Твір по літературі: Символіка в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» …Символ тільки тоді щирий символ, коли він невичерпне безмежний у своєму значенні. Він багатоликий, многосмислен і завжди темний у своїй глибині Д. Мережковский Особливість символу складається саме в тім, що в жодній із ситуацій, у яких він використовується, він не може бути витлумачений однозначно. Навіть у того самого автора в одному добутку символ може мати необмежена кількість значень. Саме тому й цікаво простежити те, як змінюються ці значення відповідно до розвитку сюжету й зі зміною стану героя. Прикладом добутку, від заголовка до епілогу побудованого на символах, може служити «Злочин і покарання» Ф.
М. Достоєвського Уже перше слово — «злочин» — символ. Кожний герой «переступає рису», чортові, проведену їм самим або іншими. Словосполучення «переступити» або «провести чортові» пронизує весь роман, «переходячи з вуст у вуста». «У всім є риса, за якої перейти небезпечно; але, раз переступивши, відвертати назад неможливо». Всі герої й навіть просто перехожі об’єднані вже тим, що всі вони «божевільні», тобто «сошедшие» зі шляху, позбавлені розуму.
«У Петербурзі багато народу, ходячи, говорять самі із собою. Це місто напівбожевільних… Рідко де найдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі». Саме Петербург — фантастичне місто А. С. Пушкіна й Н.
В. Гоголя — з його вічною «духотою й нестерпним смородом» перетворюється в Палестину, що очікує приходу Месії. Але це ще й внутрішній мир Родіона Раскольникова. Ім’я й прізвище головного героя не випадкові. Достоєвський підкреслює те, що героєві «не вистачає повітрю». «Родіон» означає «рідний», але він і Розкольників — розкол, роздвоєння.
(Роздвоюється й місто: реальні вулиці й міраж, фантастика, «Новий Єрусалим» і «Ноев ковчег» — будинок баби.) Слово «Розкольників» уживається і як загальне, адже Миколка теж «з розкольників». Пригадується герой сну Раскольникова — і от уже все оповідання виявляється обплутаним тріпотливою мережею символів. Колір у Ф.
М. Достоєвського символичен. Самий яскравий тут колір — жовтий. Для М.
А. Булгакова це тривога, надрив; для А. А. Блоку — страх; для А. А. Ахматовій це ворожий, згубний колір; у Ф. М. Достоєвського він жовчний і злісний.
«А жовчі-те, жовчі в них в усіх скільки!» Цей «отрута» виявляється розлитим скрізь, вона в самій атмосфері, а «повітрю ні», тільки духота, «потворна», «страшна». А в цій духоті Розкольників б’ється «у лихоманці», у нього «озноб» і «холод у спині» (найстрашніше покарання пекла — покарання холодом — «страшний холод охопив його»). Вибратися з кіл пекла можна тільки по сходам, тому Розкольників (крім блукання по вулицях) найчастіше перебуває на порозі або рухається по сходам.
Сходи в міфології символізують сходження духу або його сходження в глибини зла. Для А. А. Ахматовій «сходження» — щастя, а «сходження» — лихо. Герої «мечуться» по цим сходам життя, те долілиць, у безодню, те нагору, у невідомість, до віри або ідеї.
Петро Петрович «увійшов з почуттям благодійника, що готується потиснути плоди й вислухати досить солодкі компліменти. І вуж звичайно тепер, сходячи зі сходи, він уважав себе в найвищому ступені скривджений і невизнаним», а його «круглий капелюх» — одне з кіл пекла. Але є в романі й герой, «вибравшийся з-під землі», але, вибравшись, Свидригайлов (як і всі герої) попадає на вулицю У жодного з героїв немає сьогодення будинку, а кімнати, у яких вони живуть і які вони знімають; кімната Катерини Іванівни й зовсім прохідна, а всім їм «нікуди піти». Всі скандали, які відбуваються, відбуваються на вулиці, де люди ходять «юрбами» (біблійний мотив). Євангельські мотиви теж знаходять нове звучання в цьому диявольському місті. «Тридцять срібників» перетворюються в «тридцять копійок», які Соня дає Мармеладову на випивку; під каменем замість могили Лазаря виявляються заховані украдені після вбивства речі; Розкольників (як Лазар) воскреє на четвертий день («чотири дні ледь їли й п’єш»). Символіка цифр (чотири — хрести, страждання; три — Трійця, абсолютна досконалість), заснована на християнстві, міфології й фольклорі, переходить у символіку співзвучних слів, де «сім» значить «смерть», «вузькість» породжує «жах», а «тіснота» переходите «тугу».
Живучі в такому світі, безсумнівно, грішники. Вони звикли брехати, але «брехня» для них «справа миле, тому що до правди веде». Через брехню вони хочуть пізнати істину, віру, але спроби їх часто приречені. Диявольський сміх «нараспашку» (а сміється диявол, але не Христос) сковує їх, і вони «скривляют рот у посмішку», що робить ще більш дивне існування чистоти в гріху, чистоти, збереження якої оспівує Ф. М. Достоєвський.
І страждання, перенесені героями, лише підкреслюють цю чистоту Але Катерина — «чиста» — умирає, адже треба бути мудрої (Софія) і прощати й вірувати (у Родіона вірують Дуня й Софія). Вустами Дуни, Родіона й Соні Ф. М. Достоєвський викликує (як Василь Фивейский): «Вірую!
» Цей символ воістину безмежний, адже «у що віриш, то і є». Весь роман стає як би символом віри, символом ідеї, символом людини й насамперед відродження його душі. Незважаючи на те що «кришталевий палац» — трактир, а не мрія Віри Павлівни; а Христос не праведник, а вбивця; на голові в нього замість тернового вінця капелюх, а за полою руб’я — сокира, але в серце його ідея й свята віра в неї. А це надає право на відродження, адже «істинно великі люди… повинні відчувати на світі великий смуток».