Методичні зауваги Сценарій може бути використаний у ході підготовки до 8 Березня, Дня Матері. Для створення емоційного настрою рекомендуємо підібрати платівки, касети, диски із записами пісень про матір, звучання яких супроводжуватиме слова ведучих і читців. Учасники літературно-музичної композиції можуть і самі виконати пісні про матір. Доцільно було б оформити виставку книжок «Образ матері в художній літературі». Завершити свято можна привітанням Переможців Літературного конкурсу на кращий твір «Слово про матір». У творчості Дмитра Іванова особливе місце посідає образ матері. До теми матері, материнства в українській літературі зверталися майстри слова різних епох.
По-новому розкриває цю тему Дмитро Іванов, спираючись на свій життєвий досвід. У поетичних рядках він змальовує жінку-матір без традиційного пафосу, у буденних турботах, клопотах, вічних тривогах. Але у цій буденності й простоті виразніше проступають риси святості української Мадонни. Тієї святості, якої набуто не стільки зовнішньою вродою, скільки жертовністю материнських почуттів, важкою працею, боротьбою зі злиднями, стійкістю у життєвих випробуваннях, відданістю до самозабуття своїм дітям. Материнська любов є тим життєдайним променистим світлом, що осяває шлях її дитини усе життя, оберігає від лиха навіть Тоді, коли мати відійде у вічність.
Вона й звідти буде молитися за своїх і чужих дітей: МОЛИТВА МОЄЇ МАТЕРІ Наш єдиний, Довічний наш батьку, Сохранителю світла й краси, До незрушного Щасного спадку Цю молитву мою пронеси. Діток, внуків і правнуків наших Денно й нощно Не кидай ніде. Хай прокляття разюче Назавше На твоїх ворогів упаде. Хай же нелюди дикі, затяті Не покотять пекельні вали. Ми, горьовані, вдівством розп’яті, Все, що мали, тобі віддали. І себе віддамо, Щоб велично Ти стояв На землі Й серед зір.
Воцарись же над світом Навічно. Да святиться ім’я твоє — МИР! Образ матері в поезії Дмитра Іванова пов’язаний із пекельними муками, страхіттями війни, вдівством, голодом, сирітством та упертою боротьбою за виживання, а ще — мрією про краще майбуття своїх дітей. Він пам’ятає, як-то нелегко було його рідній матері й усім українським матерям у повоєнні голодні й холодні роки піднімати дітей: МОНОЛОГ З МОГО ДИТИНСТВА (Уривок) Осінь скиртує тумани…
— Я не за себе журюсь: Ноги набрякли у мами, Очі підпухли чомусь. В стрісі добута солома Зовсім не хоче горіть. Дим із лежанки солоний Хмарою став угорі. Холоду я не боюся — Не схолодить все одно.
Тільки б зігрітись матусі Під задубілим рядном (Мама до міста носили Татову теплу шинель…). Мамо, ви — дуже красиві, Гляньте в люстерко лишень.
То не синці під очима, То з большака пилюга Синя, немовби ожина, Вам під повіки лягла. Ох і смачненна ж макуха В місті далекім росте! Мамо, я вас буду слухать, Мамо…
ще трішки дасте? Я вже в плиту не залазив В попелі грітись, І сам Хату підмів, І ні разу Босий в дворі не гасав… …Дим, як ведмідь волохатий, Всівсь на долівку рябу. Мама заснули… А в тата Я вже давненько не був… Любов, шана до матері й болісне відчуття вини перед нею за несплачені борги, за те, що ніколи не мріялося їй про журавля в небі та й синиці в руках не довелося тримати, не полишають поета.
Але синова вдячність, його трепетно-зворушливе звертання на «Ви», його високе, крилате, величальне слово про матір, його турбота про неї — чи не найдорожчий скарб, такий природний і жаданий: ЗИМОВИЙ ПЕЙЗАЖ З МАМОЮ, СИНИЦЕЮ ТА ЯГОДАМИ НА РУШНИКУ Прилітала й прилітала Якась дивакувата синиця Та дзьобала й дзьобала Вишневі ягоди на моєму рушнику, Вишитому мамою ще у дівоцтві їхньому, — Нічогісінько у птахи не виходило. А мама стояли й стояли роздивовані, Зорили й зорили крізь вікно на балкон, Де, прикутий морозом диким до мотузки, Бурчав на синицю рушник. От мама взяли та й посіяли через поріг балкон Поживою для синиці під тим буркуном. А пташка прилинала й прилинала, та знов Буцькала й буцькала дзьобом ті ягоди, Доки не впала під них.
