Коли читаєш вірш Володимира Підпалого «Тиха елегія», здається, що вустами ліричного героя промовляє твоя стривожена душу. Мі часто чуємо це горде слово — «патріотизм». Воно лині з високих трибун, начертане на гаслах демонстрантів, їм сповнені численні газетні статті. Алі вісь раптом натрапиш на просте зізнання:
- Коли міні питають: «Україну
- чи можеш ти забуть на чужині?» —
- кричу: «Кладіть отут у домовину
- живимо!.. Однаковісінько мені…»
і стає зрозумілою справжня, щиросердечна суть патріотизму. Вона — не в гучних словах, не в політичних закличах. Вона — у глибинах душі, вона- у кожній краплинці твоєї крові, у шкірному подиху. Про неї не можна красномовно сповіщати весь світ (чи не тому вірш ; і має назву «Тиха елегія»?), вона не потребує наголосу й знаків оклику. Справжній патріотизм виший за слова, у які його одягають, — як щирі почуття не вміщуються ні в які рамки. А тому ліричний герой В. Підпалого скоріше промовчить, аніж почне прилюдно присягатися в любові Батьківщині. І тисячі, мільйони моїх співвітчизників, переконаний, зрозуміють поета. Бо Україна для них — це й блакитні стрічки «рік, річок, і річечок, і потічок», і «ясні зорі, тихі води», і «степу, озера, яблуні в саду», і рідна мова, що з колискової синові лині в тихому співі…
- Така людина ніколи не зрадить свою землю:
- …від їх не відокремлю
- собі й тоді, як у землю перейду…
Може, саме тому справжній патріот не стані багатоголосно розповідати про свої гарячі почуття, бо раптом «випадкове слово» плямою впаде на їх кришталеву чистоту. …Мені б дуже хотілося, аби цього вірша прочитали (а ще краще — вивчили) деякі можновладні «патріоти», для яких слово «патріотизм» стало перепусткою до державних посад.