Столипінські реформи
ЗМІСТ
1. Основи відновлення країни
2. Політичні й ідеологічні переваги
3. Економічні переваги
4. Помилки Столипина
Література
1. Основи відновлення країни
Відскіпавшись від опозиційної Думи, Столипин протягом 4 років (з липня 1907 по вересень 1911 р.) намагався проводити консервативну, але «освічену» політику, засновану на твердій рішучості обновити країну й зміцнити свою владу на іншій основі, ніж поліцейські репресії. Із цією метою він скористався ростом націоналістичних настроїв у середовищі російської буржуазії. За концепцією Столипина, модернізація країни вимагала трьох умов: перше — зробити селян власниками, друге — здійснити загальне навчання грамоті в обов’язкові для всіх початкових 4 класах і, нарешті, третє — домогтися посиленого росту промисловості, розвитку внутрішнього ринку
Руйнуванню селянської громади сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906 р., але й інші закони 1909-1911 р., що передбачали розпуск громад, з 1861 р. не піддавалися розділу, і можливість його проведення рішенням простої більшості, а не двох третин членів громади, як було раніше. Влади всіляко сприяли дробленню й відокремленню селянських господарств. Якщо господарство залишалося на території села, воно одержувало назву отруба, якщо поза його межами — хутора. Держава також допомогла многим селянським сім’ям у придбанні земель за посередництвом Селянського банку, що перепродував у кредит землі, скуплені раніше в поміщиків або принадлежавшие державі. Ця політика була досить розумної відносно найбільше працездатної частини селян, але не могла вирішити аграрну проблему в цілому. Селяни-Бідняки не могли скористатися реформами. Вони були змушені найматися батраками, переселятися в міста, де працювали підсобними робітниками або їхати в освоювані регіони країни. Уряд усіляко заохочував, наприклад, заселення Сибіру. Однак це не виправдало надії уряду й не дало належних результатів, тому що переселенці воліли обґрунтовуватися у вже обжитих місцях, таких, як Урал або Західна Сибір, ніж займатися розкорчовуванням безлюдних лісових зон
У цілому можна сказати, що аграрним реформам Столипина бракувало часу. Рух за скасування «мирського» правління на селі досягло найвищого ступеня між 1908 і 1909 р. Однак згодом цей рух помітно скоротився. Не вистачило також часу для проведення в намічений строк і шкільну реформу, затвердженої законом 3 травня 1908 р. И все-таки з 1908 по 1914 р. бюджет народного утворення вдалося збільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього по країні налічувалося 150 тис. шкіл, хоча було потрібно 300 тис. Іншими словами, для реалізації плану загального початкового навчання було потрібно ще не менш 20 літ
2. Політичні й ідеологічні переваги
Для проведення своєї лінії Столипин уміло скористався економічними й політичними «козирями», що перебувають у нього руках
У Третій Думі, прозваної «панської», тому що вона була вибрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міська курія, тобто менш 1 % населення, поєднували 65 % виборців) , значна більшість правих, «урядових блоків» (225 депутатів, 26 депутатів від національних меншостей, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів) . Аж до 1909 р. завдяки позиції октябристів відносини між урядом і Думою залишалися гарними. Партія октябристів була однієї з ведучих у Думі. Її очолив А. Гучков, онук кріпака, що розбагатів на виробництві тканин. Починаючи з 1909 р. взаємини між Столипиним і Гучковим погіршилися. Каменем спотикання став особливо питання про військові витрати країни, які Гучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але на той час на хвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, що представляла інтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою, і в 1909 р. партія розкололася. Частина депутатів об’єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірної користі, утворивши нове угруповання — Партію російських націоналістів, що очолив П. Балашов. Це угруповання згодом перетворилося в «законодавчий центр» Третьої Думи. На нього аж до 1911 р. опирався Столипин. Націоналістичний вигар за ці роки поширився й на більше ліві кола. Зрозуміло, кадети заперечували антисемітські гасла вкрай правих, але, проте, їх, безсумнівно, притягала ідеологія націоналізму, що у той час у Росії, як і в інших країнах Європи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росії втрачала популярність
