«Свята ніч на небокрай зійшла…»

«Свята ніч на небокрай зійшла…» (Образ ночі в поезії Ф. И. Тютчева й А. А. Фета) Я бачу ніч, коли на оксамитовій завісі тьми золотяться зірки. Я знаю їх по іменах: от прекрасна зелена зірка, створена силоміць слів, — Агатос, от ворогуючі вогні Сократа й Протагора, сяйво Мицари опромінює геніїв сучасності, у Полярній зірці мерехтять бачення майбутнього. Фантастичні образи, генії минулого, сьогодення, прийдешнього — немов світні зсередини атоли в невичерпному океані тьми

И я бачу, як над всім цим панує нічне світило, і яскравіше всіх, променистим всепроникаючим світлом горить Пегас, зірка поезії, у якій нам відкривається Знання; воно і є збагнення ночі. Так, щораз, коли приходить час зоряної тьми, особливо сильно відчувається присутність іншої, не денної правди, дійсної і єдиної. У ночі нам відкривається пронизуюче буття трагедія, дисгармонія, боротьба протилежностей. Нічні птахи, що мерехтять хижими очами вовки й дивні тварини виповзають зі своїх укриттів лише під світлом зірок, щоб оселитися в наших кошмарах. Нічні суті, що знаходять життя під покривом темряви, прекрасно почувають себе в її володіннях, не те, що люди, діти дня, які вкушають примарні бачення Сну, що спустився до людства, сина ночі Гипноса, бачення нереальної краси, або ввергаються у владу жахливих образів тривожної дрімоти

Таємниці мороку не для нас, таємниці того, що відбувається в темряві під пильним поглядом мрячного ока місяця, що дивить на мир крізь перископи зірок. Але ми проникнули в ці таємниці й, вторгшись у нічну тишу, зуміли вловити шепіт, або пісню, або легеня подув вітру, але в ньому чутні були слова, у ньому кружлялася чарівна мозаїка образів, і в ньому була повість про те, що є істинно суще, що є тьма й таємниця цієї тьми. Ми пізнали неземну таємницю, і, породжені від сонця, але ваблені місяцем, ми стали блукати між ніччю й удень, і ніч пугала нас. І Федір Іванович Тютчев, глибше всіх поетів її що пізнав, пояснив нам, чому ніч для нас «страшна»: И безодня нам оголена Зі своїми страхами й мглами И немає перешкод меж їй і нами — От отчого нам ніч страшна! День — лише покрив, лише тонка златоткана завіса

Мінути, коли вона тане, розчиняючись, зникаючи, і є час настання щирого, первозданного буття. Воно рідниться з безоднею, безмежністю, бездонністю, безмежністю й ніколи не зможе бути утиснутим у рамки дня. Ніч — першооснова всього сущого, у ній — повість про час, але мотив її — вічність, у ній образи всього, що було, і відбиття того, що є, і магія несправжніх подій, і порожденья хаосу й страху, і шлях у Мир Мрій, пречудова межа. Ніч світла. Залишившись із нею наодинці, як «сирота бездомний, віч-на-віч перед пропастию темної», можна на мить, на мить — настільки горестно скороминуще в Тютчева, і настільки блаженно нескінченне у Фета — втратитися розуму

Але, коли він повернеться, чорна безодня не буде більше страшної й чужий, тому що, якщо подумати, кожний бачить щось своє в ночі, кожний «довідається наследье родове». Але в тьмі є й смерть, у ній «крадуться» година неминучої загибелі, відчуття скороминущості життя й ожидающее спереду вічне, неминуче, нескінченне небуття. Тютчев бачив і почував у природі не одну лише божественну основу — упорядкований космос. Він чуяв, що десь тут, у благовидної Землі безодні, що таїться за границею, є «вічний хаос», заколот, безладдя — там «хаос ворушиться», і невідомо, який невірний крок, яке наш рух здатний його розбудити. Ми живемо немов в оточенні вулканів: на Землі розкинулися тихі ліси й сади, на ній споруджена цивілізація, але вулкани, що потухли мільйони років тому й стали осередком хаосу, можуть викинутися нестримними потоками всеруйнуючої лави. Мир не тихнув, не мирний, він, по суті своєму, трагичен, і найкраще можна пізнати його в «мінути фатальні», у моменти, коли піднімається «древній хаос», коли над миром задовольняє ніч-тьма, що була до створення світла й миру й залишиться після того, як сонце вмре, вгасаючи, минаючи червоними променями

