Але не він склав ці типи, так точно, як не він видумав і слово «самодур». Те й інше взяв він у самому житті. Ясно, що життя, що дало матеріали для таких комічних положень, у яких ставляться часто самодури Островського, життя, що дало їм і пристойна назва, не поглинена вже вся їхнім впливом, а містить у собі задатки більше розумного, законного, правильного порядку справ. І дійсно, після кожної п’єси Островського кожний почуває усередині себе ця свідомість і, оглядаючись навкруги себе, зауважує те ж в інші. Стежачи пристальнее за цією думкою, удивляючись у неї довше й глибше, зауважуєш, що це прагнення до нового, більше природному пристрою відносин містить у собі сутність усього, що ми називаємо прогресом, становить пряме завдання нашого розвитку, поглинає всю роботу нових поколінь. Куди ви не оглянетеся, скрізь ви бачите пробудження особистості, подання нею своїх законних прав, протест проти насильства й сваволі большею частию ще боязкий, невизначений, готовий сховатися, але все-таки що вже дає помітити своє існування. Візьміть хоч законодавчу й адміністративну сторону, що хоча в приватних своїх проявах завжди має багато випадкового, але в загальному своєму характері все-таки служать покажчиком положення народу. Особливо цей покажчик вірний тоді, коли законодавчі міри відбиті характером пільг, поступок і розширення прав. Міри обтяжні, що стискують народ у його правах, можуть бути викликані, всупереч вимозі народного життя, просто дією сваволі, згідно вигодам привілейованих меншостей, що користується стисненням інших; але міри, якими зменшуються привілеї й розширюються загальні права, не можуть мати свій початок не в чому іншому, як у прямих і невідступних вимогах народного життя, що невідхильно діють на привілейовані меншості, навіть всупереч його особистим, безпосереднім вигодам. Гляньте ж, що в нас робиться щодо цього — селяни звільняються, і самі поміщики, що затверджували колись, що ще рано давати волю мужикові, тепер переконуються й зізнаються, що настав час розв’язатися із цим питанням, що він дійсно дозрів у народній свідомості… А що ж інше лежить у підставі цього питання, як не зменшення сваволі й не піднесення прав людської особистості? Те ж саме й у всіх інших реформах і поліпшеннях. У фінансових реформах, у всіх цих комісіях і комітетах, що міркували про банки, про податі та ін., що бачило суспільну думку, чого від них сподівалося, як не визначення більше правильної, виразної системи фінансового керування й, отже, введення законності замість усякої сваволі? Що змусило надати деякі права гласності, який колись так боялися, — що, як не свідомість сили того загального протесту проти безправ’я й сваволі, що протягом багатьох лет зложився в суспільній думці й нарешті не міг себе стримувати? Що позначилося в поліцейських і адміністративних перетвореннях, у турботах про правосуддя, у припущенні голосного судочинства, у зменшенні строгостей до розкольників, у самому знищенні відкупів?.. Ми не говоримо про практичне значення всіх цих мір, мм тільки затверджуємо, що сама спроба приступитися до них доводить сильний розвиток тої загальної ідеї, на яку ми вказали: хоча б всі вони валили або залишилися безуспішними, це б могло показати тільки — недостатність або хибність засобів, прийнятих для їхнього виконання, але не могло б свідчити проти потреб, їх що викликали. Існування цих вимог так ясно, що навіть у літературі нашої вони виразилися негайно, як тільки виявилася фактична можливість їхнього прояву. Позначилися вони й у комедіях Островського, з полнотою й силою, яку ми зустрічали в деяких авторів. Але не в одному тільки ступені сили достоїнство комедій його: для нас важливо й те, що він знайшов сутність загальних вимог життя ще в той час, коли вони були сховані й висловлювалися досить деякими й досить слабко. Перша його п’єса з’явилася в 1847 році; відомо, що відтоді до останніх років навіть кращі наші автори майже втратили слід природних прагнень народних і навіть стали сумніватися в їхньому існуванні, а якщо іноді й почували їхнє віяння, те дуже слабко, невиразно, тільки в яких-небудь окремих випадках і, за деякими виключеннями, майже ніколи не вміли знайти для них щирого й пристойного вираження. Загальне положення літератури відбилося, зрозуміло, почасти й на Островському; воно, може бути, багато в чому пояснює ту частку невизначеності деяких наступних його п’єс, що подала привід до таких нападок на нього на початку п’ятидесятих років. Але тепер, уважно міркуючи сукупність його добутків, ми знаходимо