Столипин використовував у своїх цілях як роздробленість революційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєної інтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядів згуртуватися, то після поразки революції різнорідність руху послабила його й розколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупская добре описала спосіб мислення Емігрантів-Революціонерів, що вважали себе громадянами якоїсь власної республіки. Втративши будинок, сім’ю, батьківщину, вони підкорялися тільки своїм власним законам, особливому кодексу честі революціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала стругаючи ієрархія, із власними ренегатами й відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тої ідеології, що він сповідався
1907-1911 гг. стали роками спаду революційного руху
Дозволені з березня 1906 р. профспілки скоротилися з 250 тис. членів в 1907 р. до 12 тис. в 1910 р. ; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. У партії соціалістів відбувся остаточний розкол — через полярність висновків, зроблених кожною фракцією соціал-демократів з поразки революції 1905 — 1907 р. Меншовики, проаналізувавши провал московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції. Поки випливало надати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а головне — не злякати її починань. Більшовики ж на досвіді революцій 1905 — 1907 р. переглянули свою революційну тактику й запропонували новий план дій, більше прийнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Більшовики вважали, що занадто ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньою революцією, — як показав провал ліберального руху, у буржуазії немає ні сил, ні справжнього бажання знищити самодержавство й здійснити корінні соціальні зміни. Тільки робітничий клас у сполучнику із селянською біднотою, випливаючи за авангардом професійних революціонерів, зможе примусити революціонерів здійснити нову революцію, у якій Ради зіграють важливу роль — не тільки організують пролетаріат і захистять його від буржуазії (як того бажали меншовики) , але стануть свого роду прообразом революційної диктатури пролетаріату. Здобувала конкретні риси думка про прискорений перехід до наступного революційного етапу — до демократичної революції, втіленої й підтриманою Радами
Однак на даному етапі йшла міжусобна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. Полеміка розгорілася з особою силою по питанню про експроприациях, здійснених підпільними більшовицькими загонами. Найвідоміша із цих акцій була проведена 13 червня 1907 р. Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив з Державного банку в Тифлисе 340 тис. руб.
Меншовики й частина більшовиків виступила проти подібних дій. Ленін же відмовився від осуду подібних «партизанських» дій і на V партійної конференції, що відбулася в Парижу в грудні 1908 р., різко обрушився на меншовиків, обвинувативши їх у бажанні «ліквідувати» підпільні організації й обмежитися тільки легальною діяльністю. Всі ці роки більшовикам довелося боротися з виниклої в робітничому середовищі тенденцієюєю, що Ленін охарактеризувало як «ліквідаторську», що ставить своєю метою створення легального демократичного робочого руху за зразком західних країн, дуже далекого від тої підпільної бойової організації, який була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з «ліквідаторами» став сам уряд з його безкомпромісністю й повною відсутністю якої-небудь соціальної політики, спрямованої на поліпшення життя робітників. Леніну довелося боротися й із численними внутріпартійними фракціями. Суперечки розпалювалися по всякому приводі: з питань теорії, методів революційної боротьби, керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилися в такий спосіб: з одного боку -«угодовці» (на чолі з Риковим) , що відмінювалися на користь загальних дій з меншовиками, з іншого боку — одзовісти, що вимагали відкликання депутатів соціал-демократичної партії, тому що вважали всяку парламентську діяльність зрадництвом стосовно народжу. Ленін боровся з ними, називаючи їх «ліквідаторами навиворіт».