Тоді мама вибігли босі на балкон (За це їм від мене попало добряче). Вгорнули синичку в руку, ланкою Покарлючену, Дмухали у дзьобик, пригортали до щоки Горьової — Не допомогло ні на крихту. І мама довго-предовго дивились Зомлілими очима на пташину…
То була перша синиця У їхній вісімдесятилітній жмені… «Мама їдуть додому — наче літо відходить…», так завершується ще одна поезія, присвячена матері.
Як багато сказано цим одним-єдиним рядком. У нім душевний щем, смуток, біль, переживання, сум від близької розлуки, гіркі передчуття (не приведи Господи) непоправного… Вона тривожиться там, далеко, за сина, за онуків. А вони відчувають завжди її тепло, її підтримку, її любов, що дає силу й наснагу у такому непростому житті: МАМИНА БАЛАДА (прочитана на телепередачі «Світ поезії») Ось читаю зараз вірші й знаю: У кімнатці при однім вікні, Примостившись на тапчані скраю, Мама усміхаються мені І переживають, щоб не збився.
Ще й екран старенький мерехтить. Мамо, не хвилюйтесь. Подивіться: Я — спокійний. Голос не тремтить, Хоч і здетоновує прозово. А для Вас — це пісня з далини. Ви, коли б змогли, То кожне слово Синове У рамку завели. Та немає слів таких на світі, Щоб звичайність Вашу оспівать.
Десь в непроминущім перелітті Їхня віща сила виспіва. Мамо, пам’ять — кінофільм неспинний: Ось до нас увесь куток спішить, І не може співів удовиних Наша сива хата умістить. Їх виносять в ніч. І вже надворі Аж тріщать приполи вишини, І поглухлі опадають зорі Нам, малим, у шпоришеві сни… Вранці, вже на ланці, теж співали. Весело — щоб горю вік усох. Як же Ви співали, якщо мали Пляшку молока на десятьох? Як же Ви співали, коли знали, Що звікує молодість — одна?!
А тим часом Нам росли вокзали, Котрі вип’ють спокій Ваш до дна… Мамо, літ зростали щемні міти, Та в незгодинній тривкій глуші Не зуміла й трохи потемніти Чиста пісня Вашої душі. Це вона засів мій освятила На мозільні і густі жнива… Є у мене доля, друзі, сила, Тільки, мамо, все частіш бува: Звідтіля, з одвічного спокою, Батько наш Мене вночі пита: — Чом же мати не живе з тобою, Сину наш єдиний?
Як же так?.. І чомусь тоді В мої зіниці Йде той день, занурений в блакить, Як прибув художник із столиці, Щоб мене забрать і всиновить. Він казав щось про мої малюнки, Що в селі талант мій пропаде. А у Вас, Як сіль, Збіліли руки, Пригорнувши сонях до грудей. І така здивованість нещадна Струменіла із-під Ваших брів, Що художник, тихо попрощавшись, До машини чорної побрів. Ластівки пили з Інгулу воду, Вслід авто курів сердито шлях, І мовчали Ви серед городу Із розквітлим сонцем у руках… Той город на березі крутому Незбагненно-дивну силу мав: Ви мене Не віддали На ньому, А мені Город Вас Не віддав.
…Мамо, ось про це, чим серце дише, Чим найдужче в світі дорожу, Вже не раз писалось красивіше, Але я Рідніше Вам кажу. Ось і фінішує передача. Телевізор стихне. І з тих пір Ваші думи розчерком гарячим Довго пропікатимуть ефір. Мамо, Знайте: Як екран поблідне, Знов по вечоровій тишині Прийде моє серце І розквітне Соняхом При Вашому Вікні.
(1985) Мама, матінка, матуся, ненька — які милі серцю слова! Від мами — життя, від мами — любов. І дітьми ми відчуваємо себе до тих пір, допоки з нами наші матері. Їх неспокій, їх тривоги нас оберігають від лиха. Тож низько вклонімося нашим матерям і будьмо гідними їхньої любові, як Дмитро Іванов.