Розгорнутий конспект статті — Промінь світла в темному царстві (Гроза Островський А. Н.) — Частина 3

Правда, іноді пояснюючи характер відомого автора або добутку, критик фсам може знайти в добутку те, чого в ньому зовсім немає. Але в цих випадках критик завжди сам видає себе. Якщо він здумає додати розбирається творению, що, думка більше живу й широку, ніж яка дійсно покладена в підставу його автором, — те, мабуть, він не в змозі буде досить підтвердити свою думку вказівками на самий твір, і в такий спосіб критика, показавши, чим би могло бути розбирається произведение, що, чрез то саме тільки ясніше виявить бідність його задуму й недостатність виконання. У приклад подібної критики можна вказати, наприклад, на розбір Бєлінським «Тарантаса», наиисанний із самою злою й тонкою іронією; розбір цей багатьма приймаємо був за чисту монету, але й ці багато хто знаходили, що зміст, доданий «Тарантасу» Бєлінським, дуже добре проводиться в його критику, але із самим твором графа Соллогуба ладиться погано6. Втім, такого роду критичні утрировки зустрічаються дуже рідко. Набагато частіше інший випадок — що критик дійсно не зрозуміє автора, що розбирається, і виведе з його твору те, чого зовсім і не треба. Так і отут лихо не велике: спосіб міркувань критика зараз покаже читачеві, з ким він має справу, і будь тільки факти в наявності в критику, — фальшиві міркування не надують читача. Наприклад, один г. П — ий, розбираючи «Грозу», зважився піти тої ж методі, який ми випливали в статтях про «Темне царство», і, виклавши сутність змісту п’єси, прийнявся за висновки. Виявилося, по його міркуваннях, що Островський в «Грозі» вивів на сміх Катерину, бажаючи в її особі знеславити російський містицизм. Ну, зрозуміло, прочитавши такий висновок, зараз і бачиш, до якого розряду розумів належить г. П — ий і чи можна покладатися на його міркування. Нікого така критика не спантеличить, нікому вона не небезпечна…

Зовсім інша справа та критика, що приступає до авторів, точно до мужиків, наведеним у рекрутську присутність, з форменого меркою, і кричить те «чоло!», те «потилиця!», дивлячись по тому, підходить новобранець під чи міру ні. Там розправа коротка й рішуча; і якщо ви вірите у вічні закони мистецтва, надруковані в підручнику, то ви від такої критики не отвертитесь. Вона по пальцях доведе вам, що те, чим ви захоплюєтеся, ні на що не годиться, а від чого ви дрімаєте, позіхаєте або одержуєте мігрень, це-те і є теперішній скарб. Візьміть, наприклад, хоч «Грозу»: що це таке? Зухвала образа мистецтва, нічого більше, — і це дуже легко довести. Розкрийте «Читання про словесність» заслуженого професора й академіка Івана Давидова, складені їм за допомогою перекладу лекцій Блера, або загляньте хоч у кадетський курс словесності м. Плаксина, — там ясно визначені умови зразкової драми. Предметом драми неодмінно повинне бути подія, де ми бачимо боротьбу страсті й боргу, — з нещасними наслідками перемоги страсті або із щасливими, коли перемагає борг. У розвитку драми повинне бути дотримуване строга єдність і послідовність; розв’язка повинна природно й необхідно випливати із зав’язки; кожна сцена повинна неодмінно сприяти руху дії й посувати його до розв’язки; тому в п’єсі не повинне бути жодного особи, що прямо й необхідно не брало участь би в розвитку драми, не повинне бути жодного розмови, що не ставиться до сутності п’єси. Характери діючих осіб повинні бути яскраво позначені, і у виявленні їх повинна бути необхідна поступовість, згідно з розвитком дії. Мова повинен бути згідний з положенням кожної особи, але не віддалятися від чистоти літературної й не переходити ввульгарность.

От, здається, всі головні правила драми. Прикладемо їх до «Грози».