У той час як революційні угруповання дробилися в пошуках своїх шляхів, філософські плини, які десятки років володіли розумами російської лівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм, переживали захід. З новою силою відродилася наметившаяся ще в 1903 — 1904 р. схильність до націоналізму, містицизму, естетиці «чистого мистецтва», тоді як інтерес до політики й соціальних проблем падав. Яскравим прикладом цієї відмови підкоряти будь-яке заняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утилітаризму або політиці стала поява збірника «Віхи», що викликало широкий відгук і жагучі обговорення. Творцями його стали сім видних інтелігентів, в основному колишніх марксистів, що прийшли або повернулися до віри. (П. Струве, Н Бердяєв, С. Булгаков і ін.) Десятиліття з 1905 по 1914 р. було відзначено небувалим розквітом мистецтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальний всесвітній успіх російського балету Дягілєва, досягненнях російського авангарду як в області музики, так і в області живопису, про розквіт поезії у творчості символістів, акмеистов або футуристів. Революціонери з осудом поставилися до цього розквіту, шедшему врозріз із соціалістичними ідеалами 1890-х рр. Максим Горький, наприклад, хоча й сам віддавав данину містичним тенденціям (1910 р.) , назвав ці роки «ганебним десятиліттям». Відмова від позитивізму й служіння соціальним ідеалам, до чого була схильна радикальна інтелігенція XIX в., не заважав, однак, запереченню буржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленому презирству інтелігентів до режиму, що їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпінням і тривогою чекала останньої години «буржуазної цивілізації». У багатьох освічених колах столиці говорили про прийдешнє «кінці світу». Очікували апокаліпсиса — як у релігійному змісті, так і в політичному. Цим апокаліпсисом повинна була стати революція, що відкриє нову еру, надасть кращим розумам реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, що вийшло з горна революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозволеність
Столиця стала найсучаснішим і, безумовно, самим вільним з європейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей у художнім і інтелектуальному житті, захоплення есхатологією й моральний еклектизм — все це, разом узяте, скоріше порушувало колишню рівновагу утворених кіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духовних цінностей, цільних філософських теорій і загальної системи принципів, якими можна було б згодом керуватися в соціальному й політичному житті
3. Економічної переваги
Реалізації планів Столипина сприяли на тільки обставини політичної й ідеологічної ситуації, успішно їм використані, але й блискуча економічна обстановка. Ріст промисловості в Росії відновив з небувалою швидкістю, що відповідала небувалій зовнішній кон’юнктурі. Завдяки масовому експорту продовольчих товарів, зовнішня торгівля була прибуткової, державний бюджет урівноваженим, навіть незважаючи на необхідність виплачувати зовнішній борг. Всі галузі промисловості перебували на підйомі, особливо передові, такі, як виробництво стали, металургія, видобуток нафти, виробництво електроенергії, сільськогосподарських машин. До того ж у провідних галузях намітився небувалий процес концентрації виробництва, як у плані технічному, так і в плані збільшення торговельного звороту й грошового прибутку. Картелі, трести, концерни монополізували більшу частину виробництва й розподілу в найсучасніших галузях економіки
Важко визначити частку іноземного капіталу в російській економіці того часу. Однак можна сказати, що до 1914 р. третина загального числа всіх акцій суспільств, що діяли на території імперії, належала іноземним власникам. Внески іноземного капіталу були особливо значними в металургійній і нафтовій промисловості, а так само в банках. Іноземці робили також значні капіталовкладення в найбільше технічно розвинені галузі промисловості, такі як електрифікація, кораблебудування, автомобілебудування. Якщо судити по загальній сумі капіталовкладень, французи посідали перше місце серед інвесторів, особливо взяти до уваги суми, внесені ними у вигляді позик
Національний доход країни збільшувався з кожним роком. Період з 1908 по 1914 р. можна по праву назвати «золотим століттям» капіталізму в Росії. Капітал знову створених за цей час акціонерних товариств склав 41 % загальної суми капіталу всіх суспільств, створених починаючи з 1861 р. Свідченням цього багатства, розподіленого дуже нерівномірно, було подвійне збільшення розмірів внесків в ощадні каси й на поточні рахунки в банках, а також те, що росіяни стали активно викуповувати цінні папери, що здавна перебувають у руках іноземців
Для того, щоб дати загальну оцінку цього успіху, варто розглянути її у світовому масштабі. В 1913 р. загальний рівень промислового виробництва в Росії залишався все-таки у два з половиною разу менше, ніж промислове виробництво Франції, у шість разів менше, ніж у Німеччині, у чотирнадцять разів — чим в Америці. Тут встає одне важливе питання: чи сприяв курс економічного розвитку, узятий Вітте й продовжений Столипиним, корінному перетворенню російській економіці й російського суспільства?
