Твір по літературі: Своєрідність лірики Б. Пастернаку Поетичний мир Бориса Пастернаку з’являється перед нами у всьому своєму багатстві — багатстві звуків і асоціацій, які відкривають нам давно знайомі предмети і явища з нової, часом несподіваної сторони. Поезія Пастернаку — це відбиття особистості поета, що виріс у сім’ї відомого художника й талановитої піаністки. Відома любов Бориса Пастернаку до музики — йому навіть ладили композиторське майбутнє, але змістом його життя стала поезія Перші публікації його віршів ставляться до 1913 року. У наступному році виходить перший збірник поета «Близнець у хмарах». Пастернак входив у невелику групу поетів «Центрифуга», близьку до футуризму, але, що потрапила під вплив символістів. До своєї ранньої творчості він ставився критично й згодом ряд віршів ґрунтовно переробив Треба сказати, що Пастернаку в цілому властиве відношення до поезії як до напруженої роботи, що вимагає повної самовіддачі: Не спи, не спи, працюй, Не переривай праці, Не спи, борися із дрімотою, Як льотчик, як зірка Не спи, не спи, художник, Не віддавайся сну Ти — часу заручник У вічності вплену. Уже в перші роки творчості в Пастернаку проявляються ті особливості його таланта, які повністю розкрилися надалі: поетизація «прози жиз — ні», зовні неяскравих фактів, філософські роздуми про зміст любові й творчості, життя й смерті: Лютий. Дістати чорнила й плакати!
Писати про лютий ридма, Поки гуркітлива сльота Весною черною горить Борис Пастернак уводив у свої вірші рідкі слова й вираження — чим менше слово було в книжковому звороті, тим краще це було для поета. Тому немає нічого дивного в тім, що ранні вірші Пастернаку після першого прочитання можуть залишитися незрозумілими. Для того щоб вникнути в суть образів, створених поетом, потрібно знати точне значення написаних їм слів. А до їхнього вибору Пастернак ставився з більшою увагою. Він хотів уникнути штампів, його відштовхували «затерті» поетичні вираження. Тому в його віршах ми часто можемо зустріти застарілі слова, рідкі географічні назви, конкретні імена філософів, поетів, учених, літературних персонажів Своєрідність віршованого стилю Пастернаку складається також у незвичайному синтаксисі. Поет порушує звичні норми.
Начебто б звичайні слова, але їхнє розміщення в строфі незвичайна, і тому вірш жадає від нас уважного читання: У посаді, куди жодна нога Не ступала, лише ворожки так хуртовини Ступала нога, у біснуватій окрузі, Де й те, як убиті, сплять сніги («Заметіль») Але яку експресивність надає такий синтаксис поетичному тексту! У вірші «Заметіль» мова йде про подорожанина, що заблудився в посаді, про заметіль, що збільшує безвихідність його шляху. Щиросердечний стан подорожанина передають звичайні слова, але саме почуття тривоги, розгубленості звучить у тім незвичайному ритмі вірша, що надає йому своєрідний синтаксис Оригінальні й асоціації Пастернаку. Вони незвичні, але саме завдяки цьому дійсно свіжі. Вони допомагають описуваному поетом образу розкритися саме так, як він його бачить. У вірші «Старий парк» сказано, що «караючих зграй дев’ятки розлітаються з дерев». А далі знаходимо такі рядки: Звірячого болю міцніють сутички, Міцніє вітер, озвірівши, И летять граків дев’ятки, Чорні дев’ятки треф Образний ряд цього вірша глибше, ніж може здатися на перший погляд.
Поет використовує тут тричленне порівняння: граки — дев’ятки треф — літаки. Справа в тому, що вірш написаний в 1941 році, у пору, коли не названі в ньому літаки літали дев’ятками, і їхній лад нагадав поетові дев’ятки треф і граків. У складних асоціативних рядах — своєрідність поезії Пастернаку М. Горький писав із цього приводу Пастернаку: «Багато вражаючого, але часто утрудняєшся зрозуміти зв’язки ваших образів і стомлює ваша боротьба з мовою, зі словом». І ще: «Іноді я горестно почуваю, що хаос миру долає силу вашої творчості й відбивається в ньому саме як хаос, дисгармонійно». У відповідь Пастернак писала: «Я завжди прагнув до простоти й ніколи до неї прагнути не перестану».
