А те — «забирався в канал, рився, відшукував якісь корінці, очищав від кори і їв усмак, воліючи яблукам і варенню, які дає маменька». Все це могло служити задатком характеру лагідного, спокійного, але не безглуздого-ледачого. Притім і лагідність, що переходить у боязкість і подставление спини іншим,- є в людині явище зовсім не природне, а чисто придбане, точно так само, як і нахабність і зарозумілість. І між обома цими якостями відстань зовсім не так велика, як звичайно думають. Ніхто не вміє так відмінно вішати носа, як лакеї; ніхто так грубо не поводиться з підлеглими, як ті, які падлючать перед начальниками. Ілля Ілліч, при всій своїй лагідності, не боїться піддати ногою в пику його Захару, що взуває, і якщо він у своєму житті не робить цього з іншими, так єдино тому, що сподівається зустріти протидія, яке потрібно буде перебороти. Поневоле він обмежує коло своєї діяльності трьома стами своїх Захаров. А будь у нього цих Захаров у сто, у тисячу разів більше — він би не зустрічав собі протидій і привчився б досить сміло піддавати в зуби кожному, з ким трапиться мати справа. І таке поводження зовсім не було б у нього ознакою якого-небудь звірства натури; і йому самому, і всім навколишньої воно здавалося б дуже природним, необхідним… нікому б і в голову не прийшло, що можна й треба поводитися як нибудь інакше. Але — до нещастя або на щастя — Ілля Ілліч народився поміщиком середньої руки, одержував доходу не більше десяти тисяч рублів на асигнації й внаслідок того міг розпоряджатися долями миру тільки у своїх мріяннях. Зате в мріях своїх він і любив віддаватися войовничим і героїчним прагненням. «Він любив іноді уявити себе яким-небудь непереможним полководцем, перед яким не тільки Наполеон, але й Еруслан Лазарович нічого не значить; видумає війну й причину її: у нього заюшать, напр., народи з Африки в Європу, або влаштує він нові хрестові походи й воює, вирішує доля народів, розоряє міста, щадить, стратить, робить подвиги добра й великодушності». А то він уявить, що він великий мислитель або художник, що за ним ганяється юрба, і все поклоняються йому… Ясно, що Обломів не тупа, апатична натура, без прагнень і почуттів, а людина, теж чогось шукаючий у своєму житті, про щось думаючий. Але мерзенна звичка одержувати задоволення своїх бажань не від власних зусиль, а від інших,- розвила в ньому апатичну нерухомість і повалила його в жалюгідний стан морального рабства. Рабство це так переплітається з барством Обломова, так вони взаємно проникають один одного й одне іншим обумовлюються, що, здається, немає ні найменшої можливості провести між ними яку-небудь границю. Це моральне рабство Обломова чи становить не саму цікаву сторону його особистості й всієї його історії… Але як міг дійти до рабства людин з таким незалежним положенням, як Ілля Ілліч? Здається, кому б і насолоджуватися волею, як не йому? Не служить, не пов’язаний із суспільством, має забезпечений стан… Він сам похваляється тим, що не почуває потреби кланятися, просити, принижуватися, що він не подібний «іншим», які працюють без утоми, бігають, метушаться,- а не попрацюють, так і не поїдять…
Він вселяє до себе побожну любов доброї вдови Пшенициной саме тим, що він пан, що він сіяє й блищить, що він і ходить і говорить так вільно й незалежно, що він «не пише безупинно паперів, не трясеться від страху, що спізниться в посаду, не дивиться на всякого так, начебто просить осідлати його й поїхати, а дивиться на всіх і на всі так сміло й вільно, начебто вимагає покірності собі». І, однак же, все життя цього пана убиті тим, що він постійно залишається рабом чужої волі й ніколи не піднімаються до того, щоб виявити яку-небудь самобутність. Він раб кожної жінки, кожного зустрічного, раб