Оповідання цей — про себе. Його первісний заголовок — «Моє ім’я і я»: два займенники першої особи сумнівів не залишають. Чехова долали тої ж думки, що його героя — старого професора. (До речі, характерне ототожнення себе зі старим — Чехов взагалі відчувається навчене й літнім, потрібно деяке зусилля, щоб осмислити, що він умер в 44 го 175 так.) Все це про себе: «Я холодний, як морозиво, і мені соромно», «Мені чому те здається, що я зараз раптово вмру», «Долі кісткового мозку цікавлять більше, ніж кінцева мета світобудови». Ці слова належать професорові в такому ж ступені, у якій і самому Чехову, що осаджується суспільною думкою
Все оповідання пронизане усвідомленням тупика й того, що завело в цей тупик. Можна було б сказати, що відбувається криза матеріалістичного світоглядуу, що Чехов тільки що так яскраво відстоювала (переписка із Сувориним). В «Нудній історії» виноситься обвинувальний вирок захопленості долями кісткового мозку (читай: чистою літературою, усякого роду «першим снігом») на шкоду служінню «загальній ідеї»: «Коли в людині немає того, що вище й сильніше всіх зовнішніх впливів, те, право, досить для нього гарної нежиті, щоб заточитися й почати бачити в кожному птаху сову, у кожному звуці чути собаче виття».
Герой і автор випробовують есхатологическое розпач: валить і вислизає все, що становило зміст буття. Професор раптом переймається розумінням безглуздості життя без «загальної ідеї» — і тут дуже важливо, що трапляється це різко, хоч і не під впливом якого те конкретної події (як у Толстого в «Хазяїні й працівнику»). Тому й кінець з’являється не неминучим поступовим умиранням (як у толстовській «Смерті Івана Ілліча»), а саме тупиком, у який зайшло життя, і вихід з якого може бути спонтанним, разовим. На наступний рік Чехов виїхав на Сахалін
«Нудна історія» як би підсумувала різноманітні почуття й відчуття, пов’язані із провалом романної витівки, що була покликана відповісти, — але не відповіла — на безліч питань, поставлених перед собою Чеховим. Сахалін став спробою виходу з тупикової ситуації
Сахалін — головний учинок Чехова. І трагедія полягає в тім, що ця героїчна поїздка нічого не змінила в нього творчого життя
Надія на те, що могла змінити — була. Примітно, як Чехов викладає Суворину цілий ряд різноманітних багатослівних обґрунтувань свого кроку, зрештою визнаючись, що всі вони непереконливі. Примітно, про що говориться в останньому перед подорожжю листі: «Безпринципним письменником, або, що те саме, пройдисвітом я ніколи не був». Примітно, як Чехов просить не покладати літературних надій на сахалінську поїздку, відразу проговорюючись: «Якщо встигну й зумію зробити що те — слава Богові».
Але відповіді на самі головні питання Сахалін не дав: Чехов не привіз звідти роману
Іронічний інтроверт, він не визнавався у вазі й жорстокості такого результату, жартував: «Мені все здається, що на мені штани кепські, і що пишу я не так, як треба, і що даю хворим не ті порошки», хоча розраховувати на інший результат підприємства були підстави, і логічно припустити, що міг як приклад виникати й образ каторги Достоєвського як творчого імпульсу. Але Сахалін виявився «не тим порошком», не вивів із професійно етичної кризи: «Пишу свій Сахалін і нудьгую, нудьгую… Мені набридло жити в найсильнішому ступені». Настільки радикальний засіб не подіяло
У найближчі кілька років тема роману з’являється в чеховській переписці й розмовах (судячи з мемуарів) багаторазово, щоб не сказати — нав’язливо, причому самим вигадливим образом. Насамперед, впрямую — у вигляді постійних згадувань про намір написати роман. У найменуванні романами речей, які в остаточному підсумку автором же й були названі повістями («Моє життя») або навіть оповіданнями («Три роки»). У жартівливих проговорках: «Женитися на багатій або видати „анну Каренину“ за свій добуток». У радах іншим, схожих на заклинання: «Пишіть роман! Пишіть роман!» Нарешті, у явному роздратуванні від власної ідеї фікс: «Слухи про те, що я пишу роман, засновані, мабуть, на міражі, тому що про роман у мене не було навіть і мовлення».
