Твір по літературі: «Сумно я дивлюся на наше поколенье!» Одним з найбільш значних добутків М. Ю. Лермонтова, присвячених цивільній тематиці, є вірш «Дума», у якому поет міркує про долі окремих людей і всього народу. Ці міркування наповнені палючою пристрастю, різкістю і яскравою образністю, отчого й з’являються особливо переконливими. Добуток це багато в чому оригінально й належить до особливого жанру лірико-філософської мініатюри. В. П. Боткін писав: «Головне знаряддя всякого аналізу й заперечення є думка, — а подивися, яке в Лермонтова повсюдное присутність твердим, певної, різанням думки, — …його займає одна думка, — і від цього в нього часто така сталева, гостра прозаїчність вираження».
В «Думі» перед нами з’являється ліричний герой зовсім нового типу. Це розумна, мисляча людина, здатний з історичних позицій оцінити суспільні явища; але це й людина величезної мужності, що ризикнув винести суворий вирок усьому поколінню На початку добутку автор як би з боку, поодинці спостерігає за що відбувається: Сумно я дивлюся на наше поколенье! Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно… Потім герой швидко згадує про «батьків», хоч і не вільних від помилок, але прославившихся своїми перемогами в боротьбі з Наполеоном. Люди попереднього покоління розтрощили ворога, відстояли незалежність Росії, через все життя пронесли мрію про волю свого народу У міру розвитку теми, поет з’єднується зі своїм народом, його власне «я» переплітається з «ми» усього покоління. Тому що лише відчувши себе усередині свого часу, можна повною мірою осмислити трагічну природу життя з усіма її проблемами, помилками, протиріччями. Тут відбувається сполучення філософського й історичного аспектів, кожний з яких доповнює й підсилює значимість іншого. Перед нами з’являються «діти» — люди молодого віку, які повинні б творити, досягати вершин прогресу, збільшувати славу Батьківщини своїми справами. Але замість цього вони плетуть інтриги, злословлять, проводять час у безглуздих заняттях: Багаті ми, тільки-но з колиски, Помилками батьків і пізнім їхнім розумом, И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети…
Не ототожнюючи свою позицію з позицією свого покоління, автор одночасно відчуває себе в ньому й поза ним. З гіркотою відзначає він ознаки хвороби, що охопила суспільство: моральна байдужність молоді проявляється в однаковій готовності служити й добру й злу, у відсутності внутрішньої гордості й почуття незалежності. І поет бере на себе відповідальність за своїх сучасників. Він визнає духовне збідніння молодого покоління, соромиться цього й намагається воззвать до розумів «нащадків»: До добра й зла ганебно байдужі… Перед небезпекою ганебно легкодухі, И перед властию — знехтувані раби Від строфи до строфи рухається й розвивається думка автора, породжена духовною спрагою. Скорботно, сумне відчуття того, що покоління його сучасників пройде по життю «без шуму й сліду». Але сама напруга духовної думки плідно, від нього віє надією й бадьорістю. Він обертає свій погляд до наступного покоління, до тих, хто прийде на зміну цим «зайвим людям». І тут автор порушує питання: як же віднесуть вони до своїх предків?
Його тверде переконання — що нащадки повинні строго засудити їх, засудити подвійно, тому що вони не тільки помилялися, але й при цьому не діяли. У їхніх думках неодмінно буде звучати докір поколінню, що не принесло миру «ні думки плідної, ні генія початої праці». Тому так суворий його вирок: И порох наш, зі строгістю судді й громадянина, Нащадок образить презирливим віршем, Глузуванням горькою обманутого сина Над батьком, що промотався Таким чином, М. Ю. Лермонтов у своєму вірші шанобливо згадує героїчне покоління «батьків», що прославили свій час великими подвигами; висловлює гостру критику поколінню «дітей», у пасивності й байдужості проживаюче своє століття, не приносячись ніякої користі суспільству; а також виражає надію на наступні покоління, які осмислять і виправлять всі помилки минулого й стануть гідними синами свого народу, своєї батьківщини М. Ю.
