Твір по літературі: Своєрідність теми любові в лірику А. Ахматовій 1.Мир глибоких і драматичних переживань, зачарування, багатство й неповторність особистості запам’яталися в любовній ліриці Ганни Ахматовій. Тема любові, безумовно, займає в її поезії центральне місце. Непідроблена щирість, гранична відвертість у сполученні зі строгою гармонією, лаконічною ємністю поетичної мови любовних віршів Ахматовій дозволили її сучасникам називати її росіянці Сафо відразу ж після виходу перших поетичних збірників Рання любовна лірика сприймалася як своєрідний ліричний щоденник. Однак зображення романтично перебільшених почуттів не властиво поезії Ганни Ах матової.
Вона говорить про просте людське щастя й про земні, звичайні прикрості: про розлуку, зраду, самітність, розпачі — про усім, що близько многим, що здатно випробувати й зрозуміти кожний 2.Любов у лірику А. Ахматовій з’являється як «двобій фатальний», вона майже ніколи не зображується безтурботно, идиллически, а навпаки в гранично кризовому вираженні: у момент розриву, розлуки, втрати почуття або першого бурхливого осліплення пристрастю. Звичайно її вірші — початок драми або її кульмінація. «Борошном живої душі» платить її лірична героїня за любов Сполучення ліризму й епічності зближає вірші А.
Ахматовій з жанрами роману, новели, драми, ліричного щоденника. Одна з таємниць її поетичного дарунка полягає в умінні повно виразити саме інтимне й чудово-простої в собі й навколишньому світі. У її віршах вражає «струнна напруженість переживань і безпомилкова влучність гострого їхнього вираження. У цьому сила Ахматової…» (Н. В. Недоброво).
Тісно переплетені у віршах Ганни Ахматовій тема любові й тема творчості. У духовному вигляді героїні її любовної лірики вгадується «крилатость» творчої особистості. Трагічне суперництво Любові й Музи відбилося в багатьох добутках, починаючи з раннього, 1911 року, вірша «Музі», де Муза-Сестра віднімає «Золоте кільце» — символ земних радостей — і прирікає ліричну героїню на «любовне катування». Однак Ахматова передбачає, що поетична слава не може замінити любові й щастя земного Інтимна лірика А. Ахматовій не обмежена лише зображенням відносин люблячих. У ній завжди — невичерпний інтерес поета до внутрішнього миру людини. Неповторність ахматовских віршів про любов, оригінальність поетичного голосу, що передає самі таємні думки й почуття ліричної героїні наповнені найглибшим психологізмом. Як ніхто інший Ахматова вміє розкрити самі потаєні глибини внутрішнього миру людини, його переживання, стану, настрою. Разюча психологічна переконливість досягається використанням дуже ємного й лаконічного прийому красномовної деталі (рукавичка, кільце, тюльпан у петлиці й т.
д.). 6. «Земна любов» в А. Ахматовій має на увазі й любов до навколишньої людини «земному миру». Зображення людських відносин невідривно від любові до рідної землі, до народу, до долі країни Пронизуючу поезію А.
Ахматовій ідея духовного зв’язку з батьківщиною виражається в готовності пожертвувати заради її навіть щастям і близькістю з найдорожчими людьми («Молитва»), що згодом так трагічно збулося в її житті. До біблійних висот піднімається вона в описі материнської любові. Страждання матері, приреченої бачити хресні борошна свого сина, просто потрясають в «Реквіємі». Хор ангелів велика година восславил, И небеса розплавилися у вогні. Батькові сказав: «Почто Мене залишив!» А Матері: «ПРО, не ридай Міні…» Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам’янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив 7. У нерозривності особистої долі й долі народу й країни — щира велич тої любові до людини й навколишнього світу, що звучить у віршах А.
Ахматовій: «А я молюся не про себе однієї…». Таким чином, поезія А. Ахматовій не тільки сповідь закоханої жінки, це сповідь людини, що живе всіма лихами, болями й страстями свого часу й своєї землі 8. «У наші дні сама обдарована з російських поетес, Ганна Ахматова, створила як би синтез між «жіночої» поезією й поезією в точному змісті цього слова. Але цей синтез лише гаданий — Ахматова дуже розумна: зберігши тематику й багато прийомів жіночої поезії, вона докорінно переробила й те, і інше в дусі не жіночої, а загальнолюдської поетики….» письменник багато разів говорив про те, що ніяк не міг почати роботу над романом, поки не проникнув у таємниці мови описуваної епохи. Теперішнім скарбом виявилася для нього книга професора Новомбергского «Слово й справа», де були зібрані суддівські акти XVII століття. «Ці пошукові акти записувалися дяками, які намагалися записати в найбільш стислій і барвистій формі найбільше точно оповідання що катується. Не переслідуючи ніяких «літературних» завдань, премудрі дяки творили високу словесність.
У їхніх записах — алмази літературного російського мовлення. У їхніх записах — ключ до трансформації народного мовлення в літературу» (А. Н. Толстой «Чистота російської мови»). Досліджуючи історичні матеріали, А.
Н. Толстой виділяє найбільш типові для мови XVII-XVIII століть слова й вираження й намагається вибрати насамперед ті звороти мовлення, які несли аромат і колорит старовини, але одночасно були близькі й зрозумілі сучасному читачеві. Іноді він видозмінював деякі великовагові мовні звороти й архаїчні граматичні форми. Щоб скоротити довготи, усунути монотонність оповідання, Олексій Толстої поєднував кілька стародавніх документів в один текст Останнє редакційне виправлення «Петра Першого», почата в 1944 році й доведена лише до V глави першої книги, красномовно свідчить про кропітку роботу письменника над кожним портретом, епізодом, зворотом мовлення, навіть епітетом