Сергій Городецький про Сергія Єсеніні — Частина 1

Єсенін підкорив все своє життя писанню віршів. Для нього не було ніяких цінностей у житті, крім його віршів. Всієї його витівки, бравади й шаленства викликалися тільки бажанням заповнити порожнечу життя від одного вірша до іншого. У цьому змісті він нітрохи не був схожий на того пастушка із сільською сопілочкою, якого нам поспішили представити поминальщики.

Єсенін з’явився в Петрограді навесні 1915 року. Він прийшов до мене із запискою Блоку. И я и Блок захоплювалися тоді селом. Я, крім того, і панславізмом. У незадовго перед цим випущеному «Першому альманасі росіян і инославянских письменників» — «Велесі» уже були надруковані вірші Клюева. Блок тоді ще високо цінував Клюева. Факт появи Єсеніна був здійсненням довгоочікуваного чуда, а разом із Клюевим і Ширяевцем, що теж біля цього часу з’явився, Єсенін дав можливість говорити вже про цілу групу селянських поетів

Вірші він приніс зав’язаними в сільську хустку. З перших же рядків мені було ясно, яка радість прийшла в російську поезію. Почалося якесь свято пісні. Ми цілувалися, і Сергунька знову читав вірші. Але не менше, ніж прочитати вірші, він квапився проспівати рязанські «прибаски, канавушки й страждання»… Соромлива, щаслива посмішка не сходила з його особи. Він був чарівний зі своїм дзвінким бешкетним голосом, з баранчиком кучерявих лляних волось,- які він пізніше буде з таким остервенением загладжувати під циліндр,- синьоокий. Таким я його намалював у перші ж дні й повісив поруч із моїм улюбленим тоді Аполлоном Пурталесским, а далі над шафою висів мною же намальований страшний портрет Клюева. Обидва портрети пропали разом з моїм архівом, але портрет Єсеніна можна розглянути на фотографії Мурашова.

Єсенін оселився в мене й прожив якийсь час. Записками в усі знайомі журнали я полегшив йому ходіння по митарствах

Що я дав йому в цей перший, вирішальний період? Позитивного — тільки одне: усвідомлення першого успіху, визнання його майстерності й права на роботу, заохочення, пещення й любов друга. Негативного — багато більше: усе, що виховала в мені тодішня пітерська література: естетику рабського села, красу тліну й безвихідного бунту. На ґрунті моєї поезії, так само як Блоку й Ремизова, Єсенін міг тільки затвердитися у всіх тональностях «Радуници», зачутих їм ще в селі. Стик наших пітерських літературних мріянь із голосом, породженим селом, здавався нам виправданням всієї нашої роботи й святом якогось нового народництва

Ікони Нестерова й Васнецова, картини Білібіна й взагалі все мальовниче мистецтво цього періоду було отруєно зовсім особливим підходом до землі, до Росії — підходом, пофарбованим своєрідною містикою й прагненням до стилізації. Ми дуже любили село, але на «те світло» теж поглядали. Багато хто з нас думали тоді, що поет повинен шукати зіткнення з потойбічним миром у кожному своєму образі. Словом, у нас була містична ідеологія символізму

Але була ще одна сила, що остаточно обволокла Єсеніна ідеалізмом. Це — Микола Клюев.

До цього часу він був уже відомий у наших колах. Релігійно-сільська идеалистика дала в ньому завдяки його таланту самий махровий згусток. Навіть тверезий Брюсов був захоплений їм

Клюев приїхав у Питер восени (уже не в перший раз). Імовірно, у мене він познайомився з Єсеніним. І впився в нього. Іншого слова я не знаходжу для початку їхньої дружби. Історія їхніх відносин з того моменту й до останнього відвідування Єсеніним Клюева перед смертю — тема цілої книги. Чудесний поет, хитрий розумник, чарівний своєю підступною смиренністю, творчістю впритул примикала до билин і духовних віршів півночі, Клюев, звичайно, опанував молодим Єсеніним, як опановував кожним з нас у свій час. Він був кращим виразником тої ідеалістичної системи, що несли всі ми. Але в той час як для нас ця система була літературним шуканням, для нього вона була міцним світоглядом, укладом життя, формою відносини до миру. Будучи сильней усіх нас, він міцніше всіх опанував Єсеніним. В усіх нас після припадків дружби із Клюевим бували приступи ненависті до нього. Приступи ненависті бували й у Єсеніна. Пам’ятаю, як він говорив мені: «Їй-богу, я пирну ножем Клюева!»

