Що робить иудушку головлева «Вічним типом»
Тип пустослова (Иудушки Головлева) — художнє відкриття М. е. Салтикова-Щедріна. До цього в російській літературі, у Гоголя, Достоєвського, зустрічалися образи, які віддалено нагадують Иудушку, але це лише легкі натяки. Ні до, ні після Салтикова-Щедріна ніхто не зумів зобразити образ пустодзвона з такою силою й викривальною ясністю. Иудушка Головлев — тип єдиний у своєму роді, геніальна знахідка автора
Салтиков-Щедрін, створюючи свій роман, ставив перед собою завдання: показати механізм руйнування сім’ї. Душею цього процесу був, поза всяким сумнівом, Порфишка-Кровопивец. Саме собою зрозуміло, що особлива увага автор приділяла розробці саме цього образа, цікавого крім усього іншого й тим, що він постійно міняється, аж до останніх сторінок, і читач ніколи не може бути впевненим у тім, яким конкретно виявиться даний образ у наступній главі. Портрет Иудушки ми спостерігаємо «у динаміку». Побачивши вперше несимпатичного «відвертої дитини», що підлизується до матері, що підслухує, що навушничає, читач навряд чи може представити те огидне, зухвале здригання створення, що кінчає із собою наприкінці книги. Образ міняється до невпізнанності. Тільки ім’я залишається незмінним. Як Порфирій стає Иудушкой з перших сторінок роману, так Иудушкой і вмирає. У цьому ім’ї звучить щось дивне подленькое, що так вірно виражає внутрішня сутність цього персонажа
Одна з головних рис Иудушки (не вважаючи, зрозуміло, марнослів’я) — лицемірство, разюче протиріччя між добромисними міркуваннями й брудними устремліннями. Всі спроби Порфирія Головлева урвати собі шмат покрупнее, удержати зайву копійку, усього його вбивства (ніяк інакше й не назвеш його політикові у відношенні рідних), словом усе, що він робить, — супроводжується молитвами й благочестивими мовленнями. Поминаючи через кожне слово Христа, Иудушка посилає на неминучу загибель свого сина Петеньку, домагається племінницю Анниньку, відправляє власної новонародженої дитини у виховний будинок
Але не тільки подібними «богоугодними» мовленнями перекладає Иудушка домочадців. У нього є ще дві улюблених теми: сім’я й господарство. На цьому, властиво, простір його виливів і обмежується в силу повного неуцтва й небажання бачити що-небудь, що лежить за межами його маленького мирка. Однак ці побутові розмови, які не ладь повісті й маменька Орися Петрівна, у вустах Иудушки перетворюються в нескінченні моралі. Він таки тиранить всю сім’ю, доводячи всіх до повної знемоги. Звичайно, всі ці влесливі, нудотні мовлення нікого не обманюють. Мати з дитинства не довіряє Порфишке: занадто вуж він переграє. Лицемірство, з’єднане з неуцтвом, не вміє вводити взаблуждение.
Є в «Панах Головлевих» кілька сильних сцен, які змушують читача майже фізично відчути стан пригніченості від обволікаючих мовлень Иудушки. Наприклад, розмова його з лежачим при смерті братом Павлом. Нещасний умираючий задихається від присутності Иудушки, а той, нібито не зауважуючи цих метань, «по-родинному» жартує над братом. Жертви Иудушки ніколи не почувають себе настільки беззахисними, як у моменти, коли його марнослів’я виражається в «необразливих» подшучиваниях, яким немає кінця. Така ж напруженість відчувається в тім місці роману, де Аннинька, майже знесилівши, намагається вирватися з дядиного будинку
Чим далі триває оповідання, тим більше людей попадає під гніт Иудушкина тиранства. Він перекладає всіх, хто попадає в його поле зору, при цьому сам залишаючись невразливим. І все-таки навіть у його броні бувають тріщини. Так, він дуже боїться прокльони Орисі Петрівни. Вона ж приберігає цю свою зброю як останній засіб проти сина-кровопивца. На жаль, коли вона й справді проклинає Порфирія, це не робить на нього тої дії, якого він сам боявся. Ще одна слабість Иудушки — страх перед відходом Евпраксеюшки, тобто острах порушити раз і назавжди заведений уклад життя. Однак Евпраксеюшка може тільки загрожувати своїм відходом, сама ж залишається на місці. Поступово й цей страх хазяїна Головлева притупляється
Весь життєвий уклад Иудушки — переливання з порожнього в порожнє. Він уважає неіснуючі доходи, уявляє собі якісь неймовірні ситуації й сам же вирішує їх. Поступово, коли не залишається навколо нікого з живих, кого можна було б заїсти, Иудушка починає перекладати ті, хто є йому в уяві. Він мстить усім не перебираючи, невідомо за що: докоряє мертвої матері, штрафує мужиків, грабує селян. Це відбувається все стій же въевшейся в душу фальшивою пестливістю. Тільки або можна сказати «душу» про внутрішню сутність Иудушки? Салтиков-Щедрін не говорить про суть Порфишки-Кровопивца інакше, як опрахе.
Кінець Иудушки досить несподіваний. Здавалося б, як може покінчити із собою себелюб, що йде по трупах, скнара, що втратив всю сім’ю заради своєї наживи? І проте Иудушка, видно, починає усвідомлювати свою провину. Салтиков-Щедрін ясно дає зрозуміти, що хоча й прийшло усвідомлення порожнечі, непотрібності, але відродження, очищення вже неможливо, так само як і подальше існування
Иудушка Головлев дійсно «вічний тип», що міцно ввійшов у російську літературу. Його ім’я стало вже загальним. Можна не читати роману, але знати це ім’я. Уживається воно нечасто, але все-таки зрідка чується в мовленні. Безумовно, Иудушка — літературне перебільшення, збіговисько різноманітних пороків у повчання нащадкам. Пороки ці в першу чергу — лицемірство, базікання, нікчемність. Иудушка — уособлення особистості, що прямо йде до саморуйнування й не усвідомить цього до самого останнього моменту. Як ні перебільшений цей персонаж, але недоліку його-людські, невигадані. Саме тому тип пустодзвона вічний