Злодієві дай хоч мільйон,
Він красти не перестане 14.
А тим часом Крилов знаменитий байкар, а «Економічний покажчик» видається м. Вернадським, доктором і статським радником: думками їх зневажати неможливо. Що отут робити, як вирішити? Нам здається, що остаточного рішення отут ніхто не може брати на себе; усякий може вважати свою думку самим справедливим, але рішення в цьому випадку більше, ніж коли-небудь, треба надати публіці. Це справа до її стосується, і тільки в ім’я її можемо ми затверджувати наші положення. Ми говоримо суспільству: «Нам здається, що ви от до чого здатні, от що почуваєте, от чим незадоволені, от чого бажаєте». Справа суспільства сказати нам, помиляємося ми чи ні. Тим більше в такому випадку, як розбір комедій Островського, ми прямо можемо покластися на загальний суд. Ми говоримо: «От що автор зобразив; от що означають, на нашу думку, відтворені їм образи; от їхнє походження, от зміст; ми знаходимо, що все це має живе відношення до вашого життя й вдач і пояснює от які потреби, яких задоволення необхідно для вашого блага». Скажіть, кому ж інакше судити про справедливість наших слів, як не тому самому суспільству, про яке мова йде й до якого вона звертається? Його рішення повинне бути однаково важливо й остаточно — і для нас, і для автора, що розбирається
Автор наш приймається публикою дуже добре; виходить, одна половина питання вирішується позитивним образом: публіка визнає, що він вірно розуміє й зображує неї. Залишається інше питання: чи вірно ми розуміємо Островського, приписуючи його добуткам відомий зміст? Деяку надію на сприятливу відповідь подає нам, по-перше, та обставина, що критики, протилежні нашому погляду, не були особливо схвалювані публікою, і по-друге, те, що сам автор виявляється приголосним з нами, тому що в «Грозі» ми знаходимо нове підтвердження багатьох з наших думок про талант Островського й про значення його добутків. Втім, ще раз, — наші статті й самі підстави, на яких ми затверджуємо свої судження, в усіх перед очами. Хто не захоче погодитися з нами, той, читаючи й перевіряючи наші статті за своїми спостереженнями, може прийти до власного висновку. Ми й тим будемо задоволені
Тепер, порозумівшись щодо підстав нашої критики, просимо читачів вибачити нам довготу цих пояснень. Їх би, звичайно, можна було викласти на двох-трьох сторінках, але тоді б цим сторінкам довго не довелося побачити світла. Довгота відбувається тому, що часто нескінченним перифразом пояснюється те, що можна б позначити просто одним словом; але в тім-те й лихо, що ці слова, досить звичайні в інших європейських мовах, російській статті дають звичайно такий вид, у якому вона не може з’явитися перед публікою. І доводиться поневоле перевертатися всіляко із фразою, щоб увести як-небудь читача в сутність викладається мисли.Ъ
Але звернемося ж до теперішнього предмета нашому — до автора «Грози».
Читачі «Сучасника» пам’ятають, може бути, що ми поставили Островського дуже високо, знаходячи, що він дуже повно й багатосторонньо вмів зобразити істотні сторони й вимоги російського життя. Не говоримо про тих авторів, які брали окремі явища, тимчасові, зовнішні вимоги суспільства й зображували їх з більшим або меншим успіхом, як, наприклад, вимога правосуддя, віротерпимості, здоровій адміністрації, знищення відкупів, отменения кріпосного права та ін. Але ті письменники, які брали більше внутрішню сторону життя, обмежувалися дуже тісним колом і помічали такі явища, які далеко не мали загальнонародного значення. Таке, наприклад, зображення в незліченній безлічі повістей людей, що стали по розвитку вище навколишнього їхнього середовища, але позбавлені енергії, волі й гинуть у бездіяльності. Повести ці мали значення, тому що ясно виражали собою непридатність середовища, що заважає гарної діяльності, і хоча вимога, що усвідомиться смутно, енергического застосування на ділі почав, визнаних нами за істину в теорії. Дивлячись по розходженню талантів, і повести цього роду мали більше або менше значення; але всі вони містили в собі той недолік, що попадали лише в невелику (порівняно) частина суспільства й не мали поштою ніякого відношення до більшості. Не говорячи про масу народу, навіть у середніх шарах нашого суспільства ми бачимо набагато більше людей, яким ще потрібно придбання й з’ясування правильних понять, ніж таких, які із придбаними ідеями не знають, куди подітися. Тому значення зазначених повістей і романів залишається досить спеціальним і відчувається більше для кружка відомого сорту, ніж для більшості. Не можна не зізнатися, що справа Островського набагато плодотворніше: він захопив такі загальні прагнення й потреби, якими перейняте все російське суспільство, яких