Своєрідність теми любові в прозі А. И. Куприна I варіант І серце знову горить і любить — тому, Що не любити воно не може А. С. Пушкін Творчість Олександра Івановича Куприна тісно пов’язане із традиціями російського реалізму. У своїй творчості письменник опиралася на досягнення трьох своїх кумирів: Пушкіна, Лева Толстого, Чехова. Головний напрямок творчого пошуку Куприна виражено в наступній фразі: «Потрібно писати не про те, як люди зубожіли духом і опошлели, а про торжество людини, про силу й владу його». Тематика добутків цього письменника надзвичайно різноманітна. Але є в Куприна одна заповітна тема. Він доторкається до неї цнотливо й благоговійно, так інакше до неї й не можна доторкатися. Це тема любові Справжньою силою людини, здатної протистояти дії, що опошляє, лжецивилизации, для Куприна завжди була самовіддана й чиста любов.
В одній з робіт письменник називає три прояви любові: овіяної «ніжними цнотливими пахощами», «могутній заклик тіла» і «розкішні сади, де ростуть таємничі, нахабні гриби». Куприн не заперечує можливість існування ні однієї з форм, але підкреслює незначність і презренность «всіх зусиль обплутати її (любов) ланцюгами умовності». Однак художник не припиняє пошуку гармонічного почуття. На цьому шляху й була створена повість «Суламифь». Письменник блискуче оспівує духовне єднання закоханих, що так велико, що кожний готово на самопожертву заради іншого. Тому навчений, всі Соломон, що пізнав, і юна пастушка Суламифь однаково великі. Їм, здатним на настільки рідке й гармонічне почуття, дарується можливість морального піднесення Свій ідеал любові Куприн шукав у сучасній йому життя, однак письменник так і не побачив торжествуючої любові, «міцної, яко смерть». Навіть Олеся з однойменної повісті, що принесла себе в жертву в ім’я свого почуття до Івана Тимофійовичу, не змогла розбудити в ньому високий духовний початок.
А сила любові для самого Куприна складалася саме в перетворенні душі. Трагедія Олеси в тім, що вона полюбила людину «доброго, але тільки слабкого». Від любові не приховаєш нічого: або вона висвечивает щира шляхетність душі людської, або пороки й низинні бажання. Письменник як би перевіряє своїх героїв, посилаючи їм почуття любові.
Словами одного з героїв Куприн виражає свою точку зору: «Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися». Для письменника вона — дарунок божий, доступний не кожному. Любов має свої вершини, які здатні подужати одиниці з мільйона. Конкретним прикладом служить Жовтків з повісті «Гранатовий браслет». Образ Желткова розкритий у найвищій крапці внутрішнього підйому. Однак цьому стану передував внутрішній розвиток: спочатку були листа з наполегливим бажанням побачень, пошуки погляду Віри Шийної на балах і в театрі, а потім — мовчазне «преклоніння», але й упевненість, що «сім років безнадійної ввічливої любові надають право» хоч раз у році нагадувати про себе.
Жовтків не міг щодня, щогодини й щохвилини дарувати свою любов Вірі Миколаївні, тому він подарував їй гранатовий браслет, найдорожче, що в нього було, щоб хоч якось з’єднати себе з Вірою. Він був безумно щасливий уже тим, що до його подарунка доторкнуться руки його богині Герой гине, але велич його почуття в тім і складається, що навіть після відходу Желткова з життя воно будить внутрішні сили Віри. Лише під час прощання з порохом Желткова Віра Миколаївна «зрозуміла, що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї». Відповідне почуття відбулося, нехай «одну мить, але навіки».
Любов як сила, здатна перетворити мир, завжди залучала Куприна. Але він був дуже чуйний і до страшних процесів здрібніння, перекручування, загибелі цього вродженого дарунка. Така трагедія показана в повісті «Яма». Автор не затінював страшної правди, тому що хотів застерегти молодь від морального падіння, розбудити в її душі ненависть до пороку й бажання протистояти йому. Куприн показує, що душу в мешканок публічного будинку жива, і вона, безсумнівно, більше чиста, чим у тих, хто сюди приходить У любові героїв Куприна тисячі відтінків, і в кожному її прояві — свій сум, свій злам, свої пахощі. Навіть незважаючи на трагічну розв’язку герої щасливі, тому що вважають, що їхнє життя, що освітило, любов — це справжнє, прекрасне почуття Олександр Іванович Куприн завжди й усюди благословляв любов. Він посилав благословення всьому сущому: землі, водам, деревам, квітам, небесам, людям, звірам і вічній красі, укладеної в жінці.