Проте Клюев залишався першим у групі селянських поетів. Група ця все росла й міцніла. У неї входили крім Клюева і Єсеніна Сергій Кличков і Олександр Ширяевец. Всі були талановиті, всі були об’єднані любов’ю до російської старовини, до усної поезії, до народних пісенних і билинних образів. Крім мене верховодив у цій групі Олексій Ремізів і не були далекі В’ячеслав Іванов, що досить співчутливо ставився до Єсеніна, і художник Рерих. Блок цурався цього об’єднання. Навіть тепер я не можу дорікнути цю групу у квасному патріотизмі, але гострий інтерес до російської старовини, до народних джерел поезії, до билини й частівки був в усіх нас. Я назвав всю цю компанію й видавництво, що передбачалося нею, — «Врода». Загальний виступ у нас було тільки одне: у Тенишевском училище — вечір «Врода». Виступали Ремізів, Клюев, Єсенін і я. Єсенін читав свої вірші, а крім того, співав частівки під гармошку й разом із Клюевим — страждання. Це був перший публічний успіх Єсеніна, не вважаючи попередніх закритих читань у літературних зборах. Був оголошений збірник «Врода» за участю всієї групи. У видавництві, що нездійилася ж, «Врода» були оголошені перші книги Єсеніна: «Рязанські побаски, кана-вушки й страждання» і «Радуница».

«Врода» проіснувала недовго. Клюев усе більше відтягав Єсеніна від мене. Здається, він у цей час дружив з Мережковскими — моїми «ворогами». Імовірно, бував там і Єсенін

Навесні й улітку 1916 року я мало бачився із Клюевим і Єсеніним. Вигар війни проходив, у Питере ставало задушливо, і восени 16-го року я виїхав у турецьку армію на фронт. У самий момент від’їзду, коли я вже зібрав речі, увійшли Клюев і Єсенін. Я жив на Миколаївській набережній, двері виходила прямо на вулицю, візник чекав мене, побачення було недовгим. Саме неприємне враження залишилося в мене від цієї зустрічі. Обоє поета були в шикарних поддевках, зі стародавніми хрестами на груди, дуже франтовитие й самовдоволені. Все-таки я їм зрадів, ми розцілувалися й після медоточивих слів Клюева попрощалися. Як виявилося, надовго. З Єсеніним — до 21-го року, а із Клюевим — і того більше…

Лютою, вітряною й безсніжною зимою 1921 року я приїхав на постійну роботу в Москву. Два тижні ми жили в затишному й теплому вагоні, але на далеких рейках. У перший же день звідти пішки через пустельну, заледенілу Москву я прийшов на Тверскую. День пройшов у явках по місцю служби. Було вже темно, коли я добрішав до «Кафі поетів». Самітність сковувала мене. Блок і Верхоустинский умерли. Єдиною близькою людиною в Москві був Єсенін

Я ввійшов і, як був у шинелі, сіл на лаву. Якась поетеса читала вірші. Раптом на естраду вийшов Єсенін. Кімната невелика, людей небагато, костюм мій виділявся. Єсенін щось сказав, і я бачу, що він побачив мене. Подив, перевірка враження (тільки що був надрукований телеграма про мою смерть), і невимовна ніжність залила його особу. Він зірвався з естради, я йому назустріч — і ми обійнялися, як у перші дні. Незабутня дбайливість, з який він розкинув переді мною всю «розкіш» свого кафе. Весь лід 16-го року станув. Сергій палко бажав зігріти мене серцем і їжею. Посадив за самий затишний столик. Виставив целую тарілку тістечок — чорнична наліпка на підошві з картоплі: «Їли всі, і ще буде». Жолудевий кава з молоком — «скільки хочеш». Із чудесною наївністю він розкидав свою щедрість. І відразу, між ковтків, квапився все відразу розповісти про себе — що він уже знаменитий поет, що написав теоретичну книгу, що він хазяїн книгарні, що неодмінно потрібно влаштувати вечір моїх віршів, що я одержу не менш восьми тисяч, що в нього чудовий друг, Мариенгоф. Відігрів він мене й зворушив. Був він дуже схожий на колишнього. Тільки купидонская рожевість зникла. Уразив він мене майстерністю, з яким навчився читати свої вірші