Стих Ф. И. Тютчева «Ще землі сумний вид…».
Федір Іванович Тютчев є поетом-філософом. Насамперед глибокі думки про взаимоотношении мир і людську душу відбиваються в його пейзажній ліриці. Зображення природи й переживання про неї тут єдині. Пейзажі Тютчева символічні
Так, у вірші «Ще землі сумний вид…» перед нами виникає наступна картина: природа чекаючи весни. Але це здається лише на перший погляд. Композиція тютчевских віршів, як правило, двухчастна. Це добуток не став виключенням. Спочатку дається образ весни:
Ще землі сумний вид,
А повітря вуж навесні дихає…
На оголену чорну землю, що залишилася без прекрасного, пухнатого, сніжного покривала, дійсно смутно дивитися. Зате які аромати йдуть від вологого ґрунту, яким густий і свіжим стає повітря! Юний мрійник, весняний вітер, намагається пожвавити навіть засохле стебло й будить застиглі у своїй величі області єлей
Природа відповідає піднятому настрою ліричного героя. Нехай всі навколо поки не настільки красиво, але важкий зимовий сон є на результаті, це вже радує:
Ще природа не прокинулася,
Але крізь сну, що рідіє,
Весну послишала вона
И їй мимоволі посміхнулася…
Протиставлення й заперечення наприкінці першої строфи виражають боротьбу весни із зимою, таку непомітну на початку, але таку благодатну, важливу для всього живого миру. Автор дуже тонко показує завершення зимового сезону за допомогою епітета «редеющий» («сон»). Взагалі друга частина строфи, я б сказав, добірно «виписаний» Тютчевим. Він підбирає таку лексику («послишала», «мимоволі»), що підкреслює легеню, майже невловиме відчуття весни, її передчуття, які мало-мало усвідомлюється й людиною, і природою
Пейзаж динамічний, завдяки добробуту дієслів, але руху образів особливі: ласкаві й ніжні. Так, це весна, сама приємна пора року. Природа не може їй не посміхатися. Людина — теж. Весна народжує особливий стан душі. Ми стаємо мрійливими, романтичними. Ліричний герой вірша замислений, про це свідчать многоточия у всьому тексті. Думки цієї людини розкриваються в другій частині Твір:
Душу, душу, спала й ти…
Але що ж раптом тебе хвилює,
Твій сон пестить і цілує
И золотить твої мрії?..
Блищать і тануть брили снігу,
Блищить лазур, грає кров…
Або весняна те томління?..
Або те жіноча любов?..
Тут відбувається осмислення образа весни. Людська душа чуйно озивається на цю пору року. Ми пробуджуємося, чекаємо чогось нового, світлого. Я думаю, Тютчев показує, що людина як частина природи навесні обновляється, відроджується разом з усім живим миром. Однак він часом не розуміє, що діється в його душі. Так і тут. Звертаючись до внутрішнього миру, ліричний герой задає кілька риторичних питань. Він намагається розібратися в собі, але не може, це вище його сил. Чому?
Трагедія людини, на думку поета, у розладі із природою. Ми не усвідомимо й відмовляємося прийняти загальні для всього живого миру закони. Відсутність єдиного із природою мови й приводить до подібний до питань. Але добре вже те, що герой задає їх.
Людина прагне пізнати навколишній світ, його душу відкривається назустріч весні, виходить, коли-небудь він знайде істину
А може бути, навіть і не це головне. Важливо те, що герой насолоджується навесні. Його душа переповнена суперечливими почуттями, серед яких радість, тривога, сум’яття, трепет, блаженство, любов. Я думаю, це чудово, тому що людина усвідомить, наскільки богатий його внутрішній мир. Все інше менш істотно. Ні, не випадковий вірш закінчується риторичними питаннями. Зачарування Твір саме й складається в таємниці. Загадкою є, напевно, як сама весна, так і її відбиття в душі ліричного героя. Людина марить про чудо. Нехай збудуться його мрії!
У цьому творі Тютчев, як мені здається, оспівує не наближення весни, а відношення до такої події людини. От у чому полягає ідея вірша. Не менш важлива тут і інша думка: прагнення героя знайти гармонію із природою. Особливо яскраво автор зображує це, з’єднуючи в одному рядку блиск небесної лазурі й гру людської крові
Мене залучила неоднозначність Твір, краса, оригінальність образів, виразність і влучність мови. Але саме цікаве у вірші — зображення прикордонного, перехідного моменту в природі й свідомості людини. У цьому видний щирий творець і неабияка особистість