У зрілій ліриці поета дійсно є ясність вираження, що сполучається із глибиною думки: У всім мені хочеться дійти До самої суті У роботі, у пошуках шляху, У серцевій смуті До сутності минулих днів До їхньої причини, До основанья, до корінь, До серцевини еволюція, ЩоВідбулася з поетом, була природним шляхом художника, що бажає у всім дійти «до самої суті». Збагнення духовного миру людини, законів розвитку суспільства, природи є головним у творчості Бориса Пастернаку. Багато хто його вірші є приводом для роздуму над питаннями життєвого пристрою. От, приміром, уривок з вірша «Вокзал»: Вокзал, неспаленний ящик Розлук моїх, зустрічей і розлук, Випробуваний друг і укажчик, Почати — не обчислити заслуг Бувало, все життя моя — у шарфі, Лише поданий до посадки склад, И пишут намордники гарпій, Парами ока нам застелившись Бувало, лише поруч сяду — И кришка. Припав і отник. Прощай же, пора, моя радість! Я зстрибну зараз, провідник Мальовнича й звукова виразність вірша, індивідуальна неповторність образної системи — такі характерні риси поезії Пастернаку.
Цей поет пізнаваний. Він і талановитий художник, і розумний співрозмовник, і поет-громадянин. Відомо, що його творчий шлях був нелегким його засуджували, трави (після написання роману «Доктор Живаго»). У ті дні Пастернак напише: Я пропав, як звір взагоне. Десь люди, воля, світло, А за мною шум погоні, Мені назовні ходу немає. Що ж зробив я за капость, Я вбивця й лиходій? Я увесь світ змусив плакати Над вродою землі моєї Визнанням великого літературного таланта Бориса Пастернаку з’явилася присуджена поетові в 1958 році Нобелівська премія «За видатні заслуги в сучасній ліричній поезії й на традиційному поприщі великої російської прози». Тоді Пастернаку змусили відмовитися від цієї премії. В 1989 році вона була повернута поетові посмертно.
Можна із упевненістю сказати, що літературна спадщина Бориса Пастернаку має важливе значення не тільки в росіянці, але й у світовій культурі Борис Леонідович Пастернак — один з найбільших поетів, внесший незамінний внесок у російську поезію радянської епохи й світову поезію XX століття. Його поезія складна й проста, вишукана й доступна, емоційна й сдержанна. Вона вражає багатством звуків і асоціацій Давно знайомі предмети і явища з’являються перед нами з несподіваної сторони. Поетичний мир настільки яскравий і своєрідний, що не можна залишатися до нього байдужим. Поезія Пастернаку — це відбиття особистості поета, що виріс у сім’ї відомих художників. З перших своїх кроків у віршах Борис Пастернак виявив особливий почерк, особливий лад художніх засобів і прийомів. Сама звичайна картина іноді рисується під зовсім несподіваним зоровим кутом Перші публікації його віршів ставляться до 1913 року.
У наступному році в поета виходить у світло перший збірник «Близнець у хмарах». Але до своєї ранньої творчості Пастернак ставилася критично й згодом ряд віршів ґрунтовно переробив. У них він найчастіше пропускає несуттєве, перериває, порушує логічні зв’язки, надаючи читачеві догадуватися про їх. Іноді він навіть не називає предмет свого оповідання, даючи йому безліч визначень, застосовує присудок без підмета.
