Сочинене по романі Тургенєва «Дим»
Як і в колишніх романах Тургенєва, любовна інтрига в «Димі» є присутнім. Але набагато більше місця приділено соціально-політичним питанням, що гостро встали перед всім населенням Росії в 60-е післяреформені роки. Роман «Дим» по своєму критичному ухилі можна назвати навіть сатиричним. Об’єктом сатири в романі стало дворянство
Тургенєв скептично зображує два суспільних рухи — прихильників Губарєвих і прихильників Ратмирова. Тургенєв наділяє Губарєва і його оточення непривабливими рисами. Наприклад, Губарєв був «паном зовнішності поважної й небагато тупуватої, лобатим, бородастим, із широкою шиєю, з непрямим, долілиць спрямованим поглядом». Степан Миколайович Губарєв прикривається маскою «народника», ліберала. Він доручає своїм прихильникам писати твору по соціальних питаннях. Ворошилов оперує іменами вчених, діяльність яких він розуміє дуже смутно. Ворошилова Тургенєв порівнює з «молодим півнем».
Захоплений Бамбаев перетворюється в лакея братів Губарєвих. Матрена Суханчикова складає небилиці, виганяє Губарєвим і створює власну партію із двох прихильників-матреновцев. Тургенєв висміює Матрену Суханчикову, що бачить у швейних машинах реальний шлях звільнення жінки: «Треба всім, всім жінкам запастися швейними машинами й становити суспільства, едак вони все будуть хліб собі заробляти й раптом незалежними стануть». У фіналі роману «Дим» Губарєв стає затятим кріпосником
Основну критику Тургенєв направив на «генеральський» табір Ратмирова. Генерали придбали чини або завдяки зв’язкам, або втихомиренням селян (Ратмиров), або скоренням «інородців» (генерал О. О.). Генерали-Аристократи мріють про повернення кріпосницьких порядків, про розгром студентства, печатки: «Чемно, але в зуби». Тургенєв висвітив зв’язок реакційної ідеології з інтересами великих поміщиків. У сцені пікніка на терасі Веденского замка генерали показані як символ реакційних сил царської Росії, що прагнуть звести нанівець навіть обмежену реформу 19 лютого. Тут Тургенєв по манері зображення зближається Ссалтиковим-Щедриним.
Головною суспільною силою, що протистоїть кріпосникам, Тургенєв уважає не лібералів, а демократію
Головний герой роману «Дим», Григорій Литвинов, є сином відставного чиновника й дворянки. Він вихований матір’ю на європейському досвіді, учився в університеті, симпатизує демократам. Він брав участь у Кримській кампанії 1855 року, їздив за кордон вивчати агрономію. Після чотирьох років, проведених у Західній Європі, він повернувся в Росію допомагати в господарстві батькові. Литвинов протиставляється проживаючої в Бадене. Литвинов коштує поза політикою: «Властиво в мене немає ніяких політичних переконань».
Тургенєв і хотів би зробити з Литвинова господарського російського діяча, так не вийшло. Він «…відновив фабрику, завів малюсіньку ферму з п’ятьома вільнонайманими працівниками…», «розплатився з головними приватними боргами…». Це, звичайно, дуже навіть непогано! Але Тургенєв пояснює: «Хазяйнування в Росії невеселе… Про перетворення й нововведення, зрозуміло, не могло бути й мовлення…»
Литвинов необхідний Росії як чесний працівник. Литвинов є єдиним опонентом «баденовских генералів». Генерал Ратмиров уважає Литвинова карбонарієм. Слухаючи розмову генералів, Литвинов почував, що «його чесна, плебейська гордість так і обурювалася… Він любив усе, що вони ненавиділи, він ненавидів все те, що вони любили». Він уважав їхніми ворогами. Литвинов у розмові про вплив Західної Європи на Росію звертає увагу на доцільність тільки деяких запозичень
Історія любові Литвинова й Ирини носить трагічний відтінок. Литвинов після довгих спроб звільнитися від свого почуття, якому він не міг знайти виправдання й пояснення, знаходить щастя із чудовою російською дівчиною Таней. Це чесна, добра й мужня дівчина. Вона лікує селян, заводить школу. Тургенєв захоплюється нареченою Литвинова, «дивним вираженням доброти й лагідності в розумних, світло-карих очах, з ніжним білим чолом, на якому, здавалося, постійно лежав промінь сонця».
Різночинцеві Потугину письменник довірив висловитися про проблеми російського суспільства. Потугин ратує за цивілізацію, за необхідність учитися й багато працювати. Потугин — переконаний західник. Але приймає західноєвропейське сотбором.
Гарну й жагучу Ирину автор малює як жертву аристократичного суспільства. Вона захоплена блиском вищого світла. Її виховання й колишня велич князів Осининих зв’язують її зі світським життям. Ирина стала коханкою пануючи. З погляду аристократичного суспільства це було її успіхом. Ирина ставиться до вищого світла з іронією, але залишити його не може. Вона скаржиться Литвинову: «Я благала тебе врятувати мене, я сама сподівалася всі изгладить, спалити всі, як у вогні… але, видно, мені немає порятунку; видно, отрута занадто глибоко проникнула в мене…» Краса й розум не принесли їй щастя. Ирина нехтувала всесильних «осіб» і власного чоловіка генерала Ратмирова.