Дата народження — 20 серпня — 1939 Дата смерті — — Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р. школи хотів статі геологом, алі, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступивши й повернувся додому.
Працював при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори Й. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією Й. Франка, а Г.
Сковорода ставши для міні вчителем життя». В 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище й був відправлений на роботові на бетонний завод. В 1958р. він вступивши на історико-філософський факультет Київського університету.
Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В. Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960р. почав писати новели. В 1961р.
В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі.. Навесні 1961р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», у якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора» — збірка «Доліна джерел»На ті оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т.
Шевченко йз зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, алі виключили художника, який малював ту газету В 1961 р. В. Шевчук написавши 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного долі написавши 20 новел, частину з яких надрукував переважливо в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з їх судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована (І.
Жилком як студентська робота). Після закінчення університету В.
Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія» У листопаді був узять до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою. Повернувся додому в 1965р. саме в тої годину, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею»). В 1966 р.
закінчив повість «Середохрестя», у якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було ті, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для собі як пам’ятку години статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п’ять років концтабору суворого режиму). В 1967р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук ставши членом Спілки письменників України.
В 1969р. він написавши повість «Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», у якій було надруковано вісім нових оповідань. У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для собі». Протягом 1979- 1999 pp.
В. Шевчук видав книги: «Лемент півня на світанку» (1979), «Доліна джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна місяць» (1987), «Птахи з не видимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стібка в траві. Житомирська сага» (в 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), « Жінка-Змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін. В 1986 р. В.
Шевчуку присвоєне звання «Заслужінь діяч польської культури», наступного долі він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном». З 1988 р.
В. Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України.
В 1999 р. винагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст. На сьогоднішній день В.
Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки й таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство». В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім.
Є. Маланюка, О. Пчілки, О.
Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.
У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична прози, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці. Роман-Балада «Дім на горі», який письменник називає «обителлю свого духу», народжувався в 1966-1980 роки. Алі чому автор визначив жанр твору як роман-балада? Бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом.
Роман-Балада «Дім на горі» написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі. Від давніх гуманістичних традицій, через релігійні уявлення, елементи східного фольклору, біблійні сюжети до морально-етичних принципів сучасного життя розглядаються проблеми сучасності. Це вічні істини народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутність добра й зла (новели «Відьма», «Чорна кума»Особливу увагу звертає на відповідальність шкірного за свої вчинки на цій землі («Свічення»Про спробу людини подолати самотність і смерть йдеться в «Джумі».
У новелі «Панна сотниківна» — застерігає від душевної роздвоєності. Сама назва вказує на соціальне походження героїні: донька сотника. (Сотник — тої, хто очолював сотню в давньоруському війську; ця військова посаду була особливо поширена за часів Запорозької Січіз перших рядків читача огортає чудова таємничість: «Це сталося вночі…
Місяць висів над їхнім високим дахом…». Дія — у кімнаті: на фоні тиші й спокою, де відчувається суцільна гармонія,- прийшов до сотниківни сон і приніс… — дитяче сновидіння. Вона відчула собі щасливою (звичайно, адже саме дитячий світ сповнений відповідності гармоніїшкода, що це лише сон. Як передісторія сприймається ще одна сюжетна лінія: «Незадовго до цього був пущений на землю юній чорт».
(Чорт — носій зла, «нечиста сила»Отже, це, мабуть, година, коли сотниківна душевно страждає, алі її душу прагне гармонії й краси. А чорт, побувши конем, ставши парубком. Та й цього йому мало — перекинувсь у білого хорта: «… кинувши оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце». Отже, чорт теж відчуває собі щасливим. Алі від чого?
Автор змушує нас постійно роздумувати.«розкривати незвщане», повертаючись ще раз до прочитаного: те хто ж «посіяв» страх, тривогу, неспокій у душу сотниківни? Невже чорт в образі парубка? Він — спокусник, тому підтвердження: її тривога, страх, навіть біль.
Він — жорстокість і потворність, алі одночасно — захоплюється красою сотниківни, однак не здатний поцінувати її. Таким чином, у творі спостерігається протиборство двох світів, двох сил: добра й зла, краси й потворності, ніжності й жорстокості — реальності й містики. «Ранок привів до них студента, чорного й смаглявого. Зайшов… наче ненароком, попросивши воду».
Потім заїхав козак (уже шляхетного роду, теж попросивши води; був одного обличчя зі студентом, алі в погляді — несподівана туга! — і стало їй страшно. Тої погляд пронизував їй тіло,… хотілося їй утекти, «кудись у незвідь, алі…
сиділа непорушно». «По кількох днях попросивши пити третій подорожній.
[…]…й він, і козак, і тої студент схожі один на один…» Алі й рідні: очі — чорні, зелені, сині. А боялася вона їх однаково: не прості це подорожні. А під ранок снилося щось темне й тривожне,…
помічала нові синці. Те хто ж смороду є? Чому в сотниківни такий стан душі (снитися темне й тривожне, не проходити попередня щиросердечна тривога, страхчому образи сприймаються по-іншому? Бо студент представляє у своїй особі просвітництво й духовність (без чого немислиме людське буттякозак — символ волі й незалежності; готовий до захисту, бо зі зброєю.
(Цікава художня деталь: смороду однакового обличчя й зростуотже, духовність, воля — однаково рівні й необхідні, щоб утворити гармонію людського буття. Образ міщанина асоціюється з певним статком (а багатство для людини —і це розум і духовність, воля й незалежність). Чому так страждає душу сотниківни? (Тривога, сум — боляче потиснути, травмують людську душу!) Вона шукає рятунку у ворожки.
