ГОГОЛЬ
Десять років чекала наша публіка роману м. Гончарова. Задовго до його появи в пресі про нього говорили як про добуток незвичайному. До читання його приступилися із самими великими очікуваннями. Тим часом перша частина роману, написана ще в 1849 р. і далека поточних інтересів теперішньої мінути, многим здалася скучною. У цей же час з’явилося «Дворянське гніздо», і всі були захоплені поетичними, найвищою мірою симпатичним талантом його автора 2. «Обломів» залишився для багатьох осторонь; багато хто навіть почували стомлення від надзвичайно тонкого й глибокого психічного аналізу, що проникає весь роман м. Гончарова. Та публіка, що любить зовнішню цікавість дії, знайшла утомительною першу частину роману тому, що до самого кінця її герой все продовжує лежати на тім же дивані, на якому застає його початок першого розділу. Ті читачі, яким подобається викривальний напрямок, незадоволені були тим, що в романі залишалося зовсім нетронутою наше офіційно-суспільне життя. Коротше — перша частина роману зробила несприятливе враження на багатьох читачів
Здається, чимало було задатків на те, щоб і весь роман не мав успіху, принаймні в нашій публіці, що так звикла вважати всю поетичну літературу забавою й судити художні твори по першому враженню. Але цього разу художня правда незабаром взяла своє. Наступні частини роману згладили перше неприємне враження в усіх, у кого воно було, і талант Гончарова скорив своєму непереборному впливу навіть людей, усього менш йому що співчували. Таємниця такого успіху полягає, нам здається, скільки безпосередньо в силі художнього таланта автора, стільки ж і в незвичайному багатстві змісту роману
Може здатися дивним, що ми знаходимо особливе багатство змісту в романі, у якому, по самому характері героя, майже зовсім немає дії. Але ми сподіваємося пояснити свою думку в продовженні статті, головна мета якої й полягає в тому, щоб висловити кілька зауважень і висновків, на які, на нашу думку, необхідно наводить зміст роману Гончарова.
«Обломів» викличе, без сумніву, безліч критик. Імовірно, будуть між ними й коректурні, які відшукають які-небудь погрішності в мові й складі, і патетичні, у яких буде багато вигуків про принадність сцен і характерів, і естетично-аптекарські, зі строгою поверкою того, чи скрізь точно, по естетическому рецепті, відпущено діючим особам належна кількість таких-те й такий^-те властивостей і чи завжди ці особи вживають їх так, як сказано в рецепті. Ми не почуваємо ні найменшого полювання пускатися в подібні тонкості, та й читачам, імовірно, не буде особливого горя, якщо ми не станемо вбиватися над міркуваннями про те, чи цілком відповідає така-те фраза характеру героя і його положенню, або в ній потрібно було кілька слів переставити, і т.п. Тому нам здається анітрошки не негожим зайнятися більше загальними міркуваннями про зміст і значення роману Гончарова, хоча, звичайно, справжні критики і дорікнуть нас знову, що стаття наша написана не про Обломове, а тільки із приводу Обломова 3.
