Список добутків у скороченні цих авторів Дитинство. Повість (1852) Отроцтво. Повість (1854) Юність Повість. (1857) Два гусари Повість. (1856) Козаки. Кавказька повість 1852 року (1853 — 1862, нееаконч., опубл.
1863) Війна й мир. Роман (1863 — 1869, 1-е отд. изд. 1867 — 1869) Ганна Каренина. Роман (1873 — 1877) Холстомер. Історія коня. Оповідання (1863 — 1885) Смерть Івана Ілліча. Повість (1884 — 1886) Влада темряви, або Коготок загруз, всім пташкам пропасти. Драма (1886) Плоди освіти. Комедія (1889) Крейцерова соната. Повість (1887 — 1889, опубл. 1890) Воскресіння. Роман (1889 — 1899) Живий труп. Драма (1900, незаконч., опубл. 1911) Хаджі-Мурат. Повість (1896 — 1904, опубл. 1912) У перерві засідання члени Судової палати довідаються з газети про смерть Івана Ілліча Головіна, що пішла 4 лютого 1882 р. після декількох тижнів невиліковної хвороби. Співтовариші покійного, що любили його, мимоволі розраховують можливі тепер переміщення по службах, і кожний думає: «Яке, умер; а я от ні». На панахиді всі випробовують неспритне почуття, викликане усвідомленням загальних удавань уболівай. Єдине спокійне, і тому значне, лише особа Івана Ілліча, на якому було «вираження того, що те, що потрібно було зробити, зроблено, і зроблене правильно. Крім того, у цьому вираженні був ще докір або нагадування живим». Удова Параска Федорівна намагається довідатися в Петра Івановича, якого називає «щирим другом Івана Ілліча», чи не можна одержати з нагоди смерті побільше грошей від скарбниці. Петро Іванович нічого не може порадити й прощається. Йому приємно вдихнути чисте повітря на вулиці після заходу ладану й трупа, і він поспішає до приятеля Федору Васильовичу, щоб не дуже спізнитися до карткової гри «Минула історія життя Івана Ілліча була найпростіша, і звичайна й найжахливіша». У його батька, таємного радника, було три сини. Старш, холодний і акуратний, зробив таку ж кар’єру, як і батьки. Молодший був невдаха, родичі не любили зустрічатися з ним і без гострої потреби про нього не згадували. Іван Ілліч був середнім між братами не тільки за віком, але й по всьому, що становить і направляє людське життя. Замолоду вже визначилися його якості, які потім не змінилися — Іван Ілліч була розумна, здатна, жива й товариська людина, що строго виконує життєві правила, прийняті вартими вище його людьми. Якщо він коли й відступав від цих правил, то виправдував себе тим, що подібні вчинки відбувалися й високо вартими людьми й не вважалися дурними, — і заспокоювався Добре скінчивши курс правознавства, Іван Ілліч за допомогою батьків одержує в провінції посада чиновників особливих доручень. Він служить чесно, пишається своєю чесністю, разом з тим приємно й пристойно веселиться — у межах прийнятих у суспільстві норм порядності, робить гарну кар’єру. Він стає судовим слідчим — нове призначення вимагає переїзду в іншу губернію. Іван Ілліч залишає колишні зв’язки й заводить нові так, що життя його стає ще більш приємною. Він зустрічається з майбутньою своєю дружиною, і, хоча міг розраховувати на більше блискучі партії, вирішує женитися, тому що наречена йому приємна й до того ж вибір Івана Ілліча виглядає правильним в очах людей, що коштують вище його всвете. Перший час після весілля життя Івана Ілліча не змінюється й навіть стає більше приємної й схвалюваної суспільством. Але поступово, особливо з народженням першої дитини, подружнє життя ускладнюється, і Іван Ілліч виробляє в собі певне до неї відношення. Він жадає від шлюбу тільки тих зручностей, які знаходить, заповнюючи відчуття власної незалежності в справах служб. Це відношення приносить свої плоди — у суспільній думці Іван Ілліч прийнятий і як гарні сім’янини, і як гарний служака. Через три роки його роблять товаришем прокурора й через сім років служби в одному місті перекладають на місця прокурора в іншу губернію Проходить сімнадцять років із часу одруження. За цей час народилося п’ятеро дітей, троє з них умерло, старшої дочки вже шістнадцять