Віддаючи данину своєму часу, м. Гончарів вивів і протиотруту Обломову — Штольца. Але із приводу цієї особи ми повинні ще раз повторити нашу постійну думку,- що література не може забігати занадто далеко вперед життя. Штольцев, людей із цільним, діяльним характером, при якому всяка думка негайно ж є прагненням і переходить у справу, ще немає в житті нашого суспільства (розуміємо утворене суспільство, якій доступні вищі прагнення; у масі, де ідеї й прагнення обмежені дуже близькими й деякими предметами, такі люди безупинно попадаються). Сам автор усвідомлював це, говорячи про наше суспільство: «От, очі опам’яталися від дрімоти, почулися жваві, широкі кроки, живі голоси… Скільки Штольцев повинне з’явитися під російськими іменами!» Повинне з’явитися їх багато, у цьому немає сумніву; але тепер поки для них немає ґрунту. Тому-Те з роману Гончарова ми й бачимо тільки, що Штольц — людина діяльний, усе про щось клопоче, бігає, здобуває, говорить, що жити — значить трудитися, та ін. Але що він робить, і як він ухитряется робити що-небудь чимале там, де інші нічого не можуть зробити,- це для нас залишається таємницею. Він миттю влаштував Обломовку для Іллі Ілліча; — як? цього ми не знаємо. Він миттю знищив фальшивий вексель Іллі Ілліча;- як? це ми знаємо. Поїхавши до начальника Івана Матвеича, якому Обломів дав вексель, поговорив з ним дружески — Івана Матвеича призвали в присутність і не тільки що вексель веліли повернути, але навіть і зі служби виходити наказали. І поделом йому, розуміє; але, судячи із цього випадку, Штольц не доріс ще до ідеалу суспільного російського діяча. Та й не можна ще: рано. Тепер ще — хоча будь семи п’ядей у чолі, а в помітній суспільній діяльності можеш, мабуть, бути доброчесним відкупником Муразовим, що робить доброї справи з десяти мильонов свого стану, або шляхетним поміщиком Костанжогло,- але далі не підеш… І ми не розуміємо, як міг Штольц у своїй діяльності заспокоїтися від всіх прагнень і потреб, які долали навіть Обломова, як міг він задовольнитися своїм положенням, заспокоїтися на своєму самотнім, окремому, винятковому щасті… Не треба забувати, що під ним болото, що поблизу перебуває стара Обломовка, що потрібно ще розчищати ліс, щоб вийти на більшу дорогу й утекти від обломовщини. Чи робив що-небудь для цього Штольц, що саме робив і як робив,- ми не знаємо. А без цього ми не можемо задовольнитися його особистістю…
Можемо сказати тільки те, що не він та людина, що зуміє, мовою, зрозумілому для росіянці душі, сказати нам це всемогутнє слово: «Уперед!».
Може бути, Ольга Іллінська здібніше, ніж Штольц, до цього подвигу, ближче його коштує до нашого молодого життя. Ми нічого не говорили про жінок, створених Гончаровим: ні про Ольгу, ні про Гафію Матвіївні Пшенициной (ні навіть про Онисію й Килину, які теж відрізняються своїм особливим характером), тому що усвідомлювали своє совершеннейшее безсилля що-небудь стерпне сказати про їх. Розбирати жіночі типи, створені Гончаровим, значить пред’являти претензію бути великим знавцем жіночого серця. Не маючи ж цієї якості, жінками Гончарова можна тільки захоплюватися. Дами говорять, що вірність і тонкість психологічного аналізу в Гончарова — дивна, і дамам у цьому випадку не можна не повірити… Додати ж що-небудь до їхнього відкликання ми не насмілюємося, тому що боїмося пускатися в цю зовсім невідому для нас країну. Але ми беремо на себе сміливість, на закінчення статті, сказати кілька слів про Ольгу й про відносини її кобломовщине.
