Система образів у романі
«Злочин і покарання»
Роман Достоєвського «Злочин і покарання» був написаний в 60-е роки XIX століття. Це було неясне для Росії час. Почалася активна боротьба проти революціонерів, надії на селянську війну не виправдалися. У Росії ще більше збільшилися соціальні протиріччя. Достоєвський у своєму добутку виступає проти існуючого соціального пристрою суспільства. Він виступає проти суспільства, що штовхає людини на злочин. Достоєвський показує атмосферу, у якій живуть його герої. Він говорить, що людина повинен мати право на нормальне життя. Письменник призиває до перетворення існуючого суспільства. У той час у Росії особистість втрачала свою самостійність і попадала в залежність від «новітніх» ідей. Саме така ідея й захопила Расхольинкова. Людина ставала рабом теорії.
Теорія, що захопила Раскольникова, була однієї з теорії, що існували в той час. Вона була не краще, але й не гірше інших. У ній Раскольнков розділяв людей на два розряди: звичайних і незвичайних. Він довго міркував і помітив, що сильні миру цього можуть робити все. Інші ж просто є звичайними людьми, що перебувають під владою перших. Розкольників говорить, що «влада дається тільки тому, хто посмітить нахилитися й взяти її», і він вчиняє злочин. Розкольників убиває бабу процентщицу і її сестру Лизавету. Він говорить, що «захотів насмілитися й убив. Говорить, що в цьому і є вся причина. Раскольникову треба було довідатися, «воша
Чи він, як всі, або людина». Але теорія Раскольникова страшна. Ця теорія затверджує право вбивати людей, Протягом усього оповідання Достоєвський поступово спростовує цю теорію. Він робить це й через двійників Раскольникова, і через Сонечку, його матір, сестру. Спростовує її, показуючи й розкриваючи перед нами самого Раскольникова, боротьбу його ідей з натурою, у якій натура все-таки бере гору. Спростовуючи теорію Раскольникова, Достоєвський затверджує право людини на життя й волю, затверджує ідею гуманізму
І, щоб розвінчати антигуманну теорію Раскольникова, Достоєвський показує нам цілий ряд персонажів. Одні (такі, як Лужин і Свидригайлов) є своєрідним втіленням життя по теорії Раскольникова. Інші, такі, як Соня й Порфирій Петрович, показані в романі для того, щоб викрити цю теорію. Всі вони є своєрідними двійниками головного героя. Достоєвський розкриває перед нами їхні характери. Розкольників бачить відбиття своєї теорії в — Лужине й Свидригайлове. Це сильні миру цього. Лужин — це людина діловий, розважливий, практичний, марнолюбний. Для нього на першому місці коштують гроші. Стосовно Дунечке й матері Раскольникова Лужин поводиться незвичайно нагло й розв’язно. Він «до останньої риси куражився над цими двома бідними жінками». Лужин спочатку навіть просто не розуміє, що втратив Дуню. Він вірить у те, що можна все відновити. Лужин готовий зробити це будь-якими способами. Це тільки підтверджує теорію Раскольникова.
Свидригайлов же є взагалі психологічно дуже складним персонажем. Його сприйняття не може бути однозначним. З одного боку, це підла, мерзенна, брудна людина, що погубила Марфу Петрівну й питавшийся загубити життя Дунечки. Таким він і представляється Раскольникову. Але адже він допомагає дітям Катерини Іванівни й Сонечке. Це людина, що уже все побачив у житті, кото-рому все набридло. Основна мета для нього — роздобути Дунечку. Але ж Свидригайлов — сильний миру цього, і він може скористатися для цього будь-якими засобами. Розкольників розуміє це, Він бачить у Лужине й Свидригайлове відбиття своєї теорії. Розкольників усвідомить, що його мати й Дунечка — звичайні люди. Але він не хоче визнавати права всяких Лужиних і Свидригайлових розпоряджатися їхніми життями. Він розуміє, що якби обставини зложилися по-іншому, те він мог’би увити і їх. Ця думка нестерпна для Раскольникова. Хіба можна назвати Дунечку вшию? Скільки в ній чесності й шляхетності! Вона ніколи не стала б принижуватися заради себе, але готова це зробити заради брата
У душі Раскольникова все перевертається, він не може більше виносити ці протиріччя. Голос Порфирія Петровича — це внутрішній голос Раскольникова. Сперечаючись із ним, Розкольників сперечається сам із собою. Розкольників почуває, що відрізав себе від інших людей, вчинивши злочин. У пошуках виходу він іде до Порфирія Петровичу. Той цілком розкрив натуру Раскольникова, але вирішальний вплив на нього зробила Сонечка. Вона живе вірою в Бога, у порятунок душі. Вона — щира християнка. Соня не визнає право на вбивство, не розуміє, як людина може бути вошею. Багато чого поєднує Сонечку й Раскольникова. Вона теж злочинниця, але переступила вона не заради себе, а заради близьких їй людей. Заради них вона готова віддати себе. Розкольників іде до Соні, тому що він більше не може залишатися один. Він почуває, що Соня зможе його зрозуміти. І Соня розуміє його, розуміє не розумом, а душею. Вона співчуває його величезному горю. Сонечка багато в чому схожа з Лизаветой. Сцена вбивства Лкзавети чимсь нагадує сцену визнання Раскольникова Соні. Він обрушує на плічка Соні непомірну вагу. Соня, як і Лизавета, намагається відгородитися від цього. Навіть жести в них схожі
Розкольників не може більше винести відчуження від людей, йому потрібно поговорити з ким-небудь. Суд Соні — це самий справедливий суд над Рас-Кольниковим.
Все життя Соні показує поверховість і невірність теорії Раскольникова. Соня не воша й не «тварина тремтяча». Вона виявилася в страшних обставинах, але в душі вона далека від них, бруд до неї не липне. Віра зберігає її. Сонечка переступила, але існує величезна різниця між злочинами Соні й Раскольникова. Розкольників був готовий робити добро, але він допускав можливість робити також і зло. Сонечку ж веде її самопожертву, її незвичайна любов, жаль до близького. У Соні відчувається якась «дитяча незахищеність». Але вона стає незвичайно впевнена в собі, коли мовлення заходить про релігію й про Бога. Образ Соні дає нам зрозуміти, що християнська релігія — основа народного життя, у ній полягає здатність до смиренності, жалю. Але Соня не просто смиренна жертва. Вона бореться за порятунок близьких їй людей, вона пручається обставинам
Розкольників зізнається у своєму злочині, тому що він більше не витримує ту вагу, що несе. Він змушений брехати, він почуває, що не може більше бути разом з іншими людьми. Саме ж важке покарання для Раскольникова — моторошне відчуття своєї злочинності. Розкольників зізнається, але він не кається у своїй теорії. Вона занадто сильно заволоділа ім. Він ще більше в ній упевнений. Розкольників визнає свою провину лише в тім, що не зміг зробити перший крок. Він відправляється в посилання. Там Розкольників виявляється разом з іншими злочинцями. Він не може дивитися на них свисока, але й бути разом з ними він теж не може. Ув’язнені просто зненавиділи Раскольникова, але Сонечку вони незвичайно полюбили. Вони відчули в ній народності, віру в Бога, любов, доброту. Завдяки Сонечке Розкольників перетворює, воскреє. Для Раскольникова «замість діалектики наступило життя». Він це «почував цілком всією істотою своїм». Всім цим Достоєвський показує, що народна мораль вище моралі сильних миру цього, що кожна людина має право на моральне відродження. Вся Система образів у романі «Злочин і покарання» підпорядковане головній ідеї — викриттю нелюдської теорії Раскольникова.