Н. Н. СТРАХІВ
Розкольників не є тип. Тобто він не настільки своєрідний, не представляє таких певних і органічно зв’язаних між собою чорт, щоб його образ носився перед нами, як жива особа. Зокрема ж — це не є тип нігілістичний, але видозміна того типу теперішнього нігіліста, що усім більш-менш знаком і який усіх раніше й усіх метче був вгаданий Тургенєвим у нього Базарове.
Що ж? Заважає це роману? Ті, хто читав роман, ми думаємо, погодяться з нами, що відсутність більшої типовості тут не шкодить, а навіть начебто сприяє справі. Невизначеність, молода невизначеність і з Раскольникова дуже йде до його фантастичного (за словами Порфирія) учинку. Крім того, мимоволі відчувається, що Базарів ніяким образом не зробив би так і такої справи. Людина, отже, обраний м. Достоєвським не можна сказати, щоб не вірно.
Але головне, мабуть, тут не в людині, не в окресленні відомого типу. Не тут центр ваги роману Ціль роману складається не в тім, щоб вивести перед очами читачів який-небудь новий тип, зобразити нам "бедних" людей, "підпільного" людини, людей "мертвого будинку", "батьків і дітей" і т.д. Весь роман зосереджується біля одного вчинку, біля того, як народилося й відбулося деяке дія і які спричинило за собою наслідку в душі що зробив. Так роман і називається, на ньому надписане не ім’я людини, а назва події, з ним случившегося. Предмет позначений цілком ясно: йдеться про злочин і покаранні
И в цьому відношенні всякий погодиться, що роман м. Достоєвського дуже типовий. Дивно типово зображені всі ті процеси, які відбуваються в душі злочинця; от що становить головну тему роману й що вражає в ньому читачів. Жваво й глибоко схоплено в ньому те, як ідея злочину зароджується й зміцнює в людині, як бореться з нею душу, інстинктивно почуваючи жах цієї ідеї, як людина, що вигодувала в собі злу думку, майже втрачає нарешті волі й розуму й сліпо кориться їй, як він механічно вчиняє злочин, що довго дозрівав у ньому органічно, як пробуджується в ньому потім острах, підозрілість, злість до людей, від яких йому загрожує кара, як починає він почувати огиду до себе й до своєї справи, як дотик живого й теплого життя будить у ньому борошна несвідомого каяття, як, нарешті, "Припусти,- так говорить він Соні,- що я самолюбний, заздрий, зол, мерзенний, мстивий".
"Я от тобі сказав давеча, що в університеті себе містити не міг А чи знаєш ти, що я, може, і міг. Мати надіслала б, щоб внести що треба, а на чоботи, плаття й на хліб я б і сам заробив; напевно! Уроки виходили, по півкарбованця пропонували. Працює ж Разумихин! Так я озлився й не захотів Саме озлився (це слово гарне!) Я тоді як павук до себе в кут забився Ти адже була в моїй будці, бачила. А чи знаєш, Соня, що низькі стелі й тісні кімнати душу й розум тіснять! ПРО, як ненавидів я цю будку! А все-таки виходити з її не хотів. Навмисно не хотів! По добі не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, усе лежав Принесе Настасья — поїсти, не принесе — так і день пройде, навмисно зі зла не запитував! Уночі вогню ні, лежу в темряві, а на свічі не хочу заробити Треба було вчитися, я книги розпродав, а на столі в мене, на записках так на зошитах на палець і тепер пилу лежить Я краще любив лежати й думати И все думав… " Самолюбство й те озлоблення, що від нього відбуваються, от ті риси Раскольникова, на які обперлася ідея злочину. Прекрасно зображений процес, що звичайно відбувається в душі злочинця, людина дратує, нацьковує себе на страшну справу, намагається захопитися до самозабуття Роман відкривається в мінуту повного розвитку цього процесу Розкольників іде до процентщице, щоб зробити пробу Але природа в ньому обурюється, і їм опановує почуття нескінченної відрази Його раптом щось тягне до людей, і він сходиться з Мармеладовим, проводжає його додому й бачить його сімейство Ця картина збуджує в ньому знову приплив злості, і недобра думка знову воскреє Виходить лист від матері з дурними звістками — сестра жертвує собою для блага матері й брата Озлоблення Раскольникова досягає вищого ступеня Превосходно зображений хвилювання й внутрішня боротьба, що випробовує Розкольників внаслідок листа матері Болісно розбирає він всю безвихідність свого положення, все безсилля своє поправити справа "Раптом він здригнувся, одна, теж учорашня думка знову пронеслася в його голові Але здригнувся він не тому, що пронеслася ця думка Він адже знав, він передчував, що вона неодмінно пронесеться, і вже чекав її, та й думка ця була зовсім не вчорашня