голос чується у всіх явищах нашого життя, яких задоволення становить необхідну умову нашого подальшого розвитку. Ми не станемо тепер повторювати того, про що говорили докладно в наших перших статтях; але до речі помітимо тут дивне здивування, що происшли щодо наших статей в одного із критиків «Грози» — м. Аполлона Григор’єва 15. Потрібно помітити, що г. А. Григор’єв один із захоплених шанувальників таланта Островського; але — мабуть, від надлишку захвату — йому ніколи не вдається висловити з деякою ясністю, за що ж саме він цінує Островського. Ми читали його статті й ніяк не могли домогтися користі. Тим часом, розбираючи «Грозу», м. Григор’єв присвячує нам кілька сторінок і обвинувачує нас у тім, що ми причепили ярлички до осіб комедій Островського, розділили всі їх на два розряди: самодурів і забитих особистостей, і в розвитку відносин між ними, звичайних у купецькому побуті, уклали всю справу нашого коміка. Висловивши це обвинувачення, м. Григор’єв викликує, що ні, не в цьому складається особливість і заслуга Островського, а в народності. Але в чому ж складається народності, м. Григор’єв не пояснює, і тому його репліка здалася нам дуже забавною. Начебто ми не визнавали народності в Островського! Так ми саме з її й почали, нею продовжували й скінчили. Ми шукали, як і наскільки твору Островського служать вираженням народного життя, народних прагнень, що це, як не народності? Але ми не кричали про неї зі знак оклику через кожні два рядки, а постаралися визначити її зміст, чого м. Григор’єву не заманулося жодного разу зробити. А якщо б він це спробував, то, може бути, прийшов би до тих же результатам, які засуджує в нас, і не став би попусту обвинувачувати нас, начебто ми заслугу Островського містимо у вірному зображенні сімейних відносин купців, що живуть по старовині. Усякий, хто читав наші статті, міг бачити, що ми зовсім не купців тільки мали на увазі, указуючи на основні риси відносин, що панують у нашім побуті й так добре відтворених у комедіях Островського. Сучасні прагнення російського життя, у самих великих розмірах, знаходять своє вираження в Островському, як коміку, з негативної сторони. Малюючи нам у яркою, картині помилкові відносини, з усіма їхніми наслідками, він чрез те саме служить відгомоном прагнень, що вимагають кращого пристрою. Сваволя, з одного боку, і недолік свідомості прав своєї особистості з інший, — от підстави, на яких тримається все неподобство взаємних відносин, що розвиваються в більшій частині комедій Островського; вимоги права, законності, поваги до людини — от що чується кожному уважному читачеві із глибини цього неподобства. Що ж, хіба ви станете заперечувати велике значення цих вимог у російському житті? Хіба ви не зізнаєтеся
, що подібне тло комедій відповідає стану російського суспільства більше, ніж якого б те не було іншого в Європі? Візьміть історію, згадаєте своє життя, огляньтеся навколо себе, — ви скрізь знайдете виправдання наших слів. Не місце тут пускатися нам в історичні вишукування; досить помітити, що наша історія до новітніх часів не сприяла в нас розвитку почуття законності (із чим і м. Пирогов згодний; зри Положення про покарання в Київському окрузі 16), не створювала міцних гарантій для особистості й давала велике поле сваволі. Такого роду історичний розвиток, зрозуміло, мало як наслідок занепад моральності суспільної: повага до власного достоїнства втратилося, віра в право, а отже й свідомість боргу — ослабнули, сваволя зневажав право, під сваволю підточувалася хитрість. Деякі письменники, позбавлені чуття нормальних потреб і спантеличених штучних комбінацій, визнаючи ці безсумнівні факти нашого життя, хотіли їх узаконити, прославити, як норму життя, а не як перекручування природних прагнень, зроблене несприятливим історичним розвитком. Так, наприклад, сваволя хотіли привласнити російській людині як особлива, природна якість його природи — за назвою «широти натури»; крутійство й хитрість теж хотіли узаконити в російському народі за назвою тямущості й лукавства. Деякі критики хотіли навіть в Островському бачити співака широких російських натур; тому-те й піднято було один раз таке біснування через Любима Торцова, вище якого нічого не знаходили в нашого автора. Але Островський, як людина із сильним талантом і, отже, із чуттям істини, з инстинктивною похилістю до природних, здорових вимог, не міг піддатися спокусі, і сваволя, навіть самий широкий, завжди виходив у нього згідно дійсності, сваволею важким, потворним, беззаконним, — і в сутності п’єси завжди чувся протест проти нього. Він умів відчути, що таке значить подібна широта натури, і затаврував, ошельмовал її декількома типами й назвою самодурства