Нічого не пояснює й моральна арифметика Раскольникова, що ніхто в романі так і не зумів спростувати. Коли герой перераховує «законодавців і установителей людства», він згадує Ликурга, Солона, Магомета й Наполеона. І отут впадає в око відсутність одного ім’я: немає Христа. Цим красномовним умовчанням Достоєвський задає вкрай провокаційне питання: а чи не був і Христос злочинцем — «уже тим одним, що, даючи новий закон, тим самим порушував древній, свято шанований суспільством»?
Розкольників не включає у свій список сверхлюдей Христа, але це не виходить, що про нього не пам’ятає автор, що він не бачить у Сині Божому — творці нового закону, нової моральності — прообраз свого героя
Ідеал Раскольникова — «великі генії — завершувачі людства». Щоб стати таким «вселюдиною», Раскольникову потрібно прийняти на себе гріхи людські й тим зжити їх. Його злочин у парадоксальній етиці Достоєвського замикається з найбільшою жертвою. Смертний гріх — ціна звільнення від історії, ціна Нового Єрусалима, у який так свято вірить вільнодумець Розкольників
«Підлий розрахунок» моральної арифметики насправді набагато вище тої плоскої інтерпретації, що пропонує Розкольників Порфирію Петровичу. Тут починається найважливіша для Достоєвського тема «Христа злочинця», що мучила його все життя і яку він намагався вирішити в образах Ставрогина й братів Карамазових. Баба процентщица дійсно впала жертвою не вбивці, а принципу, але сповідання цього принципу належить не Раскольникову, а Достоєвському
У самій сцені вбивства Достоєвський позбавляє Раскольникова волі. «Він потрапив клаптиком одягу в колесо машини, і його початок втягувати». Герой повинен убити, тому що він замислив убивство. Він повинен розплатитися за всіх ті, хто не зважився довести до справи неминучі для людини помисли. (Фрейд: «Симпатія Достоєвського до злочинця дійсно безмежна. Злочинець для нього майже рятівник, що взяв на себе провину, що в іншому випадку несли б інші. Убивати більше не треба, після того, як він уже вбив, але варто бути вдячним, інакше довелося б убивати самому».)
Весь роман, побудований на митецькій оркестровці напруг, проходить через дві кульмінації, після яких наступає катарсис. Перша така крапка — злочин. Друга — покарання
Розкольників повинен пройти через обоє станів, тому що Достоєвському не потрібний людина, що не зробив смертного гріха
Отже, Розкольників убив не тому, що він поганий або людина, що помиляється. Убив він тому, що він — людина взагалі. У злочині його первородний гріх, і — стан порятунку. Переступивши закон, Розкольників став вище справедливості. Спокутавши провину, він знайде братерство
Достоєвський не вірив у можливість суспільства, побудованого на праві. Закон — це суд, а суд несправедливий, тому що він судить зовнішнє — учинки, а не внутрішнє — душу. Однак, оскільки душа невичерпна (доказом чого служать нескінченні психологічні етюди), те й судити може тільки сам злочинець. Це і є Страшний суд, у процесі якого відбувається пізнання себе, відкриття в собі Божого задуму про людину. Злочин — неминуча частка. (Це — реалізація свободи особи як єдиної метафізичної основи душі. Без злочину не можна обійтися, але його можна перебороти
Підсудний Розкольників — представник людства. Він відповідає за всіх. Тому в романі насправді й немає цих «всіх». У принципі Раскольни 166 ков — єдиний герой книги. Всі інші — проекції його душі
Отут те й знаходить пояснення феномен двійників. Кожний персонаж, аж до випадкових перехожих, аж до забитої на смерть коня зі сну Раскольникова, відбиває в собі часточку його особистості
Достоєвський плете мережу двійників навколо Раскольникова, не залишаючи його ні на мінуту наодинці із собою. От Розкольників схилився до замкової щілини, а з іншої сторони дверей дзеркальним відбиттям коштує жертва — баба процентщица. От убивця приходить у контору й бачить переписувача, у якому відбивається він сам — «особливо скуйовджена людина з нерухливою ідеєю в погляді».
Розкольників приречений зіштовхуватися з людьми примарами, які висловлюють йому його ж думки (Свидригайлов), демонструють йому його ж долю (Соня), попереджають його вчинки (дівчина, що кинулася з мосту).
Увесь світ згущається в одну крапку, і ця крапка — Розкольників, людина всесвіт. Однак всесвіт ця розпалася на безглузді осколки. Вони всі тут — у душі Розкольників, але він не може зібрати їх воєдино. Його всесвіт позбавлений цілісності, позбавлена змісту, поки він не відкриє вищий закон, вищу істину, по яких будуються всесвіти. Поки він не вислухає вирок, що винесе сам собі. (Хіба не разюче, що про провину Раскольникова не знає тільки ледачий, але ніхто не бере на себе праця викриття. Чи не тому, що насправді нікого більше у світі й немає? Тільки Розкольників наодинці із самим собою й своїм злочином.)
Розкольників читає газету в трактирі: «Излер — Излер — Ацтеки — Ацтеки — Излер — Бартола». Безглуздість тексту — це образ разъятой всесвіту. Розкольників метається в спробах скласти мир, повернути йому зміст. Вставити пропущені слова в газетному оголошенні. Але знайти спокій можна тільки у світі, що відкрив істину
Нез’ясовно довгий шлях Раскольникова до покарання. Щораз у мінуту останнього розпачу, автор дає героєві перепочинок, уводячи нових персонажів і нові обставини. Те мати із сестрою приїдуть і треба як те вирішити їхню долю, те Мармеладов умре й можна полегшити душу похоронними турботами, то з’явиться Свидригайлов, від якого треба врятувати сестру
Ці перешкоди — уповільнення перед розв’язкою — мають непряме відношення до фабули. Проте, Достоєвський дбайливо насичує мир Раскольникова всі новими персонажами
Герої книги тупцюють на маленькому п’ятачку Петербурга. Мало того, вони все — сусіди, що живуть чи ледве не в комунальній квартирі — в одних і ті ж «нумерах», на тих самих вулицях. ( чиНе є це пародія на модну тоді ідею комуни фаланстеру?) З анекдотичною сталістю вони «випадково» зустрічаються Раскольникову.
Всі вони потрібні для суду. Кожний — свідок. Кожний несе свою часточку правди про світ, але повністю ця правда не втілилася ні вком.
Навколо Раскольникова немає чужих людей. Всі вони мають до нього відношення. Але немає отут і своїх. Щоб різноголосиця роману злилася воєдино, потрібно гармонізувати мікрокосм, що називається Розкольників. Як внести в хаос вищий порядок?
Достоєвський саме й зайнятий цією проблемою — проробляє варіанти. Розкольників судить себе, дивлячись на свої іпостасі. Соня — з усією жорстокістю її нескінченної, що не міркує доброти. Свидригайлов — тонкий реаліст, якого діалектика нерозрізнення добра й зла довела до смертельної нудьги. Порфирій Петрович — диявол спокусник (він ще з’явиться в Достоєвського у вигляді чорта Івана Карамазова), що персоніфікує ідею земної справедливості, ідею відплати, але не правди
Всі вони привільно розташувалися в душі Раскольникова. Кожний з них знає про його злочин (ще б — адже вони ж і є сам Розкольників), але жоден з них не може вирішити справа покарання. Вони суперечать один одному, чим затягують наслідок. Суд все йде й всі не видно йому кінця…