Стих Б. Л. Пастернаку «Про ці вірші»
Серед поетів минулого століття Б. Пастернак виділяється досить найрідшою властивістю — даром воістину невичерпної радості, що після всіх розчарувань і втрат не тьмяніє, а, навпаки, стає глибше й чистіше. «Зітри випадкові риси, і ти побачиш: мир прекрасний», — сказав один раз А. Блок. Пастернак, навпроти, приймає мир з усіма його «випадковими рисами». Джерело його радості — вдячна любов до самого життя; він приймає майбутнє не тому, що воно нібито «світле», а тому, що це майбутнє. Така любов до всьому живого лежить в основі художнього реалізму поета. По думці Пастернаку, оригінальність художнього образа складається не в його відмінності від образів інших художників, а в його відповідності дійсності. Однак мир представляється поетові вічною загадкою. Не в цьому або секрет загадковості пастернаковской поезії? Взагалі вірші Б. Пастернаку не так прості для сприйняття. Звернемося в цьому зв’язку до його вірша з незвичайною назвою «Про ці вірші».
Даний вірш увійшло в третю книгу поета «Сестра моя — життя», що поклало початок поетичній славі Б. Пастернаку. Написані в 1917 році, вірші, які склали цю книгу, були опубліковані із запізненням у кілька років, в 1922 році. У книзі «Сестра моя — життя», що створювалося в передреволюційне літо, практично немає прийме грізної реальності. Історія не зображується раннім Пастернаком, а проживається їм, входить у нього, переробляється його свідомістю й втілюється в музичних зламах його ритмів, у грі поетичних асоціацій. Головні з них — переклику з Лермонтовим, якому книга присвячена
Читаючи вірш «Про ці вірші», погоджуєшся з думкою, що для Пастернаку немає дріб’язків, у нього крупно те, що дрібно. Художній мир вірша нібито розсипається на деталі, і в той же час із цих же деталей на наших очах збирається в єдине ціле. Краса миру, у розумінні Пастернаку, у його самоцінності, а не в співвіднесеності його з людиною. А тому навколишній світ у нього одушевлений сам по собі, а не з волі ліричного героя. У цьому зв’язку варто звернути увагу на вірші, які зустрічаються в тексті, специфічні уособлення: «задекламує горище», «галчам гляне Різдво», « щорозгулялося денек». По суті, тут навколишній світ стає діючою особою, а не предметом опису
Така невиделенность ліричного героя створюється й за допомогою звукової організації вірша. Звуковий порядок стає образним висловом єдності зовнішнього миру й ліричного героя:
На тротуарах стовчу
Зі склом і сонцем навпіл
Узимку відкрию стели
И дам читати сирим кутам
Звукова подібність слів народжує подання про взаємозв’язок різних сто-рон буття. Протягом майже всього поетичного тексту не можна не почути алітерацію на звуки «т» і «з».
Видиме, це відчуття ліричним героєм своєї єдності із зовнішнім мі^-ром надає всьому віршу енергію життєствердження. Ритм поетичного мовлення відзначається в цьому зв’язку особливою динамічністю Цьому багато в чому сприяє використання поетом дієслів переважно доконаного виду: «стовчу», «відкрию», «задекламує», «прянет», «згадаю», «побачу», «гляне», «відкриє»… Сприяє динаміці мовлення й вибраний автором віршований розмір ямб, що, до речі, Пастернак використовує в більшості своїх віршів. Настрою життєствердження співзвучна й разговорность інтонації, які створюється, насамперед, на лексичному рівні: «раптово згадаю», «гляне», «мені й милої невтямки», «крізь фортку крикну», «стежинку до дверей проторував»… Взагалі автор максимально зближає поетичне мовлення з мовленням повсякденної; але робить це так, що в щоденності починає проступати вічність. Слід зазначити, що вічність і час постійно присутні у віршах Пастернаку, що повідомляє поетичний текст ще й філософський зміст. У зв’язку із цим варто згадати й часто цитируемие рядка вірша:
У кашне, долонею затуляючись,
Крізь фортку крикну дітворі:
Яке, милі, у нас
Тисячелетье надворі?
На підставі цих рядків Пастернаку часто обвинувачували у відірваності від життя. Однак, здається, тут явно відчутний подих тої ж вічності: про це говорять і звертання до дітей — символу вічного відновлення життя — і використання слова «тисячелетье». Тому що не відчуває внутрішніх границь ліричний герой може запросто «курити» з Байроном і «пити» з едгаром По. Взагалі це розширення часу й простору підкреслюється й синтаксисом вірша. Якщо в перших трьох строфах поет використовує короткі речення, то далі кожне речення — це ціла строфа
Згадування Лермонтова надає поетичному миру ще більше всеохоплення. А щиросердечний розмах ліричного героя так співзвучний лермонтовскому: «Я любив всі обольщенья світла…». Анафорически ж починаються близькі до фінального рядка підкреслюють ту ж безмежність часу й затверджують небувалу повноту людського життя:
Я життя, як Лермонтова тремтіння,
Як губи у вермут занурював