Твір по літературі: dddd Два ненавидящие друзі друга правди здатні народити тисячі видів неправди Вл. Гжегорчик П’єса «На дні» — вершина драматургії Максима Горького. Центральна ідея п’єси — спор про людину, про те, що таке людина, що йому потрібніше — правда, найчастіше жорстока, або гарна неправда. Вибір між «» істиною, щопіднімає, і «втішливою, примирною» неправдою, причому на такому рівні, що від цього залежить людське життя, — от проблема, що автор піднімає у своєму добутку. Особливо важливі й цікаві для письменника позиції Луки й Сатину як носіїв основних ідей. Можна умовно виділити три різновиди обману: неправда в змісті не істина, незалежно від того, корисна вона кому-небудь або шкідлива, потім неправда в порятунок і, нарешті, неправда в повному змісті цього слова — для досягнення яких-небудь своєкорисливих цілей. Позиція Луки — це ідея жалю до людей, до їхніх нещасть, ідея діяльного добра, що утішає людини, збуджуючи в ньому віру, здатну повести його далі, що дозволить витримати тягар «правди життя». Лука утішає Ганну, обіцяє їй загробне життя: «Відпочинеш там!..» — хоча сам не вірить у Бога («У що віриш, то і є…» — ухильно відповідає він Попелу на це питання), робить вигляд, що вірить Насті: «Я — вірю!..
Коли ти віриш, була в тебе теперішня любов… значить — була вона!». Старий дарує надію Акторові: «Ти… лікуйся! Від пияцтва нині лікують…
Безкоштовно…», указує дорогу Попелу: «Піди з нею звідси…». Лука вважає, що людині в житті потрібно дати опору, «навіяти золотий сон» мрії. Правда висмикує з-під людини цю опору, який може бути всяка ідея, якщо вона здатна утішити людини, захистити його. Звертаючись до Попелу, він говорить: «… чого тобі правда боляче потрібна… подумай-ка! Вона, правда-те, може, обух для тебе…
Вона, правда-те, — не завжди по недузі людині… не завжди правдою душу вилікуєш». З появою Луки виникає основний конфлікт п’єси. Зав’язується суперечка про людину між двома героями: Сатиним і Лукою.
Мандрівник впливає на всіх мешканців нічліжки, у тому числі й на Сатину. Він розбудив у ньому людини. Сатину не приймає позицію Луки, але все-таки замислюється. «Він — розумник!.. Він… подіяв на мене, як кислота на стару й брудну монету…» — викликує герой. Далі він вимовляє свій знаменитий монолог: «Людина може вірити й не вірити…
це його справа!.. Чоло-Століття! Це — чудово! Це звучить.. гордо! Че-ло-Століття! Треба поважати людини! Не жалувати… не принижувати його жалістю…
поважати треба!» Сатин говорить про те, що теперішня людина, вільний, сильний, гідний правди («правда — Бог вільної людини!»), що правда відкриває перед людиною можливості реально, тверезо мислити. Простежуючи розвиток сюжету, можна припустити, що сам Горький підтримує даного персонажа: Попелу заарештовують, зникає Наташа, умирають Актор і Ганна, і навіть кліщ упокорюється з убогістю й втрачає останню надію на нове життя. Таким чином, Лука нікому життя не поліпшило, розрада його діє недовго: правда знову змушує всіх разочаровиваться. Але в той же час Лука не брехав про існування лікарень для алкоголіків, а сам Актор не зміг знайти в собі сили лікуватися. І коли прийшов час прокинутися від «сну», навіяного мандрівником, герой розбився об сувору «правду» Сатину, упавши з висоти своєї мрії Перший акт п’єси малює зображує нам «принижених і ображених» людей, але вони ще не втратили надію на краще життя.
Наприкінці п’єси ми бачимо тих же героїв, але вже втратили свою віру. Отут знову видна «правда» Сатину. Ілюзії лише на час присипляють і заспокоюють людей — у цьому зміст всієї п’єси Актуальність твору Горького, написаного сторіччя тому назад, недивний, адже автор освітив одне з головних питань людського буття: на чому і якому образі можна побудувати відносини між людьми й що із цього вийде?