Твір по літературі: Щастя є справа долі, розуму й характеру. Н. М. Карамзин. Більше напівстоліття тому назад зовсім юна й нікому ще не відома Марина Цветаева висловила непохитну впевненість: Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не берет!), Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга Пройшли роки важкого життя й напруженої творчої роботи — і горда впевненість обернулася повним невір’ям: «Мені в сучасності й у майбутньому — місця ні». Це, звичайно, почасти полемічна крайність, почасти сумлінна омана, у відомій мері з’ясовне самітністю й розгубленістю поета, що знав силу свого таланта, але не сумели злагодити з тернистим життєвим путем. Доля художника не зводиться до його особистої долі: художник іде — мистецтво залишається. Сама Цветаева сказала набагато точніше: «…у мені нового нічого ні, крім моєї поетичної чуйності на нове звучання повітря». Завдяки цій чуйності великий поет, фатально питавшийся протиставити себе своєму століттю, в остаточному підсумку виявився невіддільний від мистецтва цього століття Спадщина поетеси велика.
Тринадцять виданих нею книжок і безліч вишедших посмертно. Серед створеного Цветаевой, крім лірики, сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобиофафическая, мемуарна, історико-літературна й філолофсько-критична проза Велика спадщина це нерівноцінно. Є в ньому й те, що пережило свій час або було продиктовано міркуваннями випадковими, злістю давно минулих подій. Але без кращих віршів і поем Цветаевой зараз уже неможливо скласти досить повне подання про російську літературу XX століття Розумом поетеса не була скривджена, характер її був суперечливий, а доля до неї була жорстока Вірші вона початку писати із шести років (не тільки по-російському, але й по-французькому й по-німецькому), друкуватися — у шістнадцять, а два роки через, ще не знявши гімназичну форму, тайкома від сім’ї випустила досить об’ємистий збірник — «Вечірній альбом»» Виданий невеликим тиражем, він не загубився в потоці віршованих новинок, що затопляли тоді прилавки. Його помітили й схвалили такі вимогливі й впливові критики, як В. Брюсов, Н. Гумилев, М.
Волошин. Брюсов протиставляв Цветаеву іншому тодішньому дебютантові — Іллі еренбургу. «Якщо еренбург, — писав він, — постійно обертається в умовному світі, створеному їм самим, у світі лицарів, капеланів, трубадурів, то вірші Цветаевой, навпроти, завжди відправляються від якого-небудь реального факту, від чого-небудь дійсно пережитого». Особливо підтримав Цветаеву при входженні її ъ літературу М.
Волошин, що адресував їй вірші, де писав: До вас душа так радісно ваблена… ПРО, яка віє благодать Від сторінок «Вечірнього альбому»! Характер у Цветаевой був важкий, нерівний, непоступливий. Ілля еренбург, що добре знав її в молодості, говорив: «…вона сполучала в собі старомодну чемність і бунтарство, пієтет перед гармонією й любов до щиросердечного косноязичью, граничну гордість і граничну простоту. Її життя було клубком прозрінь і помилок». Один раз Цветаева згадала по чисто літературному приводі: «Ця справа фахівців поезії. Моя ж спеціальність — життя».
Чудова обмовка! Жила вона складно й важко, не знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що «почуття власності» у неї «обмежується дітьми й зошитами». Вона добре знала собі ціну як поетові («У своїх віршах я впевнена непоколебимо»), але нічого не зробила для того, щоб якось налагодити й забезпечити свою людську й літературну долю («Усе у світі мене зачіпає більше, ніж моє особисте життя»). И попри все те вона була дуже життєстійкою («Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів»). Вона жадібно любила життя й, як покладено поетові-романтикові, пред’являла їй вимоги величезні, часто — непомірні Правда, Цветаева писала й про смерть — особливо в ранніх віршах. («Послухайте! — Ще мене любите за те, що я вмру»). Але із цього не варто робити поспішних висновків, зв’язуючи те, що було даниною літературній моді, і її розпачливий відхід у небуття після повернення з еміграції на батьківщину Мало сказати, що життя не балувало Цветаеву — вона переслідувала її з рідкою жорстокістю. Поетеса завжди була знедолена й страшно самотня.
Відчуття свого «сирітства» і «круглої самітності» було для неї прокльоном, джерелом невгаваючого щиросердечного болю. Але не в її природі було скаржитися, а тим більше — впиватися власним стражданням. «Російського страждання мені дорожче гетевская радість», — уперто повторювала вона всупереч всім ударам долі. Своє борошно вона ховала під бронею гордині й презирливої байдужості. Насправді ж люто тужила за простим людським щастям: «Дайте мені спокій і радість, дайте мені бути щасливої, ви побачите, як я це вмію!
» Ще важче довелося їй в еміграції. Вона не прийняла мишачу метушню безлічі партій і фракцій, не стала вплутуватися в політичні свари. Очевидно, вона анітрошки не погрішила проти істини, коли скаржилася в 1935 році: «Треба мною тут люто знущаються, граючи на моїй гордині, моєму нестатку й моєму безправ’ю. У мене ж немає ніяких засобів, крім писання. Чоловік хворий і працювати не може.
Дочка в’язанням шапочок заробляє 5 франків у день, на них учотирьох живемо, тобто просто вмираємо з голоду». Проте віра у свої сили її не залишала: «Не знаю, скільки мені ще залишилося жити, не знаю, чи буду коли-небудь ще в Росії, але знаю, що до останнього рядка буду писати сильно, що слабких віршів — не дам». Ціною величезних зусиль Цветаева зберегла свою особистість на чужим і ворожої її ідеалам землі. Зате вона позбулася від снобізму й естетства, пізнала щиру ціну життя й мистецтва, живучи у світі, де те й інше часто виявлялося несумісним. У своєму трактаті «Мистецтво при світлі совісті» вона вивчила старий і завжди нове питання: що важливіше — людина або художник, і відповіла: «Бути людиною завжди важливіше, тому що він потрібніше».
Оповідання про поезію невіддільний від особистості поета. Слова Карамзина можна тлумачити більш широко, ніж вони сприймаються, будучи вирвані з контексту. Особистість Марини Цветаевой многопланова й виразна. Її щастя було в її творчості, у віршах, у яких немає жодного прохідного слова, де кожне забите, як цвях, по самий капелюшок, у яких вільний, неприборканий жіночий характер виникає буквально з нічого — з однієї інтонації: Уж і Арав у мене спокійний!
Уж і очі мої ясні! Відпусти-Ка мене, конвойний, Прогулятися до тої сосни!