Що таке обломовщина? — Частина 9

Про забобони вікових

И труни таємницях фатальних…

Він має деякі чесні правила: здатний

Ярем він панщини стародавньої

Оброком легенею замінити,

Здатний іноді не скористатися недосвідченістю дівчини, що не любить; здатний не надавати особливої ціни своїм світським успіхам. Він вище навколишнього його світського суспільства настільки, що усвідомив його порожнечі; він може навіть залишити світло й переїхати в село; але тільки й там нудьгує, не знаючи, яке знайти собі справу… Від нема чого робити він свариться із другом своїм і по легкодумству вбиває його на дуелі… Через кілька років знову вертається у світло й закохується в жінку, любов якої сам колись відкинув, тому що для неї потрібно було б йому відмовитися від своєї бродяжницької волі… Ви довідаєтеся в цій людині Онєгіна. Але вдивитеся гарненько; це — Обломів

Перед вами інша людина, з більше жагучою душею, з більше широким самолюбством. Цей має в собі начебто від природи все те, що для Онєгіна становить предмет турбот. Він не клопоче про туалет і вбрання: він світська людина й без цього. Йому не потрібно підбирати слова й блищати мішурним знанням: і без цього мова в нього як бритва. Він дійсно нехтує людей, добре розуміючи їхньої слабості; він дійсно вміє опанувати серцем жінки не на коротке мгновенье, а надовго, нерідко назавжди. Усе, що зустрічається йому на його дорозі, він уміє відсторонити або знищити. Одне тільки нещастя: він не знає, куди йти. Серце його порожньо й холодно до всього. Він усе випробував, і йому ще замолоду огиднули всі задоволення, які можна дістати за гроші; любов світських красунь теж огиднула йому, тому що нічого не давала серцю; науки теж набридли, тому що він побачив, що від них не залежить ні слава, ні щастя; самі счастливив люди — невігласа, а слава — удача; військові небезпеки теж йому незабаром знудили, тому що він не бачив у них змісту й незабаром звик до них. Нарешті, навіть простосерда, чиста любов дикої дівчини, що йому самому подобається, теж набридає йому: він і в ній не знаходить задоволення своїх поривів. Але що ж це за пориви? куди тягнуть вони? отчого він не віддається їм всією силою душі своєї? Тому, що він сам їх не розуміє й не дає собі праці подумати про те, куди запроторювати свою щиросердечну силу; і от він проводить своє життя в тім, що гострить над дурнями, тривожить серця недосвідчених панянок, мішається в чужі серцеві справи, напрошується на сварки, виявляє відвагу в дрібницях, б’ється без потреби… Ви пригадуєте, що це історія Печорина, що почасти майже такими словами сам він пояснює свій характер Максимові Максимичу… Вдивитеся, будь ласка, получше: ви й отут побачите того ж Обломова…

Але от ще людина, що більш свідомо йде по своїй дорозі. Він не тільки розуміє, що йому дане багато сил, але знає й те, що в нього є велика мета… Підозрює, здається, навіть і те, яка це ціль і де вона перебуває. Він шляхетний, чесний (хоча часто й не платить боргів); з жаром міркує не про дрібниці, а про вищі питання; запевняє, що готово пожертвувати собою для блага людства. У голові його вирішені всі питання, усе наведено в живий, стрункий зв’язок; він захоплює своїм могутнім словом недосвідчених юнаків, так що, послухавши його, і вони почувають, що покликано до чого великому… Але в чому проходить його життя? У тім, що він все починає й не закінчує, розкидається в усі сторони, усьому віддається з жадібністю й — не може віддатися… Він закохується в дівчину, що нарешті говорить йому, що, незважаючи на заборону матері, вона готова належати йому; а він відповідає: «Боже! так ваша маменька не згодна! який раптовий удар! Боже! як незабаром!… Робити нема чого,- треба скоритися»… І в цьому точний зразок всього його життя… Ви вже знаєте, що це Рудин… Ні, тепер вуж і це Обломів. Коли ви гарненько вдивитеся в цю особистість і поставите її віч-на-віч із вимогами сучасного життя,- ви самі в цьому переконаєтеся

