Опановує занепокоєння,
Полювання до зміни місць
И інші недуги, ознаки сильної душі. Якщо вони й не роблять нічого істинно корисного, так це тому, що не знаходять діяльності, що відповідає своїм силам. Вони, по вираженню Печорина, подібні до генія, прикутому до чиновницького стола й засудженому переписувати паперу. Вони вище навколишньої їхньої дійсності й тому мають право нехтувати життя й людей. Все їхнє життя є заперечення в змісті реакції існуючому порядку речей; а його життя є пасивне підпорядкування існуючим уже впливам, консервативна відраза від усякої зміни, доконана недолік внутрішньої реакції в натурі. Чи можна порівнювати цих людей? Рудина ставити на одну дошку з Обломовим!.. Печорина засуджувати на ту ж незначність, у якому грузне Ілля Ілліч!.. Це доконане нерозуміння, це безглуздість,- це злочин!..»
Ах, боже мій! Справді,- ми адже й забули, що із глибокодумними людьми треба тримати вухо востро: саме виведуть такі висновки, про які вам навіть і не снилося. Якщо ви збираєтеся купатися, а глибокодумна людина, коштуючи на березі зі зв’язаними руками, хвастається тим, що він відмінно плаває й обіцяє врятувати вас, коли ви станете тонути,- бійтеся сказати: «Так, помилуй, люб’язний друг, у тебе адже руки зв’язані; подбай колись про те, щоб розв’язати собі руки». Бійтеся говорити це, тому що глибокодумна людина зараз же вдариться в амбіцію й скаже: «А, так ви утвержаете, що я не вмію плавати! Ви хвалите того, хто зв’язав мені руки! Ви не співчуваєте людям, які рятують потопаючих!..» І так далі… глибокодумні люди бувають дуже красномовні, і рясні на висновки самі несподівані… От і тепер: зараз виведуть висновок, що ми Обломова хотіли поставити вище Печорина й Рудина, що ми хотіли виправдати його лежанье, що ми не вміємо бачити внутрішнього, корінного розходження між ним і колишніми героями, і т.д. Поспішимо ж порозумітися із глибокодумними людьми
У всім, що ми говорили, ми мали на увазі більше обломовщину, ніж особистість Обломова й інших героїв. Що стосується до особистості, то ми не могли не бачити різниці темпераменту, напр. у Печорина й Обломова, так само точно, як не можемо не знайти її й у Печорина з Онєгіним, і в Рудина з Бельтовим… Хто ж стане сперечатися, що особиста різниця між людьми існує (хоча, може бути, і далеко не в тім ступені й не з тим значенням, як звичайно припускають). Але справа в тому, що над всіма цими особами тяжіє та сама обломовщина, що кладе на них незгладиму печатку ледарювання, дармоїдства й доконаної непотрібності на світі. Досить імовірно, що при інших умовах життя, в іншому суспільстві, Онєгін був би істинно добрим малим, Печорин і Рудин робили б великі подвиги, а Бельтов виявився б дійсно чудовою людиною. Але при інших умовах розвитку, може бути, і Обломів з Тентетниковим не були б такими байбаками, а знайшли б собі яке-небудь корисне заняття… Справа в тому, що тепер-те в них всіх одна загальна риса — марне прагнення до діяльності, свідомість, що з них багато чого могло б вийти, але не вийде нічого… У цьому вони разюче сходяться. «Пробігаю в пам’яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні. Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень,- кращий колір життя». Це — Печорин… А от як міркує про себе Рудин. «Так, природа мені багато дала; але я вмру, не зробивши нічого гідного сил моїх, не залишивши за собою ніякого доброчинного сліду. Все моє багатство пропаде даром: я не побачу плодів від насінь своїх»… Ілля Ілліч теж не відстає від інших: і він «болісно почував, що в ньому зарито, як у могилі, якесь гарний, світлий початок, може бути тепер уже померле, або лежить воно, як золото в надрах гори, і давно пора б цьому золоту бути ходячою монетою. Але глибоко й важко завалений скарб дрянью, наносним сміттям. Хтось начебто украв і закопав у власній його душі принесені йому в дарунок миром і життям скарбу». Бачите — скарбу були зариті в його натурі, тільки розкрити їх перед миром він ніколи не міг. Інші брати його, помоложе, «по світлу нишпорять»,
Справи собі велетенського шукають, —
Благо наследье богатих батьків
Звільнило від малих праць… 5
Обломів теж мріяв у молодості «служити, поки стане сил, тому що Росії потрібні руки й голови для разработивания невичерпних джерел…» Та й тепер він «не далекий загальних людських скорбей, йому доступні насолоди високих помислів», і хоча він не нишпорить по світлу за велетенською справою, але все-таки мріє про всесвітню діяльність, все-таки із презирством дивиться на чорноробів і з жаром говорить:
Ні, я душі не розтрачу моєї
На мурашиній роботі людей…6
А ледарює він нітрохи не більше, ніж всі інші брати обломовци; тільки він відвертіше,- не намагається прикрити свого неробства навіть розмовами в суспільствах і гулянкою по Невському проспекті
Але отчого ж така різниця вражень, вироблених на нас Обломовим і героями, про які ми згадували вище? Ті представляються нам у різних родах сильними натурами, задавленими несприятливими умовами, а цей — байбаком, що і при найкращих обставинах нічого не зробить. Але, по-перше,- в Обломова темперамент занадто млявий; і тому природно, що він для здійснення своїх задумів і для відсічі ворожих обставин уживає ще трохи менш спроб, ніж сангвінічний Онєгін або жовчний Печорин. У сутності ж вони однаково неспроможні перед силою ворожих обставин, однаково поринають у незначність, коли їм має бути теперішня, серйозна діяльність. У чому обставини Обломова відкривали йому сприятливе поле діяльності? У нього було именье, що міг він улаштувати; був друг, що викликав його на практичну діяльність; була жінка, що перевершувала його енергією характеру і ясністю погляду і яка ніжно полюбила його… Так скажіть, у кого ж з обломовцев не було всього цього, у що всі вони із цього зробили? І Онєгін і Тентетников господарювали у своєму именье, і про Тентетникове мужики навіть говорили спочатку: «екой востроногий!» Але незабаром ті ж мужики зміркували, що пан хоч і прудке спочатку, але нічого не розуміє й користі ніякого не зробить… А дружба? Що вони всі роблять зі своїми друзями? Онєгін убив Ленского; Печорин тільки все пікірується з Вернером; Рудин умів відіпхнути від себе Лежнева й не скористався дружбою Покорского… Та й чи мало людей, подібних Покорскому, зустрічалося на шляху кожного з них?.. Що ж вони? Чи з’єдналися один з одним для однієї спільної справи, чи утворили тісний сполучник для оборони від ворожих обставин? Нічого не було… Усе розсипалося порохом, усе скінчилося тією же обломовщиною… Про любов нема чого й говорити. Кожний з обломовцев зустрічав жінку вище себе (тому що Круциферская вище Бельтова й навіть князівна Мері все-таки вище Печорина), і кожний ганебно біг від її любові або домагався того, щоб вона сама прогнала його… Чим це пояснити, як не тиском на них мерзенної обломовщини?
Крім різниці темпераменту, велике розходження перебуває в самому віці Обломова й інших героїв. Говоримо не про літа: вони майже однолітки, Рудин навіть двома-трьома роками постарше Обломова; говоримо про час їх появи