, що чуття щирих потреб і прагнень російського життя ніколи не залишало його; воно іноді й не показувалося на перший погляд, але завжди перебувало в корені його добутків. Зате — хто хотів неупереджено дошукатися корінного їхнього змісту, той завжди міг знайти, що справа в них представляється не з поверхні, а із самого кореня. Ця риса втримує твори Островського на їхній висоті й тепер, коли вже все намагаються виражати ті ж прагнення, які ми знаходимо в його п’єсах. Щоб не поширюватися про це, помітимо одне: вимога права, повага особистості, протест проти насильства й сваволі ви знаходите в безлічі наших літературних творів останнього років; але в них большею частию справа не проведена життєвим, практичним образом, відчута відвернена, філософська сторона питання й з її все виведено, вказується право, а залишається без уваги реальна можливість. В Островського не те: у нього ви знаходите не тільки моральну, але й життєву, економічну сторону питання, а в цьому-те й сутність справи. У нього ви ясно бачите, як самодурство опирається на товстій калитці, що називають «божим благословенням», і як сумирність людей перед ним визначається материальною від нього залежністю. Мало того, ви бачите, як ця матеріальна сторона у всіх життєвих відносинах панує над отвлеченною і як люди, позбавлені матеріального забезпечення, мало цінують відвернені права й навіть втрачають ясну свідомість про їх. Справді — сита людина може міркувати холоднокровно й розумно, чи треба йому є таке-ту страву; але голодний рветься до їжі, де не вглядить її і яка б вона не була. Це явище, що повторюється у всіх сферах громадського життя, добре замічене й зрозуміло Островським, і його п’єси ясніше всяких міркувань показують уважному читачеві, як система безправ’я й грубого, дріб’язкового егоїзму, оселена самодурством, прищеплюється й до тих самим, які від нього страждають; як вони, якщо мало-мальськи зберігають у собі залишки енергії, намагаються вжити неї на придбання можливості жити самостійно й уже не розбирають при цьому ні засобів, ні прав. Ми занадто докладно розвивали цю тему в колишніх статтях наших, щоб знову до неї вертатися; притім же ми, пригадавши сторони таланта Островського, які повторилися в «Грозі», як і в колишніх його добутках, повинні все-таки зробити коротенький огляд самої п’єси й показати, як ми неї розуміємо
По-справжньому, цього б і не потрібно; але критики, дотепер написані на «Грозу», показують нам, що наші зауваження не будуть лишни.
Уже й у колишніх п’єсах Островського ми зауважували, що це не комедії інтриг і не комедії характерів властиво, а щось нове, чому ми дали б назву «п’єс життя», якби це не було занадто велике й тому не зовсім виразно. Ми хочемо сказати, що в нього на першому плані є завжди загальна, не залежна ні від кого з діючих осіб, обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву; обоє вони жалюгідні вам, нерідко обоє смішні, але не на них безпосередньо звертається почуття, порушуване у вас пьесою. Ви бачите, що їхнє положення панує над ними, і ви вините їх тільки в тім, що вони не виявляють досить енергії для того, щоб вийти із цього положення. Самі самодури, проти яких природно повинне обурюватися ваше почуття, по уважному розгляді, виявляються більше жалюгідні, ніж вашої злості: вони й доброчесні, і навіть розумні по-своєму, у межах, запропонованих їм рутиною й підтримуваних їхнім положенням; але положення це таке, що в ньому неможливо повний, здорове людський розвиток. Ми бачили це особливо в аналізі характеру Русакова.