Геніальність Чехова оповідача так явна й общепризнанна, що здається непотрібн і безглуздим обговорювати проблему відсутності роману в його творчості. Однак безумовність ієрархічної переваги роману над оповіданням для самого Чехова — вишиковує його прозаїчні твори в трохи іншій перспективі. Роман написаний так і не був, але проблема роману — усе таки переборен.о
У зрілого Чехова виділяються два типи оповідань, які можна назвати властиво оповіданнями й мікро романами. Розходження отут обумовлене аж ніяк не обсягом, і кращі зразки мікро романів дані не в самих більших речах, а в ті, де згущення оповідальної маси перетворює оповідання в якийсь компендіум, на зразок тих, у яких для недбайливих американських школярів переказується класика. Такі оповідання Чехова — стислий переказ його ж ненаписаних романів
Цей умовний поділ у жодному разі не передбачає якісної оцінки. Отут показові два останніх дорівнює блискучих зразка чеховської прози — «Архієрей» і «Наречена», з яких перший є безсумнівним оповіданням, а другий може бути віднесений саме до мікро романів. Поділ, варто повторити, досить умовно й викликано внутрішніми особливостями творів: для мікро роману — у першу чергу, розімкненням оповідання, принциповою незавершеністю ідеї, відкритістю фіналу («Романіст тяжіє до всього, що ще не готово» — М. Бахтин), багатозначністю й заданою невизначеністю фігури центрального персонажа (знову Бахтин: «Однієї з основних внутрішніх тем роману є саме тема неадекватності героєві його долі і його положень. Людина або більше своєї долі, або менше своєї людяності»); для «чистого» чеховського оповідання — новеллической замкнутістю, вичерпаністю епізоду, незмінюваністю центрального персонажа
Якщо взяти пізню прозу Чехова, те ці два паралельних ряди можна простежити з достатньою чіткістю: оповідання — «Випадок із практики», «У службових справах», «На святках», «Архієрей»; мікро романи — «Аґрус», «Про любов», «Душечка», «Дама із собачкою», «Наречена» і, може бути, самий показовий з усіх — «Ионич».
Хрестоматійний, зачитаний до дір зі шкільної лави оповідання «Ионич» прочитується як мікро роман по іншому, по новому. Чехів зумів без втрат згустити грандіозний обсяг всього людського життя, у всій її трагікомічній повноті на 18 сторінках тексту, що в 10 разів менше, ніж та перша спроба великої форми, з якої він починав — «Бездоглядність».
Парадоксальним, але безперечним образом за двадцять років більша форма збільшилася за рахунок зменшення. Як у маренні божевільного, усередині кулі виявилася інша куля, значно більше зовнішнього. Причиною тому — віртуозна техніка прозаїка Чехова
На ідею роману працюють і епічний початок — «Коли в губернському місті С…», і загальна неквапливість тону, що змушує настроюватися так, начебто спереду не вісімнадцять, а сотні сторінок, і резонерські повчальні вставки — роз’яснення після показу — які можна дозволити собі лише на широкому романному просторі й на які Чехов з невипадковою щедрістю витрачає слова. Майстерно використані дрібні прийоми, що подовжують оповідання — наприклад, на трьох сторінках четирежди згадується, що між епізодами пройшло чотири роки, і достаток чи повторів не перемножує у свідомості ці четвірки, розвертаючи довге тимчасове полотно. Півтори дорогоцінних сторінки розмашисто витрачені на епілог — не потрібний для сюжету й розвитку характеру, всі вже закінчилося на фінальній по суті фразі «И більше вуж він ніколи не бував у Туркиних». Але епілог — до того ж даний на відміну від усього іншого тексту не в минулому, а в теперішньому часі — теж подовжує оповідання, наближаючи його до романної форми, і тому потрібний. (Хоч і невдалий, як, втім, невдалі практично всі літературні епілоги — можливо, це закладено споконвічно: «епілог» означає «після слова», а що може бути після слова взагалі?)