Не так зрозумілий і виражений російський сильний характер в «Грозі». Він насамперед вражає нас своею протилежністю всяким самодурним початкам. Не з інстинктом буйства й руйнування, але й не із практичною спритністю влагоджувати для високих цілей свої власні делишки, не з безглуздим, тріскучим пафосом, але й не з дипломатичним, педантським розрахунком є він перед нами. Ні, він зосереджено-рішучий, неухильно вірний чуттю природної правди, виконаний віри в нові ідеали й самовідданий у тому розумінні, що йому краще загибель, ніж життя при тих початках, які йому противні. Він водиться не відверненими принципами, не практичними міркуваннями, не миттєвим пафосом, а просто натурою, всією істотою своїм. У цій цілісності й гармонії характеру полягає його сила й істотна необхідність його в той час, коли старі, дикі відносини, втративши всяку внутрішню силу, продовжують триматися внешнею механическою зв’язком. Людина, що тільки логічно розуміє безглуздість самодурства Диких і Кабанових, нічого не зробить проти них уже тому, що перед ними всяка логіка зникає; ніякими силогізмами ви не переконаєте ланцюг, щоб вона розпалася на в’язні, кулак, щоб від нього не було боляче прибитому; так не переконаєте ви й Дикого надходити розумніше, так не переконаєте і його домашніх — не слухати його примх: приб’є він їх всіх, та й годі, що с цим робити будеш? Очевидно, що характери, сильною однією логічною стороною, повинні розвиватися дуже вбого й мати досить слабкий вплив на життєву діяльність там, де всею життям керує не логіка, а найчистіша сваволя. Не дуже сприятливе панування Диких і для розвитку людей, сильних так званим практичним змістом. Що не говорите про цей зміст, але, по суті, він є не що інше, як уменье користуватися обставинами й розташовувати їх у свою користь. Виходить, практичний зміст може вести людину до прямої й чесної діяльності тільки тоді, коли обставини розташовуються згідно зі здоровою логікою й, отже, із природними вимогами людської моральності. Але там, де все залежить від грубої сили, де нерозумна примха декількох Диких або марновірна впертість який-небудь Кабановой руйнує самі вірні логічні розрахунки й нагло нехтує найперші підстави взаємних прав, там уменье користуватися обставинами очевидно перетворюється в уменье застосовуватися до примх самодурів і підроблятися під всі їхні безглуздості, щоб і собі прокласти доріжку до їхнього вигідного положення. Подхалюзини й Чичикови — от сильні практичні характери «темного царства»: інших не розвивається між людьми чисто практичного загартування, під впливом панування Диких. Найкраще, про що можна мріяти для цих практиків, це уподібнення Штольцу, тобто уменье обробляти кругленько свої делишки без подлостей; але суспільний живий діяч із них не з’явиться. Не більше надій можна думати й на характери патетичні, живучі минутою й вспишкою. Їхні пориви випадкові й короткочасні; їхнє практичне значення визначається удачею. Поки все йде відповідно до їхніх надій, вони бадьорі, заповзятливі; як швидка протидія сильна, вони падають духом, байдужіють, відступаються від справи й обмежуються марними, хоча й голосних вигуках. І тому що Дикої і йому подібні зовсім не здатні віддати своє значення й свою силу без опору, тому що їхній вплив урізало вже глибокі сліди в самому побуті й тому не може бути знищено одним разом, то на патетичні характери нема чого й дивитися, як на що-небудь серйозне. Навіть при самих сприятливих обставинах, коли б видимий успіх підбадьорював їх, тобто, коли б самодури могли зрозуміти хиткість свого положення й стали робити поступки, — і тоді патетичні люди не дуже багато б зробили! Вони відрізняються тим, що, захоплюючись зовнішнім виглядом і найближчими наслідками справи, ніколи майже не вміють заглянути в глибину, у саму сутність справи. Тому вони дуже легко задовольняються, обмануті якими-небудь частками, незначними ознаками успіху їх почав. Коли ж помилка їх стане ясною для них самих, тоді вони робляться розчарованими, упадають в апатію й ничегонеделанье. Дикої й Кабанова продовжують тріумфувати
