Природа — всеосяжна, головна стихія творчості поета, і з нею ліричний герой зв’язаний врожденно й довічно: «Народився я з піснями в трав’яній ковдрі. // Зорі мене весняні у веселку звивали» («Матінка в купальницу по лісі ходила…», 1912); «Будь же ти вовек благословенне, // що прийшло процвесть і вмерти» («Не жалую, не кличу, не плачу…», 1921).
Поезія С. Єсеніна (після Н. Некрасова й А. Блоку) — самий значний етап у формуванні національного пейзажу, що поряд із традиційними мотивами сумуй, запустелости, убогості включає дивно яскраві, контрастні фарби, немов узяті з народних лубків: «Синє небо, кольорова дуга, // […] // Край мій! Улюблена Русь і Мордва!»; «Драговини так болота, // Синій плат небес. // Хвойною позолоттю // Взвенивает ліс»; «Об Русь — малинове поле // И синь, що впала в ріку…»; «синь ссе очі»; «пахне яблуком і медом»; «Ой ти, Русь моя, мила батьківщина, // Солодкий відпочинок у шовку купирей»; «Дзенькай, дзенькай златая Русь…». Цей образ яркою й дзвінкої Росії, із солодкими заходами, шовковистими травами, блакитною прохолоддю, саме Єсеніним був внесений у самосвідомість народу. Частіше, ніж який або інший поет, використовує Єсенін самі поняття «край», «Русь», «батьківщина» («Русь», 1914; «Гой ти, Русь, моя рідна…», 1914; «Край улюблений! Серцю сняться…», 1914; «Запекли тесание мерзни…», [1916]; «Про вірю, вірю, щастя є…», 1917; «Об край дощів і непогоди…», [1917]).
По-новому зображує Єсенін небесні й атмосферні явища — більш картинно, изобразительно, використовуючи зооморфні й антропоморфні порівняння. Так, вітер у нього — не космічний, що випливає з астральних височіней, як у Блоку, а жива істота: «руде ласкаве осля», «отрок», «схимник», «тонкогубий», «танцює трепака». Місяць — «лоша», «ворон», «теля» і т.п. Зі світил на першому місці образ місяця-місяця, що зустрічається приблизно в кожному третьому творі Єсеніна (в 41 з 127 — дуже високий коефіцієнт; порівн. в «зоряного» Фета з 206 добутків 29 включають образи зірок). При цьому в ранніх віршах приблизно до 1920 року, переважає «місяць» (18 з 20), а в пізніх — місяць (16 з 21). У місяці підкреслюється насамперед зовнішня форма, фігура, силует, зручний для всякого роду предметних асоціацій — «кінська морда», «ягня», «ріг», «колоб», «човен»; місяць — це насамперед світло й викликане їм настрій — «тонке лимонне місячне світло», «відсвіт місячний, синій», «місяць реготало, як клоун», «незатишна рідка лунность». Місяць ближче до фольклору, це казковий персонаж, тоді як місяць вносить елегійні, романсові мотиви
Єсенін — творець єдиного у своєму роді «деревного роману», ліричний герой якого — клен, а героїні — берези й верби. Олюднені образи дерев обростають «портретними» подробицями: у берези — «стан», «стегна», «груди», «ніжка», «зачіска», «поділ», у клена — «нога», «голова» («Клен ти мій опалий, клен заледенілий…»; «Я по першому снігу бреду…»; «Мій шлях»; «Зелена зачіска…» і ін.). Береза багато в чому завдяки Єсеніну стала національним поетичним символом Росії. Інші улюблені рослини — липа, горобина, черемшина
Більш співчутливо й проникливо, чим у колишній поезії, розкриті образи тварин, які стають самостійними суб’єктами трагічно пофарбованих переживань і з якими в ліричного героя кровно-родинна близькість, як з «братами меншими» («Пісня про собаку», «Собаці Качалова», «Лисиця», «Корова», «Сукин син», «Я обманювати себе не стану…» і ін.).
Пейзажні мотиви в Єсеніна тісно зв’язані не тільки із кругообертанням часу в природі, але й з віковим плином людського життя — почуттям старіння й зів’янення, смутком про минулу юність («Цього смутку тепер не розсипати…», 1924; «Відговорив гай золота…», 1924; «Яка ніч! Я не можу…», 1925). Улюблений мотив, відновлений чи Єсеніним не вперше після Е. Баратинського, — розлука з рідною домівкою й повернення на свою «малу батьківщину»: образи природи офарблюються почуттям ностальгії, переломлюються в призмі спогадів («Я покинув рідний будинок…», 1918; «Сповідь хулігана», 1920; «Ця вулиця мені знайома…», [1923]; «Низький будинок із блакитними ставнями…», [1924]; «Я йду долиною. На потилиці кепі…», 1925; «Ганна Снегина», 1925).
Уперше з такою гостротою — і знову ж після Баратинського — поставлена в Єсеніна проблема болісних взаємин природи із цивілізацією, що перемагає: «живих коней перемогла сталева колісниця»; «…здавили за шию село // Кам’яні руки шосе»; «як у гамівну сорочку, ми природу беремо в бетон» («Сорокоуст», 1920; «Я останній поет села…», 1920; «Мир таємничий, мир мій древній…», 1921). Однак у пізніх віршах поет як би змушує себе возлюбить «кам’ян і сталеве», розлюбити «бідність полів» («Незатишна рідка лунность», [1925]).
Значне місце у творчості Єсеніна займають фантастичні й космічні пейзажі, витримані в стилі біблійних пророцтв, але що здобувають человекобожеский і богоборчий зміст: «Нині на піки зоряні // Вздибливаю тебе земля!»; «Возгремлю я тоді колісьми // Сонця й місяця, як грім…». Ця космічна символіка, натхненна революцією, зближає поезію Єсеніна й Маяковського періоду 1917-1918 років [порівн.: «По хмарах іду, як по ниві я» (С. Єсенін. «Инония») — «по хмарах лечу» (В. Маяковський. «Людина»); «Ми веселку тобі — дугою, // Полярне коло на збрую. // ПРО, вивези нашу кулю земної // На колію іншу» (С. Єсенін. «Пантократор») — «Веселка, дай дуг // років бистролетним коням» (В. Маяковський. «Наш марш»); «Так здраствує революція // На землі й на небесах!» (С. Єсенін. «Небесний барабанщик») — «Людин, // землю саму // клич на вальс! // Візьми й небо заново виший…» (В. Маяковський «Агов!»)]. Однак гіперболічні образи космічної й потойбічної природи, що заповнили поеми Єсеніна того років («Пришестя», «Перетворення» і ін.), у цілому виявилися малоорганични для його творчості. Набагато більше природні, хоча теж умовні, «Перські мотиви» ( 1924-1925) — напівфантастичні пейзажі країни, де Єсенін ніколи не був, але являющие собою один із кращих зразків пейзажної екзотики в росіянці поезії
Есенинская поезія природи, що виразила «любов до всього живого у світі й милосердя» (М. Горький), чудова й тим, що вперше послідовно проводить принцип уподібнення природи природі ж, розкриваючи зсередини багатство її образних можливостей: «Золотою жабою місяць // Розпласталася на тихій воді…»; «не дзенькає лебедячою шиєю жито»; «ягненочек кучерявий — місяць // Гуляє в блакитній траві» і т. п.
Джерело: «Природа, мир, схованка всесвіту…».