Ніч розкрила перед нами глибину душі миру; але вона не тільки злякала — вона й умудрила нас, змусила глянути собі в очі. Уночі, таємничою містичною ніччю все приймає інший — чи не щирий? — вид. Жива мова природи чується в опівнічній тиші, щирий мир — це мир воцарившегося місячного мороку. Але чи не тому, що люди не зуміли до кінця проникнути в таємницю ночі, образ її невіддільний для нас від поняття всесвітнього зла, пов’язаний з розквітом і торжеством темних сил; уночі люди роблять жахливі, непояснені вчинки, які не в силах зрозуміти з відходом нічного божевілля, немов сама тьма, нічим не обмежена, не стримувана, вселила їм зробити те, що завгодно було їй

Уночі, ваблені місяцем, люди ходять у сні з відкритими очами, не бачачи й не пам’ятаючи, і не усвідомлюючи, вони йдуть на голос ночі, що прошептала в ефірній пісні Слово, слідом за яким вони готові відправитися крізь сон і крізь саму тьму, по ту сторону дзеркала, по ту сторону космосу — у хаос, у безодню, у царство ночі. Тютчев, що пізнав ніч, побачив її божевілля, її «божий гнів».

У вірші «Ml’ri» він говорить, що навіть любить це незриме, всепроникаюче таємниче зло: У квітах, у джерелі прозорому, як стекло, И в райдужних променях, і в самому небі Рима Все та ж висока, безхмарна твердінь, Всі так само груди твоя легко й солодко дихають, Усе той же теплий ветр верхи дерев колише, Усе той же запах троянд, і це все є Смерть. Хаосом обертається краса, і Смерть — в «заході троянд»: зло сховане в прекрасній, чарівній оболонці. Трагічна стихія, нічна «життя зла» відкривається поетові в тім, що ми бачимо самим прекрасним, найяснішим, виконаним сяйвом сонця й благодаттю дня. Хаос побачив він і в любові — у самому чудесному, що тільки є в долі людини, у людській душі. Любов не тільки «сполучник душі з душею рідний», вона — і «фатальне їх слиянье, і двобій фатальний».

У любові споконвічно таяться майбутня розлука, ворожнеча, зрада або утомленье. Ми фатально приречені на те, щоб любити «убийственно»: ми вбиваємо тих, кого любимо, і ми будемо вбиті самі. Руйнуюча людська любов — головний прояв нашого «духовного хаосу», нашої «внутрішньої ночі», і в цьому її вбивчій властивості — знак того, що мир хоча й створений любов’ю, але управляється аж ніяк не нею однієї

Ніч стала нашим провідником у небеса, у безкрайні простори, до збагнення Добра й Зла, до вищого Знання, будь воно всесвітнім Щастям або повсякчасним Прокльоном. Мова її — «для всіх дорівнює чужої й виразний кожному, як совість». Поет знає: він буде зрозумілим завжди, і голос ночі буде вічно звучати там, де кінчається ява, але сон ще не вступив у свої права. Ніч — час сну наяву, і часом ми можемо попадати в дивне місце, що перебуває між реальністю й баченнями сну — «у якусь годину всесвітнього мовчання» — у годину Одкровення, Визнання, Пророцтва й Сум’яття. І Тютчев, що почуває це, любується вночі, подібно Фету: Як добре ти, море нічне… У цьому волненье, у цьому сиянье, Весь, як у сні, я загублений коштую — ПРО, як охоче б у їх обаянье Всю потопив би я душу свою…

Але Тютчев не змінив собі у вираженні подвійності буття, двоемирия, які ми можемо ясно бачити в описі нічного моря: «тут осяйно, там темно …». Сам поет, пізнавши таємницю ночі, проникнувши так глибоко в надра мороку, у самі глибини тьми, сам, пройшовши крізь ніч, залишився світлий, променистий і чистий. Вірші його складалися з «дивовижного, щонічного гулу», з «хаосу нічного», і, вслухуючись у повість цього хаосу, поет його, мудрець божевілля, він у той же час любив космос, тішачи свій слух його стрункими піснями, він вкушав зачарування весни, його зачаровував «розкішний Генуї затока», і південне сонце, у променях якого він «заслухувався співом великих средиземних хвиль.» У своїх томливих, тривожних коливаннях між світлом і тьмою Тютчев любило залишатися один у тиші, у мовчанні. Люди, звуки й шуми заважали йому, авторові «Silenium».