Лермонтов сказав у літературі нове слово, виразив настрої й думи кращих російських людей 30-х років XIX в. Ці люди почали творче життя після розгрому руху декабристів, у роки миколаївської реакції. У ці роки дворянська й разночинная молодь болісно міркувала про шляхи розвитку суспільства, про сенс життя, про відірваність передових людей від народу, про необхідність зближення снародом. «Лермонтов повністю належить до нашого покоління, — писав А. И. Герцен. — Всі ми були занадто юні, щоб взяти участь в 14 грудня. Розбуджені цим днем, ми побачили лише страти й вигнання. Змушені мовчати, стримуючи сльози, ми навчилися, замикаючись у собі, виношувати свої думки — і які думки!
Це вже не були ідеї освіченого лібералізму, ідеї прогресу, — те були сумніву, заперечення, думці, повні люті. Лермонтов тягнув важкий вантаж скептицизму через всі свої мрії й насолоди. Мужня, сумна думка завжди лежить на його чолі, вона протягає у всіх його віршах». Лермонтов страждав, коли бачив, як попусту розтрачуються сили кращих людей його покоління, приречених на змушену бездіяльність. Усвідомити цю трагедію свого часу й сміло висловити її міг тільки мужній поет, мислитель і громадянин Ще в юнацькому вірші «Монолог» Лермонтов точно визначив сутність трагедії свого часу: До чого глибокі познанья, спрага слави, Талант і палка любов волі, Коли ми їх ужити не можемо? Настроями духовної роз’єднаності й спустошеності перейнятий вірш «И нудний і смутно», що Бєлінський зарахував до «найбільших створень поезії». Лермонтов усвідомлює необхідність не тільки правдиво відбити недосконалість життя сучасного йому суспільства, але й будити суспільну совість.
Він кличе поетів і художників до створення передового мистецтва Коли ж на Русі марної, Розставшись із помилковою мішурою, Думка знайде мову простий И страсті голос шляхетний? — Пише він у вірші «Журналіст, читач і письменник». У журналі «Вітчизняні записки» в 1839 р. був надрукований вірш «Дума», у якому мили про долю батьківщини, свого покоління, думки про духовну роз’єднаність суспільства й необхідності його єднання були виражені найбільше точно й гірко. Вірш не зрячи названа «Дума». Це не просто міркування із приводу якої-небудь події, це саме дума — важка, постійна думка, що не дає спокою людині, що є тлом, на якому проходить вся його життя Сумно я дивлюся на наше поколенье! Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно — Як це страшно усвідомлювати, що не тільки твоє життя, але й усього покоління пройде …
без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці Лермонтов у цій думі не відокремлює себе від своїх співвітчизників, він говорить «ми», випробовуючи гіркоту від того, що його покоління: До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби; Перед небезпекою ганебно легкодухі, И перед властию — знехтувані раби Сьогодні слова про рабство перед владою особливо актуальне: наше покоління теж випробовує це рабське почуття, боячись боротьби, прагнучи жити в спокої й статку, не думаючи про людей, які за якимись причинами позбавлені цього статку й не можуть трудитися, щоб забезпечити гідне життя собі й своїм дітям Виросле в умовах політичної й соціальної реакції, покоління Лермонтова стало холодним і байдужим: И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, И царює в душі якийсь холод таємний, Коли вогонь кипить вкрови. Однак сам Лермонтов повернувся до життя народної, до селянської Росії, бачачи в ній можливий дозвіл самітності й роз’єднаності людей свого кола: Люблю вітчизну я, але странною любов’ю! Не переможе її розум мій Ні слава, куплена кров’ю, Ні повний гордої довіри спокій, Ні темної старовини заповітні преданья Не ворушать у мені втішного мечтанья. Але я люблю — за що, не знаю сам — Її степів холодне молчанье, Її лісів безбережних колиханье, Розливи рік її, подібні до морів…