Загальне у всіх цих людей те, що в житті немає їм справи, яке б для них було життєвою необхідністю, серцевою святинею, релігією, яке б органічно срослось із ними, так що відняти його в них значило б позбавити їхнього життя. Усе в них зовнішнє, ніщо не має кореня в їхній натурі. Вони, мабуть, і роблять щось таке, коли примушує зовнішня необхідність, тому що Обломів їздив у гості, куди тяг його Штольц, купував ноти й книги для Ольги, читав те, що вона змушувала його читати. Але душа їх не лежить до тої справи, що накладена на них случаємо. Якби кожному з них даром запропонували всі зовнішні вигоди, які їм доставляються їхньою роботою, вони б з радістю відмовилися від своєї справи. У силу обломовщини обломовский чиновник не стане ходити в посаду, якщо йому й без того збережуть його платню й будуть робити в чини. Воїн дасть клятву не доторкатися до зброї, якщо йому запропонують ті ж умови так ще збережуть його гарну форму, дуже корисну у відомих випадках. Професор перестане читати лекції, студент перестане вчитися, письменник кине авторство, актор не здасться на сцену, артист зламає різець і палітру, говорячи високим складом, якщо знайде можливість даром одержати всі, чого тепер домагається працею. Вони тільки говорять про вищі прагнення, про свідомість морального боргу, про проникнення спільними нтерес, а на перевірку виходить, що все це — слова й слова. Саме искреннее, задушевне їхнє прагнення є прагнення до спокою, до халата, і сама діяльність їх є не що інше, як почесний халат (по вираженню, не нам приналежний), яким прикривають вони свою порожнечу й апатію. Навіть найбільш утворені люди, притім люди з живою натурою, з теплим серцем, надзвичайно легко відступаються в практичному житті від своїх ідей і планів, надзвичайно незабаром миряться з навколишньою дійсністю, що, однак, на словах не перестають уважати пошлою й гадкою. Це значить, що всі, про що вони говорять і мріють,- у них чуже, наносне; у глибині ж душі їх корениться одна мрія, один ідеал — можливо незворушний спокій, квієтизм, обломовщина. Багато хто доходять навіть до того, що не можуть уявити собі, щоб людина могла працювати по полюванню, по захопленню. Прочитайте-Ка в «Економічному покажчику» 7 міркування про те, як усі вмруть голодною смертю від неробства, коли рівномірний розподіл багатства відніме в приватних людей спонукання прагнути до наживанию себе капіталів…

Так, всі ці обломовци ніколи не переробляли в плоть і кров свою тих початків, які їм вселили, ніколи не проводили їх до останніх висновків, не доходили до тої грані, де слово стає справою, де принцип зливається із внутрішньою потребою душі, зникає в ній і робиться единственною силою, двигающею людиною. Тому-Те ці люди й брешуть безупинно, тому-те вони і є так неспроможними в приватних фактах своєї діяльності

Тому-Те й дорожче для них відвернені погляди, чим живі факти, важливіше загальні принципи, чим проста життєва правда. Вони читають корисні книги для того, щоб знати, що пишеться; пишуть шляхетні статті потім, щоб любуватися логічною побудовою свого мовлення; говорять сміливі, речі, щоб прислухатися до благозвучності своїх фраз і збуджувати ними похвали слухачів. Але що далі, яка мета всього цього читанья, писанья, говоренья,- вони або зовсім не хочуть знати, або не занадто про це турбуються. Вони постійно говорять вам: от що ми знаємо, от що ми думаємо, а втім,- як там хочуть, наша справа — сторона… Поки не було роботи у виді можна було ще надувати цим публіку, можна було тщеславиться тим; що ми от, мов, все-таки клопочемо, ходимо, говоримо, розповідаємо. На цьому й заснований був у суспільстві успіх людей, подібних Рудину. Навіть більше — можна було зайнятися гульбою, інтрижками, каламбурами, театральством — і запевняти, що це ми пустилися, мол, того, що немає простору для більше широкої діяльності. Тоді й Печорин, і навіть Онєгін, повинен був здаватися натурою з неосяжними силами душі. Але тепер уже всі ці герої відсунулися на другий план, втратили колишнє значення, перестали збивати нас, з користі своєю загадковістю й таємничим розладом між ними й суспільством, між великими їхніми силами й незначністю справ їх…