Він хотів жити у своєму внутрішньому «Елізіумі тіней», пішовши в себе, у тишу й чарівництво внутрішнього миру, стати зіркою на небозводі дня, не видимої нікому, що сіяє незримим миру світлом. «Silenium» — глибина космічної безодні; почуття й мрії поета — немов зірки в ночі, і космос людської душі зберігає всі риси природного космосу. Тютчев «не був служителем високого ремесла поезії, як не був і її фахівцем; дивно безтурботно, з якоюсь чарівною недбалістю роняв він свої поетичні натхнення, вірші його задушевні, повні оригінальних словосполучень; здогаду, прозріння його геніальні, його ідеї — вершина людської думки»1]. Багато хто його вірші, вся його лірика рухається енергією антитези, двоемирия, подвійності, «як би подвійного буття». Душу поета — «мешканка двох мирів».

Душу поезії А. А. Фета — інша. Коли нам необхідно позначитися душою, відкритися, відбити біль або щастя, ніколи не перебуває необхідних слів, і в цьому — мотив неможливості висловитися, мотив тютчевского «Silenium». Але у Фета «замість важких, матеріальних, лише приблизних слів»1] — звуки, замість звуків — подих, замість подиху — мовчання

До чого слова, якщо жодне з них однаково не відповідає ні почуттю, ні думки, які покликані відображати? Вірші Фета рухаються «воздушною стопою», у них — «шепіт, трепет, шерех, белькіт», у них звуки — ледве чутні, ефірні; він — музика російської поезії. Якби ми виявилися під пологом фетовской ночі, ми опинилися б у священній тиші, у мовчанні, у чарівному тумані невловимих, тільки-но вимовлених слів

Його ніч «німа, як дух безтілесний», і в цій безмовності тепер він «висловитися рад!» У сні творить Фет свої кращі вірші, в обіймах Морфея, у сладостном полону забуття, відбиваючи сяйво зірок. Ніч мерехтить йому єлейними, ніжними хвилями, обволікаючи свідомість і душу зачарованого, що блаженствує поета. Зоряна безодня не страшить, вона джерело натхнення, — у ній і звуки, і зірки, і квіти, і все невловиме, що ніяк не могет вислизнути від віршотворця, що марить, зливається в одну нерозрізнену, ефемерну легкість. У ночі є сп’яніння, зоря не протвережує; але слово тверезо, і при слові, із вторгненням світла, із пробудженням зникає щире щастя. А саме їм, упоительним, томливим, безмежним, дихають всі вірші Фета; вся радість і насолода любові пронизує неземним ароматом його рядка, він сам хворий від щастя, він п’яний від його надлишку, і від його віршів, витканих із примарних золотих променів, зоряного пилу, квіткового пилка, кружляється голова. «Сіяла ніч…

Місяцем був повний сад». Саме «сяйво» ночі Фет виділяє особливо самозабутньо. Його ніч виконана світла, блиску, сяйва, млості — «у небі чуйно й світлі», «глибина й чистота», «непорочна врода», «блиск і сила», «вогні безхмарних небес», «блакитна ніч…». Зірки, і без того чарівні алмази ночі, грановані пером Панаса Опанасовича Фета, знаходять надприродне справжнє мерехтіння діамантів, розсипаних під зводами «храмини ночі». І все-таки «таємні сни наяву», мабуть, назавжди так і залишилися таємницею, осягти яку Фет не прагнув. «Якийсь зв’язок народився» між зірками ночі й им…

Яка ж? Незважаючи на деяку відвернену, захоплену незацікавленість Фета в аналізі, спробую осмислити це: його ніч викликає в надрах душі бурю, у якій зливаються воєдино враження, — ліричний герой і зірки, і я, за ними що спостерігає, — у єдиному крутінні створеного поетом образа, у насолоді й божевіллі

Слідом за Тютчевим Фет міг би сказати: «Усе в мені, і я у всім». Він знає «страждання блаженства», і йому «легко й саме страждання», але йому знайомо й упоительное, щасливе божевілля: И я шепочу божевільні желанья И белькочу божевільні слова