У своєму вужі класичному дослідженні, що став Р. Порталь відповідав на нього ствердно. Він уважав, що період з 1905 по 1914 р. сприяв виникненню в Росії теперішнього класу підприємців і ринку приватного попиту, здатного як у місті, так і в селі замінити собою державне стимулювання у всіх секторах економіки. Якби аналіз Порталя відповідав дійсності, можна було б уважати, що Росія перед 1917 р. наблизилася в західній моделі держави, як уважають деякі історики
Однак твердження Порталя заперечували багато англійських і інших дослідників, висуваючи наступні доводи: — У сільському господарстві передвоєнне десятиліття скоріше благоприятствовало сільським громадам (вони викупили 6 млн. га землі) , чим сьогоденням » селянам-підприємцям» (вони викупили тільки 3,4 млн. га землі в приватну власність) .
— У промисловості разом із закінченням кризи й поновленням виробництва збільшився попит в основному на металеві заготівлі, що більше відповідало урядовій програмі переозброєння, ніж потребам частки підприємництва
— Російська буржуазія, що представляла собою досить різнорідну групу підприємців, по своїй ідеології була далека від норм Шумпетера: частина з них паразитувала на державній діяльності, інша — вихідці з «староверческих» кіл — піклувалася про прибуток не заради її самої, а бачачи в ній засіб «послужити країні й затвердити російську могутність
Із цього погляду економічна політика Вітте — Столипина не привела до якого-небудь дійсного наближення до західної моделі. Нав’язана зверху, вона деяким чином передбачала через сталість индустриалистских устремлінь те, що здійснювалося Сталіним з 1928 г.
«Русифікація промисловості» спричинила посилення різних форм націоналізму. По-перше, націоналізму, улаштованого зовні імперії (неославизм) , що вже свідчило про прагнення до завоювань. Старі мрії про поширення впливу на Дарданелли й Константинополь, у минулому обосновивавшиеся релігійними, містичними й ідеологічними мотивами, одержали тепер економічну підтримку: захоплення Константинополя й установлення контролю за Дарданеллами служили інтересам торговців, які змогли б експортувати зерно й прокат чорних металів через південні порти країни. Чи не було це прагнення закріпити за собою, подібно всім великим державам, зону впливу відчутним свідченням того, що Російська імперія вступила в наступну стадію розвитку? Між експансіоністською політикою самодержавства й економічних інтересів національної буржуазії існувала повна відповідність. Кадети явно не прагнули до критики подібної орієнтації самодержавної політики
Наступною формою прояву націоналізму можна, безумовно вважати бажання буржуазії й чиновництва звільнити країну від присутності іноземного капіталу в економіці. Бажання вивільнитися було тим більшим, що не тільки інтелігенція, але й особливо ті, хто безпосередньо зіштовхувався з іноземною присутністю й конкуренцією, усвідомлювали відставання й залежність російської сторони від закордону. З поширенням вищого утворення служащие усе гостріше почували ущемлення свого положення, фінансову й ієрархічну дискримінацію, яким вони піддавалися в порівнянні з іноземцями, що працюють на тих же підприємствах. Посол Франції в Санкт-Петербурзі доповідав про новий стан розумів: «Мати іноземців як співробітників — будь ласка, але дати їм можливість стати хазяями ринку — немає. Такий, здається, нинішній девіз». Дана форма національної самосвідомості росіян, як видно, відповідала певному етапу розвитку економіки, переходу до більшої незалежності
Третя форма прояву націоналізму в Росії, повлекшая численні наслідки для режиму, — усіляко розпалюване владою й самим Столипиним почуття переваги росіян над неросійськими народами, що населяли імперію
4. Помилки Столипина.
Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні й політичні обставини, Столипин зробив все-таки ряд помилок, що поставила його реформи під погрозу провалу. Першою помилкою Столипина була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Пруссії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було сполучити тверді репресії стосовно революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки не тільки життєвий рівень робітників анітрошки не підвищився, але й соціальне законодавство робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, так само як і закон 1903 р. про страхування робітників, що одержала каліцтва на підприємстві. Дозволені профспілки перебували під пильним контролем поліції й не користувалися довірою серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно й помітно росло. Нове покоління виявилося досить прихильним до сприйняття соціалістичних ідей. Очевидно, Столипин не віддавав собі звіту в значенні робочого питання, що з новою силою встав в 1912 г.
Другою помилкою Столипина стало те, що він не передбачав наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипин не приховував своїх націоналістичних переконань; один раз на засіданні Думи він різко відповів польському депутатові Дмовскому, що почитає за «вище щастя бути підданим Росії». Він відкрито проводив націоналістську великоросійську політику й, природно, відновив проти себе й царського режиму всіх національних меншостей
Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипина обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно із соціалістів і лібералів. В 1908 р. він безуспішно спробував обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів у країні колишні диктаторські методи. до 1914 р. ворожість фінів до «російських окупантів» стала повсюдної. Що стосується Польщі, там ситуація була складніше, тому що відношення поляків до Росії не було одностайним. Частина поляків під керівництвом Дмовского намагалася домогтися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пилсудским, вимагала повної незалежності. Столипин закрив польсько-язичні школи, а в містах насадив муніципальні установи з перевагою росіян службовців. На Україні, де преса й вищих навчальних закладів піддалися насильницької русифікації, росла національна самосвідомість української еліти, заснована на розумінні економічної могутності краю, що став житницею й індустріальним центром всієї імперії. Царські влади жорстоко переслідували українських націоналістів, що організували Сполучник звільнення України й таких, що знайшли притулок у Галичині, що входить до складу Австро-Угорщині. Австрійські влади охоче захищали українським націоналістам, бажаючи всіляко перешкодити російській владі, щоб відомстити за підтримку в Богемії й на Балканах антиавстрійських настроїв малих слов’янських народів. По тимі ж причинам тюркських меншостей на території Азербайджану, що об’єдналися в партію «Муссават» («Рівність») , рішуче пішли на зближення з оновленої послу младотюркской революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, що проживає на території Криму й на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрксько-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання нарівні з росіянці. Царський уряд, природно, не бажало йти на подібні поступки, уважаючи мусульманські народи слаборозвиненими. Воно також заохочувало впровадження російських колонізаторів і переселенців у Середню Азію не менш жорстко, чим це робили інші європейські держави-завойовники стосовно країн Азії й Африки
Столипин зробив помилку й у питанні про установу земств у західних губерніях (1911 р.) , у результаті чого він втратився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб зміцнити в них положення білоруського й російського населення, що становили більшість, Столипин вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала, однак державна рада зайняла зворотну позицію — класові почуття солідарності зі шляхтою виявилися сильніше національних. Столипин звернувся із проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд терміново прийняв новий закон. Засідання Думи були припинені й закон прийнятий. Однак дана процедура, що продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть самими помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували представники вкрай правих націоналістичних кіл. Столипин же втратив підтримку Миколи II, якому явно претило мати настільки заповзятливого міністра, обвинуваченими вкрай правими супротивниками, що користуються впливом при дворі, у бажанні «експропріювати всіх поміщиків взагалі» за допомогою аграрної реформи
18 вересня 1911 р. Столипин був убитий у Києві одним з подвійних агентів, якими поліція наводнили революційні організації. Його смерть означала поразку останньої спроби свідомого й цілеспрямованого відновлення політичної системи в країні. Будучи консервативної, вона все-таки була не позбавлена творчої думки
Список літератури:
«Історія Радянської держави 1900-1991» М., «ПРОГРЕС» 1992 г.
Якісно, кабінет керівника меблі.