Ми дивуємося, як поважні люди вирішуються визнавати за критикою таку незначну, таку принизливу роль. Адже обмежуючи її додатком «вічних і загальних» законів мистецтва до приватних і тимчасових явищ, через це саме засуджують мистецтво на нерухомість, а критику дають зовсім приказне й поліцейське значення. І це роблять багато хто від чистого серця! Один з авторів, про яке ми висловили свою думку, трохи нешанобливо нагадав нам, чю неповажне звертання судді з підсудним є злочин5. Про наївний автор! Як він сповнений теоріями Кошанского й Давидова! Він зовсім серйозно приймає вульгарну метафору, що критика є трибунал, перед яким автори є як підсудних! Імовірно, він приймає також за чисту монету й думку, що погані вірші становлять гріх перед Аполлоном і що поганих письменників на кару палять у ріці Леті!.. Інакше — як же не бачити різниці між критиком і судьею? У суд тягнуть людей по підозрі в провині або злочині, і справа судді вирішити, правий або винуватий обвинувачений; а письменник хіба обвинувачується в чому-небудь, коли зазнає критики? Здається, ті часи, коли заняття книжковою справою вважалося єрессю й злочином, давно вже пройшли. Критик говорить свою думку, подобається або не подобається йому річ; і тому що передбачається, що він не пустодзвін, а людина розважливий, то він і намагається представити резони, чому він уважає одне гарним, а інше дурним. Він не вважає своєї думки рішучим вироком, обов’язковим для всіх; якщо вже брати порівняння з юридичної сфери, то він скоріше адвокат, ніж суддя. Ставши на відому точку зору, що йому здається найбільше справедливою, він викладає читачам подробиці справи, як він його розуміє, і намагається їм вселити своє переконання на користь або проти автора, що розбирається. Саме собою зрозуміло, що він при цьому може користуватися всіма способами, які знайде придатними, аби тільки вони не спотворювали сутності справи: він може вас приводити в жах або в розчулення, у сміх або в сльози, змушувати автора робити невигідні для нього визнання або доводити його до неможливості відповідати. Із критики, виконаної таким чином, може відбутися от який результат: теоретики, справясь зі своїми підручниками, можуть все-таки побачити, чи погодиться розібраний добуток з їхніми нерухливими законами, і, виконуючи роль суддів, вирішать, правий або винуватий автор. Але відомо, що в голосному виробництві нерідкі випадки, коли присутні в суді далеко не співчувають тому рішенню, яке вимовляється судьею згідно з такими-те статтями кодексу: суспільна совість виявляє в цих випадках повний розлад зі статтями закону. Те ж саме ще частіше може траплятися й під час обговорення літературних творів: і коли критик-адвокат належним чином порушить питання, згрупує факти й кине на них світло відомого переконання, — суспільна думка, не обертаючи уваги на кодекси пиитики, буде вже знати, чого йому триматися
Якщо уважно придивитися до визначення критики «судом» над авторами, то ми знайдемо, що воно дуже нагадує те поняття, яке з’єднують зі словом «критика» наші провінційні барині й панянки й над яким так дотепно підсміювалися, бувало, наші романісти. Ще й нині не рідкість зустріти такі сімейства, які з деяким страхом дивляться на письменника, тому що він «на них критикові напише». Нещасні провінціали, яким раз заблукала в голову така думка, дійсно представляють із себе жалюгідне видовище підсудних, яких доля залежить від почерку пера літератора. Вони дивляться йому в очі, конфузяться, вибачаються, обмовляються, начебто справді винуваті, що очікують страти або милості. Але треба сказати, що такі наївні люди починають виводитися тепер і в самих далеких глушинах. Разом з тим як право «сміти своє судження мати» перестає бути надбанням тільки відомого рангу або положення, а робиться доступно всім і кожному, разом з тим і в приватному житті з’являється більше солідності й самостійності, менш трепету перед усяким стороннім судом. Тепер уже висловлюють своя думка просто потім, що краще його оголосити, ніж приховувати, висловлюють тому, що вважають корисним обмін думок, визнають за кожним право заявляти свій погляд і свої вимоги, нарешті, уважають навіть обов’язком кожного брати участь у загальному русі, повідомляючи свої спостереження й міркування, які кому під силу. Звідси далеко до ролі судді. Якщо я вам скажу, що ви по дорозі хустка втратили або що ви йдете не в ту сторону, куди вам потрібно й т.п., — це ще не виходить, що ви мій підсудний. Точно так само не буду я вашим підсудним і в тому випадку, коли ви почнете описувати мене, бажаючи дати про мене поняття вашим знайомим. Входячи в перший раз у нове суспільство, я дуже добре знаю, що наді ною роблять спостереження й становлять думки про мене; але невже мені тому варто уявляти себе перед якимось ареопагом — і заздалегідь тріпотіти, очікуючи вироку? Поза всяким сумнівом, зауваження про мене будуть зроблені: один знайде, що в мене ніс великий, інш — що борода руда, третій — що краватка погано зав’язана, четвертий — що я похмурий, і т.д. Ну, і нехай вони зауважують, мені-то що за справу до цього? Адже моя руда борода — не злочин, і ніхто не може запитати в мене звіту, як я смію мати такий великий носу Виходить, отут мені й думати не про що: подобається чи ні моя фігура, це справа смаку, і висловлювати думка про неї я нікому заборонити не можу; а з іншого боку, мене й не убуде від того, що помітять мою небалакучість, коли я дійсно мовчазний. Таким чином, перша критична робота (у нашім змісті) — подмечание й вказівка фактів — відбувається зовсім вільно й необразливо. Потім інша робота — судження на підставі фактів — продовжує точно так само тримати того, хто судить, зовсім у рівних шансах з тим, про кого він судить. Це тому, що, висловлюючи свій висновок з відомих даних, людина завжди й самого себе піддає суду й перевірці інших щодо справедливості й обґрунтованості його думки. Якщо, наприклад, хто-небудь на підставі того, що моя краватка зав’язана не зовсім добірно, вирішить, що я погано вихований, то такий суддя ризикує дати навколишньої не зовсім високе поняття про його логіка. Точно так, якщо який-небудь критик дорікає Островського за те, що особа Катерини в «Грозі» огидно й аморально, те він не вселяє особливої довіри до чистоти власного морального почуття. Таким чином, поки критик указує факти, розбирає їх і робить свої висновки, автор безпечний і сама справа безпечно. Отут можна претендувати тільки на те, коли критик перекручує факти, бреше. А якщо він представляє справу вірно, те яким би тоном він не говорив, до яких би висновків він не приходив, від його критики, як від усякого вільного й фактами підтверджуваного міркування, завжди буде більше користі, ніж шкоди — для самого автора, якщо він гарний, і у всякому разі для літератури — навіть якщо автор виявиться й дурний. Критика — не суддівська, а звичайна, як ми її розуміємо, — гарна вже й тим, що людям, що не звикли зосереджувати своїх думок на літературі, дає, так сказати, екстракт письменника й тим полегшує можливості розуміти характер і значення його добутків. А як незабаром письменник зрозумілий належним чином, думка про нього не сповільнить скластися й справедливість буде йому віддана, без усяких дозволів з боку поважних укладачів кодексів