Нам здається, що у відношенні до Гончарову більш, ніж у відношенні до всякого іншого автора, критика зобов’язана викласти загальні результати, виведені з його добутку. Є автори, які самі на себе беруть цю працю, пояснюючись із читачем щодо мети й змісту своїх добутків. Інші й не висловлюють категорично своїх намірів, але так ведуть все оповідання, що він виявляється ясним і правильним уособленням їхньої думки. У таких авторів кожна сторінка б’є на те, щоб напоумити читача, і багато потрібно недогадливості, щоб не зрозуміти їх… Зате плодом читання їх буває більш-менш повне (дивлячись по ступені таланта автора) згода з идеею, положенною в підставу добутку. Інше все улетучивается через дві години по прочитанні книги. У Гончарова зовсім не те. Він вам не дає, і, очевидно, не хоче дати, ніяких висновків. Життя, їм зображувана, служить для нього не засобом до відверненої філософії, а прямою метою сама по собі. Йому немає справи до читача й до висновків, які ви зробите з роману: це вуж ваша справа. Помилитеся — нарікайте на свою короткозорість, а ніяк не на автора. Він представляє вам живе зображення й ручається тільки за його подібність із дійсністю; а там уже ваша справа визначити ступінь достоїнства зображених предметів: він до цьому зовсім байдужий. У нього немає й тої гарячності почуття, що іншим талантам надає найбільшу силу й принадність. Тургенєв, наприклад, розповідає про своїх героїв, як про людей, близьких йому, вихоплює із грудей їхнє гаряче почуття й з ніжною участю, із хворобливим трепетом стежить за ними, сам страждає й радується разом з особами, ним створеними, сам захоплюється тією поетичною обстановкою, який любить завжди оточувати їх… І його захоплення заразливо: воно непереборно опановує симпатією читача, з першої сторінки приковує до оповідання думка його й почуття, змушує і його переживати, перечути ті моменти, у яких є перед ним тургеневские особи. І пройде багато часу,- читач може забути хід оповідання, втратити зв’язок між подробицями подій, випустити з уваги характеристику окремих осіб і положень, може, нарешті, забути все прочитане; але йому все-таки буде памятно й дорого те живе, втішне враження, що він випробовував при читанні оповідання. У Гончарова немає нічого подібного. Талант його непіддатливий на враження. Він не запече ліричної пісні при погляді на троянду й солов’я; він буде уражений ними, зупиниться, буде довго вдивлятися й вслухуватися, задумається… Який процес у цей час відбудеться в душі його, цього нам не зрозуміти гарненько… Але от він починає креслити щось… Ви холодно вдивляєтеся в неясні ще риси… От вони робляться ясніше, ясніше, прекрасніше… і раптом, невідомо яким чудом, із цих рис повстають перед вами й троянда й соловей, з усією своєю принадністю й чарівністю. Вам рисується не тільки їхній образ, вам чуется аромат троянди, чуються солов’їні звуки… Співайте ліричну пісню, якщо троянда й соловей можуть збуджувати ваші почуття; художник накреслив їх і, задоволений своєю справою, відходить убік: більше він нічого ие додасть… «І дарма було б додавати,- думає він,- якщо сам образ не говорить вашій душі, те що можуть вам сказати слова?..»
У цьому уменье охопити повний образ предмета, отчеканить, виліпити його — полягає найсильніша сторона таланта Гончарова. І нею він перевершує всіх сучасних російських письменників. З її легко пояснюються всі інші властивості його таланта. У нього є дивна здатність — у всякий даний момент зупинити летуче явище життя, у всій його повноті й свіжості, і тримати його перед собою доти, поки воно не зробиться повною приналежністю художника. На всіх нас падає світлий промінь життя, але він у нас негайно ж і зникає, тільки-но торкнувшись нашої свідомості. І за ним ідуть інші промені від інших предметів, і знову настільки ж швидко зникають, майже не залишаючи сліду. Так проходить все життя, сковзаючи по поверхні нашої свідомості. Не те в художника; він уміє вловити в кожному предметі що-небудь близькій і родинне своїй душі, уміє зупинитися на тім моменті, що чим-небудь особливо вразив його. Дивлячись по властивості поетичного таланта й по ступені його виробленості, сфера, доступна художникові, може звужуватися або розширюватися, враження можуть бути живее або глибше; вираження їх — страстнее або спокійніше. Нерідке співчуття поета залучається яким-небудь однією якістю предметів, і ця якість він намагається викликати й відшукувати всюди, у можливо повнім і живому його вираженні поставляє своє головне завдання, на нього по перевазі витрачає свою художницьку силу. Так є художники, що зливають внутрішній мир душі своєї з миром зовнішніх явищ і видящие все життя й природу під призмою пануючого в них самі настрої. Так, в одних усе підкоряється почуттю пластичної краси, в інших — по перевазі рисуються ніжні й симпатичні риси, в інших у всякому образі, у всякому описі відбиваються гуманні й соціальні прагнення й т.д. Жодна з таких сторін не видається особливо в Гончарова. У нього є інша властивість: спокій і повнота поетичного світогляду. Він нічим не захоплюється винятково або захоплюється всім однаково. Він не дивується однієї стороною предмета, одним моментом події, а вертить предмет з усіх боків, вичікує здійснення всіх моментів явища, і тоді вже приступає до їхньої художньої переробки. Наслідком цього є, звичайно, у художнику більше спокійне й безстороннє відношення до зображуваних предметів, більша виразність в обрисі навіть дріб’язкових подробиць і рівна частка уваги до всіх частковостей оповідання