Роман «Війна й мир» Л. Н. Толстого — найбільший добуток не тільки росіянці, але й світової літератури. На сторінках книги підняті складні філософські питання: війна й мир, любов і ненависть, згода й ворожнеча, життя й смерть, призначення людини й зміст історії. Перед читачами роману, за словами И. С. Тургенєва, «проходить ціла епоха, багата великими подіями й великими людьми… Розгортається цілий мир з безліччю вихоплених прямо з життя типів, що належать до всіх шарів суспільства».
Л. Н. Толстой говорив, що в «Війні й світі» він любив «думку народну». Ці слова аж ніяк не випадкові. Вони виражають центральну ідею не тільки роману, але й часу — шістдесятих років XIX століття. Російські письменники прагнули розгадати таємницю національного характеру, зрозуміти росіянку душу. Л.
Н. Толстой — один з першопрохідників на цьому шляху.
Втіленням авторського подання про людину з народу, уособленням «духу простоти й правди» став Платон Каратаев. Серед великої кількості героїв роману «Війна й мир» скромний солдат Апшеронського полку, про яке розповідається в декількох главах четвертого тому книги, виглядає епізодичним персонажем. Поява Платона Каратаева традиційно зв’язується з одним з етапів духовних шукань Пьера. Зустріч із селянином у солдатській шинелі означала для Безухова прилучення до народної мудрості, зближення із простими людьми, знаходження «спокою й достатку собою, до яких він марне прагнув колись», щиросердечної волі й умиротворення. Однак Платон Каратаев не тільки зіграв важливу роль у долі улюбленого героя Толстого, але й допоміг самому авторові відповістити на запитання про природу російського характеру В образі людини з народу письменник показав носія «ройової свідомості».
Платон належить до миру селянської громади. Його вигляд не індивідуалізований, підкреслено позбавлений яких би те не було особистісних характеристик, тому що Каратаев живе в полком згоді з усім миром. Він почуває себе часткою єдиного й злагодженого природного організму, «часткою цілого»: «Життя його, як він сам дивився на неї, не мала змісту як окреме життя». Герой Толстого позбавлений егоїстичних бажань, підпорядкований якомусь розуму, всі що создали й за всі що отвечали. Платон Каратаев живе легко й радісно. Йому далеке прагнення змінити навколишню дійсність, переробити її відповідно до якихось абстрактних ідеалів.
Така, на думку Толстого, ідея волі, породжена «ройовою свідомістю». Зміст буття для Платона Каратаева — радісне відчуття злиття з миром. Його відношення до життя виражається єдиним словом — любов. Каратаев не мав «прихильності, дружби, любові, як розумів їх Пьер», але «любив і любовно жил з усім, із чим зводила його життя». Це глибоке християнське почуття становило суть душі Платона, суть народної душі. Воно допомагало героєві, проходячи через випробування, не втрачати віри в життя, заснованої на бескористней і всепоглинаючої любові до земного миру. Каратаев безмовно приймає все, що ниспослано понад.
Він розповідає полоненим історію безневинно засудженого купця, що упокорився, готового постраждати «за свої так за людські гріхи». Зміст цієї притчі в тім, що «на всі Господня воля».
Як би не зложилася доля, Бог знає, куди веде раба свого. Каратаев не сміє нічого жадати від життя.
Толстовський «Божа людина» лагідна й щасливий тим малим, що має. Навіть передчуваючи наближення смерті, він не втрачає відчуття «захопленої радості». З моменту появи героя будь-який його опис супроводжується епітетом «круглий». Пьер відчув «щось приємне, заспокійливе й кругле в… спорих рухах маленької людини», випадково заміченого їм в «протилежному куті балагана».
Розглянувши незнайомця повнимательнее, Безухов відзначає, що «перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся фігура Платона в його підперезаною мотузкою французької шинелі, у кашкеті й постолах, була кругла, голова була зовсім кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, як би збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка й більші карі ніжні очі були круглі». У пам’яті Пьера Каратаев назавжди залишився «уособленням російського, доброго, круглого». Таке наполегливе повторення того самого слова було необхідно письменникові, щоб підкреслити нескінченність і самодостатність каратаевского миру. Коло — символ завершенности, гармонії5 вічності.
Визначальна риса в портреті Платона мимоволі зв’язується з образом протоки-життя-кулі зі сну Пьера. Толстой, використовуючи різні художні засоби, прагнув пояснити читачам його подання, що зацікавило, про цілісність і неподільність земного існування Прагнучи зрозуміти світогляд простої людини, Толстой звертається до фольклору. Саме в усній народній творчості втілені подання, мораль, погляди на життя, багатовіковий досвід і традиції російських людей.
Прислів’я й приказки не сходять із вуст Платона. На будь-який випадок у Каратаева готовий відповідь, заповіданий дідами й прадідами: «Година терпіти, а століття жити»; «Дружина для ради, теща для привіту, а немає милею рідної матінки»; «Поклади, боже, камушком, підніми калачиком». За словами письменника, приказки, якими наповнене мовлення героя, «були ті народні виречення, які здаються незначними, узяті окремо, і котрі одержують раптом значення глибокої мудрості, коли сказані до речі». Очна особливість мовлення Платона — «безпосередність і спорость», у його оповіданнях «події найпростіші… одержували характер урочистої благопристойності». Каратаев мислить і оцінює що відбувається, спираючи на народні традиції Він упевнений у незмінності миру й людини.
По-своєму прекрасні каратаевские ідеї протилежні ідеї руху, розвитку, напруженого пошуку істини, який жив Безвухе. Платон з’явився Пьеру в страшний момент і повернув героєві віру «верб благоустрій миру, і в людську, і у свою душу, і в Бога. Ця зустріч зцілила молодого графа Безухова, але шлях Платона йому далекий. Перед самою смертю «Каратаев дивився на Пьера своїми добрими очами…
видимо, підкликав до себе, хотів сказати щось. Але Пьеру занадто страшно було за себе.
Він зробив так, начебто не видал його погляду й поспішно відійшов». У главах роману, що відтворюють історію знайомства Пьера з Каратаевим, Толстой використає прийом антитези, на якому побудований весь роман: ідеї незмінності, зумовленості й цілісності існування протипоставлена думка про непрекращающемся самовдосконалення людини й удосконалювання миру. Роздуму Толстого про таємницю росіянці душі приводять письменника до визнання існування «в одному етносі двох типів свідомості»: Платон Каратаев — втілення «колективного розуму», «общинної правди», Пьер — втілення вічного пошуку істини, незадоволеності собою й життям у цілому. Звертання Толстого до проблем народного характеру, зображення його двоїстим, неоднозначним зіграло важливу роль у розвитку російської літератури й філософії. Відкриття письменника лягли в основу релігійних шукань XX століття. Моральна криза, пережита людством, змушує знову й знову звертатися до вічних цінностей, проголошеним Толстим