Сувора правда життя в добутках А. И. Солженицина …Першим насмілився сказати правду про сталинизме…перший призвав і себе, і нас не брехати «Літературна газета». 1989, 7 червня Не прямою лінією, а параболою накреслений творчий шлях Олександра Солженицина. Його ім’я з’явилося на літературному небокраї на початку 60-х, у період хрущовської «відлиги», спалахнуло, налякавши поборників «безгласності» часів «застою», і зникло на довгі роки, віддане огуді й забуттю Літературний дебют Солженицина відбувся, коли йому було далеко за сорок: в 1962 році в «Новому світі» була надрукована вистраждана в таборах повість «Один день Івана Денисовича». Почалося важке сходження. Цей добуток викликав вогонь «верноподданнической» критики. Дехто відкрито обвинувачував його в очернительстве радянської дійсності й прославлянні антигероя. І тільки завдяки авторитетній думці А. Т.
Твардовского, головного редактора журналу «Новий мир», повість була опублікована, зайняла належне їй місце в літературі того часу «Життєвий матюкав, покладений в основу повести А. Солженицина, — писав А. Твардовский, — незвичайний у радянській літературі. Він несе відзвук тих хворобливих явищ у нашім розвитку, пов’язаних з періодом розвінчаного й відкинутого партією культу особистості, які за часом хоча й відстоять від нас не так далеко, представляються нам давньою давниною.
Але минуле, яким би воно не було, ніколи не стає байдужним для сьогодення. Стан повного й безповоротного розриву з усім тим у минулому, чим воно було затьмарено, — у правдивому й мужнім збагненні до кінця його наслідків». Автор повести показав дійсно один день із табірного життя «зека» Івана Денисовича Шухова, причому день порівняно вдалий. Життя «зека» письменник показує не з боку, а зсередини, докладно зупиняючись на дріб’язках побуту людей за колючим дротом. У повісті точно позначений час дії — січень 1951 року Хто ж такий Іван Денисович?
До війни жив він у маленькому сільці Телпенево, працював у колгоспі, кормил сім’ю — дружину й двох дітей. Під час Великої Вітчизняної чесно воював, був поранений, вернувся з медсанбату в частину, потрапив у полон, але біг з нього, скитался по лісах, болотам, добрався до своїх і от отут-те й обвинуватили його в зраді, сказали, що виконував завдання німецької розвідки. «Яке ж завдання — ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто — завдання». «У самій же справі знав Шухов, що якщо не підпише — розстріляють, і хоча можна уявити собі, що він у ті мінути пережив, як усередині горював, дивувався, протестував, але після довгого років табору він міг згадати про це лише зі слабкою усмішкою: на те, щоб щораз обурюватися й дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських… Умирати нізащо ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя — хоч табірну, убогу, болісну, але життя, і отут завданням його стало не просто вижити як-небудь, за всяку ціну вижити, але винести це випробування так, щоб за себе не було совісно, щоб зберегти повагу до себе». Що ж стосується генетично закладених у його характері, властивих російському селянству рис — працьовитості, людського достоїнства, совісті, він не поступився ними ні при яких обставинах Не один зі своїм лихом Іван Денисович.
У нього є товариші по бригаді, так само, як і він, несправедливо засуджені, кинуті за колючий дріт. Це й капітан другого рангу Буйновский, і Сенька Кловшин, що зробив втечу з Бухенвальда, що готовив там повстання проти фашистів, і багато хто інші. Спроби цих людей домогтися відновлення справедливості, їхнього листа й прохання у вищі інстанції, особисто Сталіну залишалися без відповіді. Люди починали догадуватися, що це не трагічні помилки, а продумана система репресій. Неминуче виникало питання: хто ж винуватий у цьому? «В іншого миготів зухвалий здогад пр «батьке вусатий», інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки й не знаходив відповіді. Не в чи тім і була для Івана Денисовича і його товаришів головне лихо, що на питання про причини їхнього нещастя відповіді не було». Так у трагедії однієї людини, як у дзеркалі, відбилася трагедія цілого народу, присудженого до хреста сталінською тоталітарною системою.
Повість Солженицина волала до свідомості живучих не віддавати забуттю замучених у таборах і затаврувати тих, хто був пособником вершителів репресій Істинно значний зміст повести, вірність великій життєвій правді, глибока людяність у підході до зображення навіть самих важких об’єктів зажадали й відповідної форми викладу. В «Одному дні Івана Денисовича» вона яскрава й своєрідна в самій буденній звичайності й зовнішній невибагливості, вона найменше стурбована самої собою й тому виконано внутрішнього достоїнства й сили.