Так, приміром, побудоване в нього вірш «Пам’яті Демона». Треба сказати, що Пастернаку в цілому властиве відношення до поезії як до напруженої роботи, що вимагає повної самовіддачі: Не спи, не спи, працюй, Не переривай праці Не спи, борися із дрімотою, Як льотчик, як зірка Не спи, не спи, художник, Не віддавайся сну Ти — часу заручник У вічності вплену. Уже в перші роки творчості в Пастернаку проявляються ті особливі сторони таланта, які повністю розкрилися в поетизації прози життя, філософських роздумах про зміст любові й творчості: Лютий. Дістати чорнила й плакати! Писати про лютий ридма, Поки гуркітлива сльота Весною черною горить Борис Пастернак уводив у свої вірші рідкі слова й вираження. Ніж рідше слово вживалося, тим краще це було для поета. Для того щоб вникнути в суть образів, створених їм, потрібно добре розуміти значення таких слів.
А до їхнього вибору Пастернак ставився з більшою увагою. Він хотів уникнути штампів, його відштовхували «затерті» поетичні вираження. Тому в його віршах ми можемо зустріти застарілі слова, рідкі географічні назви, конкретні імена філософів, поетів, учених, літературних персонажів Своєрідність віршованого стилю Пастернаку складається й у незвичайному синтаксисі. Поет порушує звичні норми. Начебто б звичайні слова, але їхнє розміщення в строфі незвичайна, і тому вірш жадає від нас уважного читання: У посаді, куди жодна нога Не ступала, лише ворожки так хуртовини Ступала нога, у біснуватій окрузі, Де й те, як убиті, сплять снігу… Але яку експресивність надає такий синтаксис поетичному тексту! У вірші мова йде про подорожанина, що заблудився в посаді, про заметіль, що збільшує безвихідність шляху. Щиросердечний стан подорожанина передають звичайні слова, але саме почуття тривоги, розгубленості звучить у тім незвичайному ритмі вірша, що надає йому своєрідний синтаксис Оригінальні й асоціації Пастернаку.
Вони незвичні, але саме завдяки цьому дійсно свіжі. Вони допомагають описуваному образу розкритися саме так, як він його бачить. У вірші «Старий парк» сказано, що » зграй, щокаркають, дев’ятки розлітаються з дерев». А далі знаходимо такі рядки: Звірячого болю міцніють сутички, Міцніє вітер, озвірівши, И летять граків дев’ятки, Чорні дев’ятки треф Образний ряд цього вірша глибше, ніж може здатися на перший погляд. Поет використовує тут тричленне порівняння: граки — дев’ятки треф — літаки.
Справа в тому, що вірш написаний в 1941 році, коли німецькі літаки літали дев’ятками, і їхній лад нагадав поетові дев’ятки треф і граків. Своєрідність лірики Пастернаку складається в складних асоціативних рядах. От, наприклад, якими точними й у той же час складними, надзвичайними штрихами передається відчуття прогрітого повітря у хвойному лісі: Текли промені. Текли жуки з відливом, Стекло бабок снувало по щоках Був повний ліс мерцаньем кропітким, Як під щипцями в годинникаря Поезія Пастернаку — поезія доріг і просторів, що розвертаються.
От як Пастернак визначає поезію в книзі «Сестра моя — життя». Це — круто свист, що налився, Це — клацання здавлених крижинок, Це — ніч, що леденить аркуш, Це — двох солов’їв двобій Це — солодкий затихлий горох Це — сльози всесвіту в лопатках, Це — з пультів і флейт — Фігаро Падає градом на грядку Усе. що ночі так важливо знайти На глибоких купаленних денах, И зірку донести до коша На тріпотливих мокрих долонях… «Визначення поезії» У віршах Пастернаку завжди відчуваєш не награний, а глибоко природний, навіть стихійний ліричний напір, поривчастість, динамічність. У них їсти властивість западати в душу, застрявати в куточках пам’яті. Пейзаж у Пастернаку існує на рівні з людиною правах. Явища природи в нього як би живі істоти: дощик тупцює в порогів, гроза, загрожуючи, ломиться у ворота. Іноді в поета сам дощ пише вірші: Відростки зливи грязнут у гронах И довго, довго, до зорі Базграють із покрівель свій акровірш Пускаючи в риму міхури Первозданною чистотою з’являється перед нами у віршах Пастернаку й Урал («На пароплаві», «Урал уперше»), і Північ, і рідні поетові місця біля Москви з їхніми конваліями й соснами, шаленими грозами й стрижами.