Дійсно, під впливом чарів їй стало легше дихати… Таким чином, дещо позбавилася впливу зла. Народна містика допомагає впізнати трьох гостей — подорожніх. А чорт ставши веселощів і розбишакуватий, «вже хотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихому й сколошматити світ». Хоробро, своє зло спрямовує він і на тварин, і на людей (жаба від цього вмерла, коні — схарапудилися, а дядько так перелякався, що «признався Богові у всіх гріхах»Фактично, страх — це смерть, — якщо не можна «вирватися» з його полону.
Чортові дивно стало, чому й він не боїться? Та вісь він зустрічається з досвідченим чортом, який зазначає: «Наша частка незавидна: вірять у тобі — живеш, не вірять — умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу…» Дивно, алі напрошується висновок, що віра тримає на цьому світі, без неї наступає смерть, навіть серед темного, злого. Невипадковий образ домовика, бо лише після його появи (уже серед двох «нечистих») здалося юному чортові, що «десь на дні його єства щось пробудилося», і захотілося йому чогось незвичайного, подумавши: «Що ці жарти мені, коли від їх німа доброго задоволення!
» Тоді він і побачив перед собою панну (серед саду): . стислося серце, важко дихати стало; завмер, вдивляючись у чарівне видіння.
Алі що це? Від такої краси на душі відчув смуток і щастя. Він щасливий від споглядання краси, алі сприйняти її не здатний. Отже, людська врода — всесильна, могутність її в найкращих проявах, вона перемагає зло: «…
біля чарівної панни впало його роз’ятрене, закривавлене серце…». Наступна ідея твору — спасіння людської душі. Думи й подивися спрямовані, як завжди, до Всевишнього.
Бог — рятівник! Тому ноги сотниківни самі понесли її до церкви — на «прощу».
Упала перед образами, алі помолитися не встигла: знадвору почулися важкі кроки… Як виявилося, відсутність взаємних почуттів найбільше «ранила» студента (духовно багатий, більш вразливийвін приносити в церкву труну й у ній умирає.
Пролопотіли кілька разів крила (сотниківна боялася й дихнути, аби не виказати собі); почулися почергово кроки — відповідно зайшов міщух у білій одежі зі свічкою, прийшов козак у чорному й безгаласливо почав крастися до жартуй. «Міщух різко повернувся, і вся церква раптом освітилася яскравим світлом…»; у глибині…щось ухнуло й кинулося; міщух раптом закричавши, дико вимахуючи руками; козак дивно підстрибнув, і coтниківна,- а вона молилася,- болісно зойкнула: «Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці».) Те хто ж є хто — очевидно.
Однозначно, що зло підступне й жорстоке. А церква — символ святості, Божого всепрощення, зцілення людської душі. Читач відчуває боротьбу з хаосом, застереження від роздвоєння людської душі (символічні образи білого й чорного коня: боротьба добра зі зломзначний і цей діалог (юній чорт і сотниківна): «Нам відведено мало години для життя. І мі, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас.
Не губімо години, панно, віддамося коханню, бо ж і мі, і ви однаково живі істоти.». Чорт намагається спокусити сотниківну, алі вона боїться втратити живу душу. «Не торкайся міні!
Я не віддамся тобі, чорте, бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою…». У творі тісно переплітаються містика та реальність.
Зло — потворне. Де сили, що зупинять його, у чому смороду, від кого чекати допомога, на кого надія? Після довгих роздумів, припущень, юній чорт робить висновок, що у світі повинні бути відповідності, інакше він не триматиметься купи. «Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушити в ньому один ланок, розсиплеться на сміття».
Чорт отримує поразку. Причина його смерті — у законі відповідності й гармонії. Адже бездушність породжує дисгармонію. Духовність підносить людину, робить її почуття святими, визначає суть самого життя! І вісь розв’язка: «Вранці сотниківну випроваджували в монастир…» Чому вона зробила такий вибір? Бо зрозуміла формулу сутності людського буття.
«І коли вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від собі великі, чорні, повні ясного вмиротвореного світла чоловічі очі, які вона знала колися давно, які, можливо, й полюбити могла б, алі досягти яких так і не спромоглася». Таке надихаюче видіння! Хто ж це такий? Чиї очі?!
У житті людина відчуває роздвоєння душі, ніби оте подвійне «я». Варто схибити, «піддатися» спокусі, і «летимо в прірву», керовані злом. Душу страждає від сумніву, іноді не витримує випробувань. І саме в скрутну хвилину мі звертаємося до образу Рятівника, прагнемо захисту, допомоги. Велетенський чоловік діє десь над нами: він вусі бачить і знає, непомітно з’являється в критичний момент, стає на захист. Твір «Панна сотниківна» — актуальний і злободенний, розрахований на інтелектуального читача, який винний осмислити систему образів, символів, знаків, щоб зрозуміти філософію, логіку, реальний і містичний світи.
Твір пройнятий духом християнських ідей, які для українців споконвіку вважалися головними життєвими орієнтирами. І для того, щоб народ зміг відродити з руїн свою духовність, треба знайти істину! Письменник філософськи осмислив людину та її доля в боротьбі добра зі злом, любов і щастя, що становить гармонію й відповідність.
«Історія й сучасність,- стверджує письменник,- неподільні. І не тільки тому, що всі виростає з минулого.
Змінюються соціальні обставини, і людина стає в них іншою. Алі, як і багато років тому, сьогодні хвилюють її одвічні проблеми — пошуки істини, шляхів людського самоствердження. Духовний світ людини, її вчинки, жага пізнання врешті стають частиною, з якої складається картина життя, його рухові вперед… ». ОСНОВНІ ТВОРИ: «Стібка в траві», «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Сповідь», «Мор», «Дім на горі». Дім на горі1980 2