Моя помилка й помилка всієї критики, що, втім, тоді майже не існувала, що «Ключі Марії» не були взяті досить всерйоз. Якщо б який-небудь діловий — навіть не марксист, а просто матеріаліст, розбив би імажиністську, ідеалістичну систему цієї книги, творчість Єсеніна могло б взяти інше русло
Це інше русло він судорожно шукав всі останні роки. У рамках ліричного вірша йому було вже тісно. Лірика дозволяється або в театр або в епос. Єсенін брав і той і інший шлях. Досвід виходу в театр він проробив в «Пугачові».
На цій книзі не написано, що це: драма або поема в діалозі. Найімовірніше, Єсенін не до кінця продумав форму, коли писав «Пугачова». Але я пам’ятаю, як він захоплювався ім. Багато разів я чув його чудову декламацію уривків із драми. Із широкими жестами, несамовитим шепотом: «Ви з розуму зійшли, ви з розуму зійшли…» Особливо він любив читати кінець. І таке ж у нього була владна вимога відгуку, як і на «Ключі Марії». Цього разу відгук я йому дав такий же повнозвучний, як і при першому його приході до мене. Своїм пафосом темного бунту «Пугачов» захопив мене. Я сказав Єсеніну те ж, що написав в № 75 «Праці» (22 р.): «Критика спить. Тільки цим можна пояснити, що великі явища нашої літератури залишаються не відзначеними. Це краща річ Єсеніна. Вона ввійде в скарбницю нашої пролетарської літератури». Однак у широкій пресі «Пугачов» не був замічений, не був поставлений на сцені, надрукований був тільки в тисячі екземплярів. На першу свою великого розмаху роботу Єсенін не одержав належного відгуку. Не побачивши «Пугачова» на сцені, він більше не вертався до драматургічної творчості. А всі дані для роботи в цьому напрямку в нього були
Залишався шлях в епос. Черговою роботою була «Країна негідників». Нею Єсенін захоплювався так само, як і «Пугачовим», і говорив мені про неї, як про вирішальну свою роботу
З останніх зустрічей запам’яталися мені три
Перша — на похоронах Ширяевца. Ми все остро переживали цю смерть. Поховавши друга, зібралися в брудній кімнаті Будинку Герцена, за брудним, без скатертини, столом над якимись нещасними пляшками. Але не пилося. Прибиті, із клубком у горлі, читали вірші про Ширяевца. Коли я прочитав своє, Сергій судорожно схопив мене за руку. Щось почав говорити: «Це ти… чудово…» І сльози застелили йому ока. Єсенін не вірив, що Ширяевец умер від нариву в мозку. Він запевняв, що Ширяевец отруївся якимось волзьким коренем, від якого буває така смерть. І захоплювало його, що бурхлива суперечка в мовленнях над могилою Ширяевца закінчився дзвінкою й довгою піснею раптом, що прилетів солов’я
Друга зустріч — вечеря в тім же Будинку Герцена, уже в розфарбованому й прибраному підвалі, у жовтні, імовірно, або навіть у листопаді. Ми прийшли компанією, Єсенін уже був там. Він незабаром приєднався до нас, сіл поруч. Згадували старовину. Він був тихий, милий, смутний. Затіяв спів частівок. Співав із Сахаровим свої нам, потім у відповідь Віра Духовская проспівала свої. Голос був у нього вже хрипкий, особа стерте, і крізь цей його вигляд, як крізь туман років, бачився мені ранній, весняний Сергунька. Потім він, весь якось спотворившись, став читати «Чорної людини». Крізь майстерність читання пробивалася якась внутрішня спазму. Докінчити не міг — забув. По його хвилюванню я бачив, що тут знову щось для нього важливе. Виклик отчаянья був внем.
И ще одна зустріч, остання, на розі Радянської площі й Тверской. Він був з Толстой, під руку. Познайомив. Вид у нього був кепський. «Тобі відпочити треба».- «От їду в санаторію. Іду в Держвидав гроші одержувати». Ми поцілувалися, а наступний поцілунок він уже не міг повернути мені
Вся робота Єсеніна була тільки блискучим початком. Якщо б частку того, що тепер говориться й пишеться про нього, він почув би при житті, може бути, цей початок мало б таке ж продовження. Але бурхлива його творчість не знайшла свого Бєлінського