кожного шахрая, що захоче взяти над ним волю. Він раб свого кріпака Захара, і важко вирішити, що з них більше підкоряється влади іншого. Принаймні — чого Захар не захоче, того Ілля Ілліч не може змусити його зробити, а чого захоче Захар, то зробить і проти волі пана, і пан скориться… Воно так і треба: Захар все-таки вміє зробити хоч що-небудь, а Обломів рівно нічого не може й не вміє. Нема чого вже й говорити про Тарантьеве й Івана Матвеиче, які роблять із Обломовим що хочуть, незважаючи на те, що самі й по розумовому розвитку, і по моральних якостях набагато нижче його… Отчого ж це? Так всі тому, що Обломів як пан не хоче й не вміє працювати й не розуміє теперішніх відносин своїх до всього навколишнього. Він не ладь від діяльності — доти, поки вона має вигляд примари й далека від реального здійснення: так, він створює план пристрою маєтку й дуже ретельно займається ним,- тільки «подробиці, кошториси й цифри» лякають його й постійно відкидаються їм убік, тому що де ж з ними возитися!… Він — пан, як пояснює сам Іванові Матвеичу: «Хто я, що таке? запитаєте ви… Подите запитаєте в Захара, і він скаже вам: «пан!» Так, я пан і робити нічого не вмію! Робіть ви, якщо знаєте, і допоможіть, якщо можете, а за працю візьміть собі, що хочете: — на те наука!» І ви думаєте, що він цим хоче тільки відскіпатися від роботи, намагається прикрити незнанням свою лінь? Ні, він дійсно не знає й не вміє нічого, дійсно не в змозі прийнятися ні за яку путню справу. Щодо свого маєтку (для перетворення якого склав уже план) він у такий спосіб зізнається у своєму невіданні Іванові Матвеичу: «Я не знаю, що таке панщина, що таке сільська праця, що значить бідний мужик, що богатий; не знаю, що значить чверть жита або вівса, що вона коштує, у якому місяці й що сіяють і жнуть, як і коли продають; не знаю, чи багатий я, або бідний, чи буду я через рік ситий, або буду жебрак — я нічого не знаю!.. Отже, говорите й радьте мені, як дитині…» Інакше сказати: будьте наді ною паном, розпоряджайтеся моїм добром, як здумаєте, приділяйте мені з нього, скільки знайдете для себе зручним… Так на ділі-те й вийшов: Іван Матвеич зовсім було прибрав до рук маєток Обломова, да Штольц перешкодив, кнесчастью.
И адже Обломів не тільки своїх сільських порядків не знає, не тільки положення своїх справ не розуміє: це б ще куди не йшло!.. Але от у чому головне лихо: він і взагалі життя не вміло осмислити дли себе. В Обломовке ніхто не задавав собі питання: навіщо життя, що вона таке, який її зміст і призначення? Обломовци дуже просто розуміли її, «як ідеал спокою й бездіяльності, що порушується часом різними неприємними випадками, якось: хворобами, збитками, сварками й, між іншим, працею. Вони зносили працю як покарання, накладена ще на праотців наших, але любити не могли, і де був випадок, завжди від нього позбувалися, знаходячи це можливим і належним». Точно так ставився до життя й Ілля Ілліч. Ідеал щастя, намальований їм Штольцу, полягав ні в чому іншому, як у ситному житті — з оранжереями, парниками, поїздками із самоваром у гай і т.п.,- у халаті, у міцному сні, так для проміжного відпочинку — в ідилічних прогулянках із кроткою, але дебелою женою й у спогляданні того, як селяни працюють. Розум Обломова так встиг з дитинства зложитися, що навіть у самому відверненому міркуванні, у самій утопічній теорії мав здатність зупинятися на даному моменті й потім не виходити із цього status quo, незважаючи ні на які переконання. Малюючи ідеал свого блаженства, Ілля Ілліч не думав запитати себе про внутрішній зміст його, не думав затвердити його законність і правду, не задав собі питання: звідки будуть братися ці оранжереї й парники, хто їх стане підтримувати й з якої статі буде він ними користуватися?..