років, вона вчиться будинку, хлопчика Параска Федорівна віддає в гімназію на зло чоловікові, що хотів бачити сина в правознавстві. У всіх розбратах і негодах сім’ї Параска Федорівна винить чоловіка, але він ухиляється від сварок. Весь інтерес життя Івана Ілліча поглинається службою. Грошей не вистачає на життя, і Іван Ілліч в 1880 р., найважчому в його житті, вирішує їхати в Петербург просити місця в п’ять тисяч платні. Поїздка ця завершується дивним, несподіваним успіхом. Запнувшаяся було життя знову знаходить характер приємності й пристойності Оглядаючи нову квартиру, Іван Ілліч падає із драбинки й ударяється боком об ручку віконної рами. Ушиб болить, але незабаром проходить. Незважаючи на деякі незгоди, сімейне життя протікає благополучно й заповнена турботами нового пристрою. Служба в Івана Ілліча йде легко й приємно, він навіть почуває ві
ртуозність, з якої веде своєї справи Він здоровий — не можна назвати нездоров’ям дивний смак у роті й незручність у лівій стороні живота. Але згодом ця незручність переходить у вагу, потім у біль, що супроводжується поганим настроєм. Усе чаші він стає роздратований, особливо після того, як дружина наполягає на звертанні до докторів. Іван Ілліч підкоряється їй і піддається принизливим, з його погляду, медичним оглядам. Доктори увиливают від прямих відповідей на питання про небезпеку хвороби, і це ще більше дратує Івана Ілліча, Він виконує всі приписання лікарів, знаходячи в цьому розрада, але біль підсилюється. Дружина постійно робить зауваження, знаходячи, що Іван Ілліч недостатньо строго виконує запропоноване лікування. На службі він починає зауважувати, що до нього придивляються, як до людини, що може звільнити місце. Хвороба прогресує. І вже не з роздратуванням, а з жахом і мученнями фізичними він не спить ночами, страждає без єдиної людини Поруч, хто міг би зрозуміти й пошкодувати. Болю підсилюються, і в проміжках полегшення Іван Ілліч розуміє, що не в бруньці справа, не у хворобі, а «у житті й <...> смерті. Так, життя була й от іде, іде, і я не можу удержати неї. Те я тут був, а тепер туди! Куди? <...> Невже смерть? Ні, не хочу». Він завжди з досадою чекає, коли піде дружина, що приходить допомогти йому, і все думає про біль, про смерть, називаючи її для себе коротким словом «вона». Він знає, що вмирає, але ніяк не може зрозуміти етого. І силогізм, що згадалася: «Кай — людина, люди смертні, тому Кай смертний», — він не може застосувати ксебе. У страшному положенні Івана Ілліча є йому й розрада. Це чистий, свіжий мужик Гарасим, слуга, приставлений доглядати за вмираючим. Простота й легкість, з якими Гарасим виконує свої обов’язки, розчулює Івана Ілліча. Він почуває невміння Гарасима брехати й причинятися перед особою смерті, і це дивним образом заспокоює Івана Ілліча. Він просить Гарасима тримати подовгу на плечах свої ноги, у такому положенні біль іде, і Іван Ілліч любить при цьому говорити з Гарасимом. Гарасим жалує Івана Ілліча просто й по-справжньому. Ідуть останні дні, наповнені борошнами фізичними й моральними. Зустрічі з домашніми, з лікарями змушують страждати Івана Ілліча, і, коли ці люди йдуть, він почуває, що разом з ними йде неправда, але біль залишається. І він посилає за Гарасимом Коли Іванові Іллічу стає зовсім погано, він причащається. У відповідь на питання дружини, чи не краще йому, воно відповідає: «Так». І разом із цим словом бачить весь обман, що приховує життя й смерть. Із цієї мінути три дні він кричить, не перестаючи, один звук « В-В!», що залишився від лементу «Не хочу!». За годину до смерті до нього пробирається син-гимназистик, і рука Івана Ілліча попадає на його голову. Син вистачає руку, притискає до губ і плаче. Іван Ілліч бачить сина й почуває жалість до нього. Сина ведуть. Іван Ілліч прислухається до болю, шукає звичний страх смерті й не знаходить. Замість смерті з’являється світло. «Кінчена смерть, її немає більше», — говорить він собі, зупиняється на половині подиху, потягується й умирає