Ольга, по своєму розвитку, представляє вищий ідеал, який тільки може тепер російський художник викликати з теперішнього російського життя, того вона незвичайною ясністю й простотою своєї логіки й дивною гармонією свого серця й волі вражає нас до того, що ми готові засумніватися в її навіть поетичній правді й сказати: «Таких дівчин не буває». Але, стежачи за нею в усі продовження роману, ми знаходимо, що вона постійно вірна собі й своєму розвитку, що вона представляє не сентенцію автора, а жива особа, тільки таке, яких ми ще не зустрічали. У ній-те більше, ніж у Штольце, можна бачити натяк на нове російське життя; від її можна чекати слова, що спалить і розвіє обломовщину… Вона починає з любові до Обломову, з віри в нього, у його моральне перетворення… Довго й завзято, любов’ю й нежною дбайливістю, трудиться вона над тим, щоб збудити життя, викликати діяльність у цій людині. Вона не хоче вірити, щоб він був так неспроможний на добро; люблячи в ньому свою надію, своє майбутнє створення, вона робить для нього все: зневажає навіть умовними пристойностями, їде до нього одна, нікому не позначившись, і не боїться, подібно йому, втрати своєї репутації. Але вона з дивним тактом зауважує негайно ж усяку фальш, що проявлялася в його натурі, і надзвичайно просто пояснює йому, як і чому це неправда, а не правда. Він, наприклад, пише їй лист, про яке ми говорили вище, і потім запевняє її, що писав це єдино з турботи про неї, зовсім забувши себе, жертвуючи собою й т.д.- «Ні,- відповідає вона, — неправда; якщо б ви думали тільки про моєму счастии й уважали необхідністю для нього розлуку з вами, то ви б просто виїхали, не посилаючи мені попередньо ніяких листів». Він говорить, що боїться її несчастия, якщо вона згодом зрозуміє, що помилялася в ньому, розлюбить його й полюбить іншого. Вона запитує у відповідь на це: «Де ж ви отут бачите нещастя моє? Тепер я вас люблю, і мені добре; а після я полюблю іншого, і, виходить, мені з іншим буде добре. Дарма ви про мене турбуєтеся». Ця простота і ясність мислення містить у собі задатки нового життя, не тієї, в умовах якої виросло сучасне суспільство… Потім,- як воля Ольги слухняна її серцю! Вона продовжує свої відносини й любов до Обломову, незважаючи на всі сторонні неприємності, глузування й т.п., доти, поки не переконується в його рішучої дрянности. Тоді вона прямо повідомляє йому, що помилилася в ньому, і вже не може зважитися з’єднати з ним свою долю. Вона ще хвалить і пестить його й при цьому відмові, і навіть після; але своїм учинком вона знищує його, як жоден з обломовцев не був знищуємо жінкою. Тетяна говорить Онєгіну, у висновку роману:
Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я іншому віддана
И буду століття йому вірна…
Отже, тільки зовнішній моральний борг рятує її від цього порожнього фата; будь вона вільна, вона б кинулася йому на шию. Наталя залишає Рудина тільки тому, що він сам уперся на перші ж порах, та й, провівши його, вона переконується тільки в тім, що він її не любить, і жахливо горює про це. Нема чого й говорити про Печорине, що встиг заслужити тільки ненависть князівни Мері. Ні Ольга не так надійшла з Обломовим. Вона просто й лагідно сказала йому: «Я довідалася недавно тільки, що я любила в тобі те, що я хотіла, щоб було в тобі, що вказав мені Штольц, що ми видумали з ним. Я любила майбутнього Обломова! Ти лагідний, чесний, Ілля; ти ніжний… як голуб; ти сховаєш голову під крило — і нічого не хочеш більше; ти готовий все життя проворковать під покрівлею… так я не така: мені мало цього, мені потрібно чогось ще, а чого — не знаю!» І вона залишає Обломова, і вона прагне д своєму чого, хоча ще й не знає його гарненько. Нарешті, вона знаходить його в Штольце, з’єднується з ним, щаслива; але й отут не зупиняється, не завмирає. Якісь мрячні питання й сумніви тривожать її, вона чогось допитивается. Автор не розкрив перед нами її хвилювань у всій їхній повноті, і ми можемо помилитися в припущенні щодо їхньої властивості. Але нам здається, що це в її серці й голові віяння нового життя, до якого вона незрівнянно ближче Штольца. Думаємо так тому, що знаходимо кілька натяків у наступній розмові: