Величезне враження на сучасників Чехова зробила повість «Мужики» (1897). «Успіх цей нагадує нам ті часи, коли з’являвся новий роман Тургенєва або Достоєвського», — відзначала критика. Повість «Мужики» була обвинувальним актом державному ладу, що довів селянство до вбогості й здичавіння. «Положення мужиків у цей час гірше, ньому в кріпосний час, тоді їх хоч досита годували, а тепер тільки оббирають і січуть… Селяни жадають світла й знання, але грамоті з них рідкі навчені.
Мужики грубі, нечесні, брудні, живуть не згідно, але всім цим порокам є виправдання в тяжкій праці, в убогих урожаях, у безпорадності. З них тільки стягують податі, але звертаються, як з бурлаками», — так передавав у своєму повідомленні зміст повести цензор.
- «Я написав повість із мужицького життя, — писав Чехов Суворину, -але говорять, що вона не цензурна й що прийде скоротити її наполовину». В одному з листів Чехова є згадування про зміст глави, що не була опублікована по цензурних умовах; «це розмова мужиків про релігію й владу».
селянські оповідання Чехова відбивали складність відносин між народом і «г оспо дам і ». Недовірливо й вороже стежать селяни («Нова дача», 1899) за спробами: власника сусідньої із селом садиби розташувати їх до себе. Пан обіцяє їм побудувати школу, провести дорогу, але звиклі до обману мужики не чекають добра від панської допомоги. «Усе щастя богатим дісталося», — говорять селяни, і повірити тим, хто знедолив народ, вони не можуть.
Примарним здається слідчому Лижину «У службових справах», 1899), що приехали в село на розкриття трупа самогубця, затишок поміщицького будинку. Його мучить свідомість, що пліч-о-пліч існують панські спокій, де живеться так чисто, тепло й зручно, і вбогі селянські хати. У сні він бачить бідняка-самогубця й старого соцького, що у бездоріжжя й заметіль ходить по селах, виконуючи свої стомлюючі обов’язки. Оки «ішли в поле по снігу пліч-о-пліч, підтримуючи один одного, заметіль кружляла над ними, вітер дул у спини, а вони йшли й підспівували: «Мі йдемо, ми йдемо, ми йдемо… Ви в теплі, вам світле, вам м’яко, а ми йдемо в мороз, у заметіль, по глибокому снігу… Ми не знаємо спокою, не знаємо радостей… Ми несемо на собі всю вагу цього життя, і своєї, і ваш їй…
Лижин прокинувся. Давня думка «розгорнулася в його свідомості широко і ясно… Він почував, що самогубство й му-жипкое горі лежать і на його совісті», що бажати для себе світлого життя, коли стільки людей задавлені непосильною працею, доведені до розпачу, — злочинно.
Роки, що відокремлюють «Лісовика» від «Чайки», були найбільш значними в житті Чехова. За цей час була зроблена подорож на Сахалін, зміцнів зв’язок письменника з народом, була написана «Нудна історія», «Дуель», «Палата № б», незмірно виросли його слава до суспільний авторитет. Здавалося, Чехов чекав внутрішнього відчуття зрілості, щоб повернутися до театру. Письменник знав заздалегідь, що піддає себе нелегкому випробуванню. Якщо на початку свого драматургічного шляху Чехов, бути може, не цілком усвідомив собі причини неуспіху або полууслеха перших п’єс, то під час роботи над «Чайкою» пропасти між його завданнями в драматургії й рівнем сучасного йому театру була для письменника очевидна, Учень Гоголя И Островського, Чехов пішов далі своїх великих попередників, наближаючи росіянин, театр до життєвої правди. Прагнучи до того, щоб на сцені було б «так само складно й разом з тим так само просто, як і в житті», Чехов повстав проти традиційного подання про інтригу, відмовився від зовнішніх ефектів і цікавості.
Сюжети його п’єс гранично прості, але ця простота оманна. «Для розкриття внутрішньої сутності його добутків необхідно зробити свого роду розкопки його щиросердечних глибин»,- писав К. С. Станіславський. У п’єсах попередників Чехова усе було укладено в тексті.
Із Чеховим у театр прийшло поняття «другого плану» і «підтексту». У підтексті, тобто в тім, що виражено не в словах героїв п’єси, в атмосфері її дії, у настрої, що викликають у глядачів звукові, зорові деталі й репліки героїв, схований внутрішній зміст чеховських п’єс. Вони викликають активність глядачів, «змушуючи зіставляти слова й учинки персонажів, викликав більші філософські роздуми про життя», підкреслював Станіславський. Як і в житті, герої п’єс Чехова не стають у важкі мінути в трагічну позу, не вимовляють ефектних монологів, тому що «вся драма людини усередині-, а не в зовнішніх проявах», — говорив письменник. Для постановки чеховських п’єс недостатньо було домогтися тільки зовнішньої злагодженості спектаклю. Вони жадали від режисера розкриття глибоко захованого авторського задуму, від актора — відмови від старих прийомів гри, уміння не представляти, а жити на сцені. Новизна форми й новизна змісту чеховських п’єс вимагала реформи всього театрального мистецтва, На буденному, повсякденному матеріалі Чехов показав, як валили соціальні, політичні й моральні основи, на яких століттями трималося класове суспільство.
На відміну від п’єс Шекспіра й Мольера, Гоголя й Островського, в основі яких лежало зіткнення характерів, герої чеховських п’єс вступають у протиріччя не між собою, а з навколишньою дійсністю. Учинками їх рухають закони суспільства, жорстокого й нелюдського, суспільства без майбутнього. Несправедливе сьогодення й віра у світле майбутнє — така атмосфера, у якій розвивається дія п’єс Чехова. І хоча події в них невеселі, а герої нещасливі, вони перейняті світлим, бадьорим почуттям. «П’єсу я скінчив, -писав Антон Павлович у листопаді 1895 року. Називається вона так: «Чайку». І передчуваючи, що успіх і визнання прийде до його п’єси не так-те легко, обережно додав: Вийшло не ахти.
Загалом кажучи, драматург я неважливий». Найсуворіші вироки твором Чехова виносив сам Чехов. Але у відкликанні письменника про «Чайок» звучить насамперед тривога за улюблене дітище.
- «Чайку» -добуток про призначення мистецтва. Сенс життя художника- «не слава, не блиск», а служіння великої мети. Відсутність її веде від більших завдань мистецтва, від народу, від участі в житті країни. «Науки й мистецтва, коли вони теперішні, прагнуть не до тимчасових, не до приватним цілям, а до вічного й загальному, вони шукають правди й сенсу життя», -говорить художник з повісті «Будинок з мезоніном». Так думав і сам Чехов, про це він написав свою «Чайку».
Герої п’єси — акторка Аркадина, письменники-знаменитий Тригорин і початківець Треплев — люди мистецтва, позбавленого великої мети. І мистецтво мстить їм за це.
Талановита Аркадина стає самозакоханої й заздрою. Переконавшись у нежиттєвості, надуманості того, що він робить, іде з життя Треп-Лев; важко переживає безцільність своєї праці Тригорин. «Я… бачу, що життя й наука йдуть всі вперед і вперед, а я все відстаю й відстаю, як мужик, опоздавшин на поїзд, і, з кінці кінців, почуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а у всім іншому я фальшивий до фальшивий до мозку костей», — зізнається він.
Як і іншого чеховського героя — ученого з повісті «Нудна історія», талант і популярність не сну їли Тригорика від щиросердечної спустошеності, від свідомості, що життя проходить впустую. Всупереч усьому, що неї оточує, виходить на дорогу великого мистецтва Ніна Зарічна:. На початку п’єси вона радісно, по-детски мріє стати акторкою, піднятися над юрбою, мріє про шумну славу.
Порвавши із сім’єю, Ніна стає провінційною акторкою, попадає в круговорот потворного життя закуткового театру: приставання багатих купців, бесприютность, нестаток, непевність у своїх силах. «Яні знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом», — говорить Зарічна, згадуючи про цей час. Життя обгорнуло до неї своєю грубою, жорстокою стороною, кохана людина розлюбила й кинула неї, умерла дитина. Але горе, втрати, невдачі не зломили Зарічну.
У життєвих випробуваннях росте душа й талант Ніни. «Я вже теперішня: акторка, я граю з насолодою-, із захватом, п’янію на сцені й почуваю себе прекрасної… У нашій справі однаково, граємо ми на сцені або пишемо, головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а уменье терпіти.