Предмет драми дійсно представляє боротьбу в Катерине між почуттям боргу подружній вірності й пристрасті до молодого Борисові Григоровичу. Виходить, перша вимога знайдена. Але потім, відправляючись від цієї вимоги, ми знаходимо, що інші умови зразкової драми порушені в «Грозі» самим жорстоким образом

И, по-перше, — «Гроза» не задовольняє самої істотної внутрішньої мети драми — вселити повагу до морального боргу й показати пагубні наслідки захоплення пристрастю. Катерина, ця аморальна, безсоромна (по влучному вираженню Н. Ф. Павлова) жінка, що вибігла вночі до коханця, як тільки чоловік виїхав з будинку, ця злочинниця представляється нам у драмі не тільки не в досить похмурому світлі, але навіть із якимсь сяйвом мучеництва навколо чола. Вона говорить так добре, страждає так жалібно, навколо її всі так погано, що проти її у вас немає обурення, ви її шкодуєте, ви озброюєтеся проти її пригноблювачів, і, таким обраеом, у її особі виправдуєте порок. Отже, драма не виконує свого високого призначення й робиться, якщо не шкідливим прикладом, то принаймні праздною іграшкою

Далі, із чисто художньої точки зору знаходимо також недоліки досить важливі. Розвиток страсті представлене недостатньо: ми не бачимо, як почалася й підсилилася любов Катерини до Бориса й чим саме була вона мотивована; тому й сама боротьба страсті й боргу позначається для нас не цілком ясно й сильно.

Єдність враження також не дотримано: йому шкодить домішка стороннього елемента — відносин Катерини до свекрухи. Втручання свекрухи постійно перешкоджає нам зосереджувати наша увага на тій внутрішній боротьбі, що повинна відбуватися в душі Катерини.

Крім того, у п’єсі Островського зауважуємо помилку проти перших і основних правил усякого поетичного добутку, непрощенну навіть починаючому авторові. Ця помилка спеціально називається в драмі — «подвійністю інтриги»: тут ми бачимо не одну любов, а дві — любові Катерини до Бориса й любов Варвари до Кудряшу7. Це добре тільки в легких французьких водевілях, а не в серйозній драмі, де увага глядачів ніяк не повинне бути развлекаемо по сторонах

Зав’язка й розв’язка також грішать проти вимог мистецтва. Зав’язка полягає в простому випадку — у від’їзді чоловіка; розв’язка також зовсім випадкова й довільна: ця гроза, що злякала Катерину й змусила її все розповісти чоловікові, є не що інше, як deus ex machina {бог з машини (панцира.) — Ред.}, не гірше водевільного дядюшки з Америки

Вся дія йде в’януло й повільно, тому що захаращено сценами й особами, зовсім непотрібними. Кудряш і Шапкин, Кулигин, Феклуша, бариня із двома лакеями, сам Дикої — все це особи, істотно не пов’язані з основою п’єси. На сцену безупинно входять непотрібні особи, говорять речі, що не йдуть до справи, і йдуть, знову невідомо навіщо й куди. Усе декламації Кулигина, всі витівки Кудряша й Дикого, не говорячи вже про напівбожевільну бариню й про розмови міських жителів під час грози, — могли б бути випущені без усякого збитку для сутності справи

Строго певних і оброблених характерів у цій юрбі непотрібних осіб ми майже не знаходимо, а про поступовість у їхньому виявленні нема чого й запитувати. Вони є нам прямо ex abrupto {ні з того ні із сього, раптово {панцира.). — Ред.}, з ярличками. Завіса відкривається: Кудряш із Кулигиним говорять про те, який ругатель Дикої, слідом за тим є й Дикою й ще за лаштунками лається… Теж і Кабанова. Так само точно й Кудряш із першого слова сповіщає себе, що він «лихий на дівок»; і Кулигин із самою появою рекомендується як самоучка-механік, що захоплюється природою. Так так із цим вони й залишаються до самого кінця: Дикої лається, Кабанова гарчить, Кудряш гуляє вночі з Варварою… А повного всебічного розвитку їхніх характерів ми не бачимо у всій п’єсі. Сама героїня зображується досить невдало: як видно, сам автор не зовсім виразно розумів цей характер, тому що, не виставляючи Катерину лицемеркою, змушує її, однак же, вимовляти чутливі монологи, а на ділі показує її нам як жінку безсоромну, що захоплюється одною чуттєвістю. Про героя нема чого й говорити, — так він безбарвний. Самі Дикої й Кабанова, характери найбільше в genre’e {у жанрі (франц.). — Ред.} м. Островського, представляють (за щасливим висновком м. Ахшарумова або когось іншого в цьому роді) 8 навмисну утрировку, близьку до пасквіля, і дають нам не живі особи, а «квінтесенцію каліцтв» росіянці життя