Але різниця була в тім, що місяць назад і навіть учора ще вона була тільки мрією, а тепер тепер з’явилася раптом не мрією, а в якімсь новому, грізному й зовсім незнайомому йому виді, і він раптом сам усвідомив це. Йому стукнуло в голову, і стемніло в очах" Розкольників уже не володіє собою, думка його здолала Зустріч із дівчиною, що тільки що захоплена на шлях пороку, ще глибше втикає йому в серце жаль про сестру. Інстинктивно намагаючись піти від своєї злої думки, він направляється до Разу-Михину. Але він не розуміє себе й, отямившись, вирішує: "До Ра-Зумихину я на інший день, після того піду, коли вже те буде кінчене й коли все по-новому піде…" Але ще раз, востаннє із всею силою пробуджується в ньому душу. Він іде куди-небудь далі від того будинку, де "у куті, у цій жахливій шафі й дозрівало все це". На дорозі він засипає на ослоні парку й бачить томливий сон, у якому виражається протест душі проти задуманої справи. Він бачить себе хлопчиком, що надривається від жалості побачивши коня, що вбивається нелюдяно. Прокинувшись, подавлений враженнями сну, він нарешті ясно почуває, як противиться його природа злочину, що замили їм. "Я не витерплю, не витерплю!" — повторює він. "Він був блідий, ока його горіли, знемога було у всіх його членах, але йому раптом стало дихати як би легше. Він відчув, що вже скинув із себе цей страшний тягар, що давив його так довго, і на душі його стало раптом легко й мирно. "Господи! — молив він,- покажи мені шлях мій, а я відрікаюся від цієї проклятої мрії моєї!". Розповідати далі — майже неможливо. Розкольників, змучений і стомлений своею внутреннею борьбою, нарешті підкоряється думки, що так давно ростив у душі своєї. Опис злочину дивно, і його неможливо передавати іншими словами. Сліпо, механічно виконує Розкольників давно зміцнілий задум. Душу його завмерла, і він діє як у сні. У нього майже немає ні міркування, ні пам’яті; його дії нескладні й випадкові. У ньому начебто зникло все людське, і тільки якась звірина хитрість, звіриний інстинкт самозбереження дали йому докінчити справу й урятуватися від піймання. Душу його вмирала, а звір був живий. Після здійснення злочину для Раскольникова починається двоякий ряд мучень. По-перше, мучення страху Незважаючи на те, що всі кінці заховані, підозрілість не залишає його ні на мінуту, і найменший привід до побоювання наганяє на нього болісний страх Другий ряд мучень полягає в тих почуттях, які випробовує вбивця при зближенні з іншими людьми, з особами, у яких немає нічого на душі, які повні теплотою й життям
Зближення це відбувається двояким образом. По-перше, самого злочинця тягне до живих людей, тому що йому хотілося б стати з ними нарівні, відкинути ту перешкоду, що він сам поклав між ними й собою От отчого Розкольників відправляється до Разумихину. "Сказав я (думає він про себе) третього дня. що до нього після того на інший день піду, ну що ж, і піду’ Начебто вуж я не можу тепер зайти." По цій же причині він так ретельно починає клопотати про роздавлений Мармеладове й зближається з його осиротілим сімейством, особливо із Сонею. Друга обставина, по якому Розкольників опинився серед людей живих і відносини, що мають близькі до нього, полягає в приїзді його сімейства в Петербург. Той лист, що було останнім поштовхом до вбивства, містило в собі звістка, що мати й сестра Раскольникова повинні з’явитися в Петербург, де сестра й пожертвує собою, вийшовши за Лужина. У такий спосіб Розкольників, що був доти самотнім і віддалявся від людей, тепер і волею й неволею оточений людьми, з якими зв’язаний усього ближче. Читач почуває, що якби ці люди були біля Раскольникова колись, те він ніколи б не зробив злочини. Тепер же, коли злочин зроблений, ці люди дають привід для пробудженню в душі злочинця всіляких борошн, викликуваних дотиком життя до душі, що зіпсувала себе й коснеющей у своєму перекрученні Таке досить простої, але разом дуже правильна й митецька побудова роману. Дуже правильно також розвинена — відома поступовість у щиросердечних стражданнях злочинця. Спершу Розкольників зовсім подавлений случившимся й навіть занедужує. Перша його спроба зійтися з живими людьми, побачення з Разуми-Хиним, просто приголомшує його. "Піднімаючись до Разумихину, він не подумав про те, що з ним, стало бути, віч-на-віч зійтися повинен. Тепер же, в одна мить, догадався він уже на досвіді, що всього менш розташований у цю мінуту сходитися віч-на-віч із ким би те не було на світі". Він іде, не володіючи собою. Точно так перші борошна від остраху придушують його. Вони дозволяються страшним, томливим сновидінням (дивні дві сторінки), після якого Розкольників занедужує Помалу, однак же, злочинець міцнішає Він сходиться з Разумихиним, хитрить із Заметовим, бере діяльну участь у долі сімейства Мармеладових, у долі своєї сестри, увертивается від хитрого слідчого Порфирія, відкриває свою таємницю Соні та ін. Але, у міру того як злочинець опановує собою, страждання його не слабшає, а стає тільки постояннее й определеннее. Спочатку він ще почуває пориви радості, коли страх, нагнаний какою-нибудь случайностию, відлягає раптом від серця або коли йому вдається зблизитися з іншими людьми й відчути себе усе ще людиною Але потім ці коливання зникають. "Якась особлива туга, — розповідає автор, — початку позначатися йому останнім часом У ній не було чого-небудь особливо їдкого, пекучого; але від її віяло чимсь постійним, вічним, передчувалися безвихідні роки е-юй холодної, мертвущої туги, передчувалася якась вічність на "аршині простору" От ті мотиви, на які написана сама (більша, центральна частина роману. Можна помітити,- хоча, право, у подібних речах важко покладатися на власне судження й краще довіритися проникливості художника,- що в душі Раскольнико-Ва, понад страх і біль, повинна б ще займати велике місце третя тема — спогад про злочин. Уява й пам’ять злочинця, здавалося б, повинні частіше звертатися до картини страшної справи