Стара й нова Росія в романі И. А. Гончарова «Звичайна історія» И. А. Гончаров, на мій погляд, є письменником, що швидше інших зрозумів зміни російського життя, пов’язані із проникненням у старий патріархальний уклад західних буржуазних віянь. Письменник багато подорожував, а тому дуже добре дізнавався прикмети капіталістичного суспільства, які з’являлися в сучасній йому Росії. Автор «Звичайної історії» усвідомлював, що руйнування феодального укладу є закономірним наслідком усього послепетровского періоду розвитку російської історії, що діловитість, заповзятливість відгукнулися в Росії, з одного боку, розвитком промисловості й торгівлі, науки й раціоналізму, з іншого боку — гіпертрофією бюрократичної адміністрації, тенденцією до «вирівнювання» особистостей, до маскування їхньою однаковістю мундирів Діловий і діяльний промисловий^-промисловий-адміністративно-промисловий Петербург у романі «Звичайна історія» протистоїть застиглої у феодальній нерухомості селу. У селі час поміщиків відзначається сніданком, обідом і вечерею, сезони — польовими роботами, добробут — запасами продовольства. У Петербурзі весь день розмічений по годинниках, і кожній годині відповідають свої праці: заняття на службі, на фабриці або вечірні «обов’язкові» розваги: театр, візити, гра в карти. И.
А. Гончаров зумів зрозуміти, що Петербург і провінція, а особливо село, — це дві соціально-культурні системи, два органічно цілісних мири й у той же час дві історичні стадії стану суспільства. Переїжджаючи із села в місто, Олександр Адуев переходить із однієї соціальної ситуації в іншу, і саме значення його особистості в новій системі відносин виявляється зненацька й разюче новим для нього. У своєму маєтку, у своїх селах Адуев — поміщик, «молодий пан» — незалежно від своїх особистих якостей фігура не тільки значима, видатна, але унікальна, єдина.
Життя в цій сфері вселяє гарному, утвореному, здатному юному Дворянинові думка, що він «перший у світі», обранець. Властивій молодості й недосвідченості романтична самосвідомість, перебільшена почуття особистості, віру у свою вибраність Гончаров зв’язав з феодальним укладом, з російським кріпосницьким провінційним побутом. Саме викриття романтизму особливо високо цінував в «Звичайній історії» Бєлінський: «А яку користь принесе вона суспільству! Який вона страшний удар романтизму, мрійності, сентиментальності, провінціалізму!» Точно в «маленькому дзеркалі», у першому романі И.
А. Гончарова знайшла своє відбиття «історичне ламання» — перехід від феодального суспільства з його патріархально-сімейним побутом і відповідними ідеалами до буржуазного укладу. Кріпосне село, панський маєток рисуються як ідеальне у своїй нерухомості, раз назавжди, що відлилося втілення, феодальних відносин. Петербург — як образ нового, європеїзованого, але по своїх формах характерного для російської державності буржуазного суспільства И. А.
Гончарову дуже важливо було намалювати в образі Петра Адуева подібне, хоч ще тоді й рідке, сполучення чиновницької кар’єри й капіталістичного підприємництва. У цьому він бачив можливість лаконічно й виразно передати суть Петербурга, його історичне значення в соціальному й політичному прогресі. И. А.
Гончаров не був схильний до ідеалізації сучасного шляху розвитку російського суспільства, а тим самим і героя, що представляє цей розвиток. Авторська симпатія в романі замінена іншим: історичною й соціальною закономірністю, необхідністю позиції героя. Називаючи свій роман «Звичайною історією», И. А. Гончаров з іронією, співчуттям і смутком констатував, що прилучення людини, що претендовали на початку свого життя на винятковість, до сучасного стереотипу історично й соціально визначено.
Що прилучився до вимог «століття» Адуев-Дядько пояснює провінційному племінникові «умови гри», без дотримання яких неможливий життєвий успіх. Бурхливо пручаючись радам і вимогам дядька, Олександр змушений в остаточному підсумку випливати їм, тому що в думках дядька немає нічого індивідуального — це веління часу. Втрата героєм «Звичайної історії» багатьох неоціненних щиросердечних якостей — простодушності, щирості, свіжості почуття — супроводжується його ростом, прогресом, переміщенням у вищі шари суспільства й не просто кар’єрним, але й розумовим удосконаленням, загартуванням волі, розширенням досвіду, справжнім, а не мнимим підвищенням його соціальної цінності Особливість формування героя И. А. Гончарова складається в подоланні романтичного ідеалу, прилученні до суворого ділового життя.
Історія героя виявляється відбиттям історично необхідних змін суспільства. Раціоналізм, утилітаризм, повага до праці, прагнення до успіху, почуття боргу стосовно справи, вибраній як професія, самодисципліна й організованість, підпорядкування розуму, а думки — конкретним і найближчим цілям, найчастіше інтересам служби або іншої трудовой діяльності, — такий ідейний, моральний і побутовий комплекс, що характеризує типову особистість петербурзького періоду, а також уклад життя й вдачі Петербурга, найбільше «сучасного» і європеїзованого міста Росії середини XIX в. Піддаючи кожний учинок, кожне бажання й кожну декларацію племінника суду логіки, перевірці життєвою практикою й критерієм користі, Адуев-Старший проявляє нетерпимість до фрази й постійно розглядає слова й учинки Олександра на тлі досвіду інших людей. Він дорівнює його до всім і як би запрошує взяти участь у змаганні між безліччю йому подібних жителів Петербурга. Навіть від мистецтва він вимагає високої професійності й не розуміє дилетантизму, занять літературою, музикою, твору віршів у порядку самовираження. Олександр Адуев вражений вимогами дядька, він убачає в них знецінювання особистості Отже, И. А. Гончаров відзначає прогресивні риси нової культури, він указав і на втрати, що виникають при підпорядкуванні її законам всіх сфер життя. Тупик, до якого приходить Петро Іванович Адуев, як і в сучасних діяльних і обдарованих людей у буржуазному суспільстві, виникає почасти тому, що всі особисті відносини, у тому числі й сімейні, виявляються тільки придатком до «справи» — службі, кар’єрі, підприємництву й грошовим інтересам Адуеву-Молодшому визначений шлях, у всіх деталях повторяющий дорогу, пройдену дядьків.
Доля, що штовхає його на цей шлях (здавалося б, Олександр не честолюбець, не жадібний, не жадає грошей і може спокійно без особливих зусиль мати всі життєві зручності у своєму спадкоємному маєтку), — історична необхідність. У неусвідомленому, але непереборному прагненні Олександра виїхати із села в невідомий і страшний Петербург і в його другому поверненні в столицю після втечі в село, де він хотів укритися від ударів і розчарувань петербурзького життя, відбита історична невідворотність зміни життя. Матері Олександра — «старосвітській» поміщиці — у сні син є добровільною жертвою, людиною, що кидається у вир. Так алегорично зображується неминучість, що повинна подвигнуть Росію на входження в нові, незвичні й невластиві їй відносини.