Таким чином, перебираючи різноманітні типи, що були в нашім житті й відтворені литературою, ми постійно приходили до переконання, що вони не можуть служити представниками того суспільного руху, що відчувається в нас тепер і про яке ми, — по можливості докладно, — говорили вище. Бачачи це, ми запитували себе: як же, однак, визначаться нові прагнення в окремій особистості? якими рисами повинен відрізнятися характер, яким відбудеться рішучий розрив зі старими, безглуздими й насильницькими відносинами життя? У дійсному житті суспільства, що пробуджується, ми бачили лише натяки на рішення наших питань, у літературі — слабке повторення цих натяків; але в «Грозі» складене з них ціле, уже з досить ясними обрисами; тут є перед нами особа, узята прямо з життя, але з’ясоване у свідомості художника й поставлене в такі положення, які дають йому виявитися повніше й рішучіше, ніж як буває в більшості випадків звичайного життя. Таким чином, тут немає дагерротипной точності, у якій деякі критики обвинувачували Островського; але є саме художнє з’єднання однорідних рис, що проявляються в різних положеннях російського життя, але службовців вираженням однієї ідеї
Рішучий, цільний російський характер, що діє в середовищі Диких і Кабанових, є в Островського в жіночому типі, і це не позбавлено свого серйозного значення. Відомо, що крайності відбиваються крайностями й що найдужчий протест буває той, котрий піднімається, нарешті, із грудей самих слабких і терплячих. Поприща, на якому Островський спостерігає й показує нам російське життя, не стосується відносин чисто суспільн і державних, а обмежується сімейством; у сімействі ж хто найбільше витримує на собі весь гніт самодурства, як не жінка? Який прикажчик, працівник, слуга Дикого може бути стільки загнаний, забитий, усунутий від своєї особистості, як його дружина? У кого може накипіти стільки горя й обурення проти безглуздих фантазій самодура? І, у той же час, хто менш її має можливості висловити своє ремство, відмовитися від виконання того, що їй огидно? Слуги й прикажчики зв’язані тільки матеріально, людським образом; вони можуть залишити самодура негайно, як знайдуть собі інше місце. Дружина, по пануючих поняттях, пов’язана з ним нерозривно, духовно, за допомогою таїнства; що б чоловік не робив, вона повинна йому коритися й розділяти з ним його безглузде життя. Так якщо б, нарешті, вона й могла піти, то куди вона дінеться, за що прийметься? Кудряш говорить: «Я потрібний Дикому, тому я не боюся його й вольничать йому над собою не дам». Легко людині, що прийшов до свідомості того, що він дійсно потрібний для інших; але жінка, дружина? До чого потрібна вона? Чи не сама вона, навпроти, все бере від чоловіка? Чоловік їй дає житло, напуває, годує, одягає, захищає неї, дає їй положення в суспільстві… Чи не вважається вона, звичайно, обтяженням для чоловіка? Чи не говорять розсудливі люди, утримуючи молодих людей від одруження: » Дружина-Те адже не постіл, з ноги не скинеш!» І в загальній думці сама головна різниця дружини від постола в тім і складається, що вона приносить із собою целую тягар турбот, від яких чоловік не може позбутися, тоді як постіл дає тільки зручність, а якщо незручно буде, то легко може бути скинутий… Перебуваючи в подібному положенні, жінка, зрозуміло, повинна забути, що й вона така ж людина, з такими ж самими правами, як і чоловік. Вона може тільки деморалізуватися, і якщо особистість у ній сильна, то одержати похилість до того ж самодурству, від якого вона стільки страждала. Це ми й бачимо, наприклад, у Кабанихе, точно так, як бачили в Уланбековой. Її самодурство тільки вже й дрібніше й тому, може бути, ще безглуздіше чоловічого: розміри його менше, але зате у своїх межах, на тих, хто вуж йому попався, воно діє ще несноснее. Дикої лається, Кабанова гарчить; той приб’є, та й кінчено, а ця гризе свою жертву довго й невідступно; той шумить через свої фантазії й досить байдужий до вашого поводження, покамест воно до нього не торкнеться; Кабаниха створила собі цілий мирок особливих правил і марновірних звичаїв, за які коштує з усім тупоумством самодурства. Взагалі — у жінці, що навіть досягла положення незалежного й con amore {* з любові (іронічно) (італ.). — Ред.} упражняющейся в самодурстві, видно завжди її порівняльне безсилля, наслідок вікового її гноблення: вона тяжеле, подозрительней, бездушней у своїх вимогах; здоровому міркуванню вона не піддається вже не тому, що нехтує його, а скоріше тому, що боїться з ним не впоратися: «Почнеш, мов, міркувати, а ще що із цього вийде, — обплетуть саме», — і внаслідок того вона строго тримається старовини й різних наставлянь, повідомлених їй какою-нибудь Феклушею…