Згодом у таких книгах, як «На ранніх поїздах», «Коли розгуляється», низки пейзажів будуть вторгатися у вірші поета, виражаючи його захват перед миром природи Протягом всього життя (особливо в зрілу й пізню пору) Борис Пастернак був гранично строгий до себе, вимогливий і іноді невиправдано різань в автохарактеристиках. Це можна зрозуміти. Поет завжди працював, мислив, затворів. Коли зараз ми читаємо й перечитуємо його вірші й поеми, написані до 1940 року, то знаходимо в них багато свіжого, яскравого, прекрасного Ранні вірші Пастернаку зберігають виразні сліди символізму: достаток туманностей, відчуженість від часу, загальну тональність, що нагадує те раннього Блоку, те Сологуба, те Білого: Не піднятися дню в зусиллях светилен, Не совлечь землі водохресних покривал Але, як і земля, колишнім знесилений, Але, як і снігу, я до персти днів припав Ці рядки — первісний варіант вірша «Зимова ніч», докорінно переробленого в 1928 році: Не поправити дня устями светилен, Не підняти тіням водохресних покривал На землі зима, і дим вогнів неспроможний Розпрямити будинку, що полягли вповал. Тут все інше. Правда, поет усе ще зайнятий тут «сторонньою гостротою», але крок зроблений, і це важливий крок Із часом поезія Пастернаку стає прозрачней, ясній. Новий склад відчувається в таких великих його добутках, як «Дев’ятсот п’ятий рік», «Лейтенант Шмидт»,’ «Спекторский». Домагаючись простоти й природності вірша, він створює рідкісні по силі речі. Стих його як би очистився, придбав карбовану ясність.
еволюція, Що Відбулася з художником, була природним шляхом, що прагнув у всім дійти до самої суті У всім мені хочеться дійти До самої суті У роботі, у пошуках шляху, У серцевій смуті До сутності минулих днів До їхньої причини, До підстав, до корінь, До серцевини Художник уважав, що образ повинен не віддаляти зображуване, а, навпроти, наближати його, не вести убік, а змушувати зосередитися на ньому: У льоді ріка й мерзла шелюга, А поперек, на голий лід, Як дзеркало на піддзеркальник, Поставлений чорний небозвід Одухотворена предметність «прози пильної крупиці» («Ганні Ахматовій»), внесена в поетичну тканину, прагнення у своєму мистецтві «бути живим» («Бути знаменитим некрасиво…»), історична правда, підтримана динамічними картинами природи,- все це свідчить про прагнення Пастернаку відійти від шкіл, відзначених «непотрібною манірністю». Бути знаменитим некрасиво. Не це піднімає вгору. Не треба заводити архіву, Над рукописами трястися И повинен ні єдиною часточкою Не відступатися від імені, Але бути живим, живим і тільки, Живим і тільки до кінця Мир поезії Б. Пастернаку увесь час розширювався, і важко припустити міру й форму подальшого розширення, якби поет прожив ще роки й продовжив би краще, що було закладено в його останній книзі «Коли розгуляється». Природа, мир, схованка вселеної, Я службу довгу твою Обійнятий тремтінням таємної , У сльозах від щастя простою Однак сослагательное нахилення «якби» недоречно й непродуктивно. Перед нами завершена доля. Протягом життя поет пройшов кілька творчих циклів, проробив кілька витків нагору по спіралі збагнення суспільства, природи, духовного миру індивідуума.
Визнанням великого таланта Б. Пастернаку з’явилося присудження йому в 1958 році Нобелівської премії Спадщина Бориса Пастернаку законно входить у скарбницю росіянці й світовій культурі XX століття. Воно завоювало любов і визнання самих вимогливих і строгих цінителів поезії. Знання цієї спадщини стає нагальною потребою, упоительним читанням і приводом для роздумів над корінними питаннями людського буття