Лермонтов все життя намагався писати прозу, але в його час російської прози, по суті справи, не було. Принаймні — у сучасному розумінні цього терміна, і, може бути, з Лермонтова ця нова російська проза й почалася
У системі подань про мистецтво й життя, що панувало в ту епоху, поезія займала вище й практично єдине високе місце. Подібно тому, як стародавні греки вважали прозу звироднілою поезією, російська пишуча людина початку XIX сторіччя думала дивним висловлюватися на папері не віршами. І Лермонтов, нітрохи не маючи гармонійний склад розуму й душі, ішов по второваному шляху, становлячи слова в рівні стовпці стрункого розміру з безпомилковими й звучними римами
Однак особливості його долі і його генія були такі, що Лермонтов передчасно знайшов розірвану, хаотичну свідомість людини нового миру — миру майбутніх десятиліть і століть. Це свідомість уже з найпершого років творчості входило в конфлікт зі слухняно прийнятою віршованою гармонією
Лермонтов у вірші не містився
На це він скаржився вже в 16 років: «Думка сильна, коли розміром слів не стиснута». Думка вимагала потворно довгої, або навпаки — неблагозвучно короткої фрази. Коли ж її укладали в правильний віршований рядок, думку блякнула, губилася, зникала. Такого протиріччя форми й змісту практично не знав Пушкіна. Чотири п’яті його вірші написані гарним і випробуваним ямбом, дорівнює що служили й тонкості аналізу, і глибині одкровень, і добірності дотепності
Але гармонійне сполучення особистості, життя й творчості дане Пушкіну, а Лермонтов і гармонія — речі неспільні. «Мцирі» і «Демон» написані тим же розміром, що й «Євгеній Онєгін», але нескінченно більше плоскі, монотонні, нудні
Пушкін чотиристопним ямбом — писав. Лермонтов — у нього вписувався
У правильних віршах Лермонтова дуже помітна штучність, неорганічність форми самовираження. Більше того — здається, що форма Лермонтову байдужна. Вірніше, він користується тої, котра вже є, що вже освоєна. Немов разом із правилами граматики засвоєні й закони віршування
У результаті виникає враження, що мислить один, а пише — інший
Твердо знаючи, що новий рядок треба починати із прописної букви, а перед «що» ставити кому, Лермонтов точно так само знає — якими словами варто описувати захід, які вираження личать любові, яких епітетів вимагають сум, гнів, захват. Будь-яка свіжа думка, будь-яка оригінальна емоція — тонуть у потоці незліченних штампів, розкиданих по лермонтовским правильних віршах
Спроби розірвати це протиріччя поет уживав з 15 ти років. Він тяжів до неримованого вірша й навіть робив спроби ритмічної прози («Сині гори Кавказу, привітаю вас!..»). Однак і отут набір слів не відходив від традиції: гори залишалися незмінно синіми
Навіть у пору зрілості Лермонтов усе користувався тим же старим, йому самому не придатним словником. Такий творчий маніфест «Не вір собі». Віршу поданий французький епіграф з Барб’є: «Яке нам, зрештою, справа до грубого лементу всіх цих шарлатанів, що горланять, торговців пафосом, майстрів пихатості й всіх танцюристів, що танцюють на фразі?»
Фактично цими чужими словами маніфест Лермонтова й вичерпується. Російський поет міг би просто підписатися під текстом французького колеги. Але Лермонтов приєднується віршами. За епіграфом ідуть 40 рядків, доверху наповнених саме клішованим пафосом і пихатістю. Отут «мрійник молодий», «полонена думка», «кров кипить», «дивовижна мить», «безмовна душа», «незаймане джерело», «покрив забвенья», «слово крижане», «схованка душі», «шумний бенкет», «щиросердечні рани», «чернь простодушна», «злі жалі».
Концентрація штампів — пародійна. Особливо якщо врахувати, що вірш спрямований проти «танцюристів, що танцюють на фразі».
Вся ця банальність здається штампованої не тільки XX століттю. Вона була затерта й у лермонтовские часи: такими рядками прикрашали повітові альбоми поручики й студенти. У таких віршах Лермонтов — не більш, ніж Ленский, що співав «щось» і «мрячну далечінь» і занадто суворо був покараний за романтичні схильності
Живильна лермонтовского середовище стилю — у поезії й у житті — суміш Байрона, французького романтизму й німецької філософії. Вихований цим комплексом жаргон становить більшість віршів і поем Лермонтова, а відповідному жаргону етикет — визначає поводження. Як і годиться романтикові, Лермонтов неудачливо волочився, злегка служив, мимолетно воював. І розуміє — усе знав заздалегідь і у всім наперед був розчарований
Ніщо його не веселить: «И нарешті я бачив море, але хто поета обдурив?.. Я у фатальному його просторі великих дум не почерпнув». (Через сторіччя Ильф і Петров напишуть: «Гори не сподобалися Остапові».)
«Я не годжуся для суспільства», — красується 18 літній Лермонтов, тільки-но з’явившись всвете.
«Хто мені повірить, що я знав уже любов, маючи 10 років від роду?» — отут цікаво не визнання: хто ж не закохувався десятилітнім! — а тон, яким воно зроблено: серйозний, значний, важливий. Так треба по етикеті: всі вже було й усе пройшло
В 16 років Лермонтов записує: «Наша література так бідна, що я з її нічого не можу запозичити». Проте, основний корпус його поезії складається із запозичень — у Жуковського, Батюшкова, Пушкіна, іноземців
Справа не в тім, що Лермонтов кому те наслідував — саме як мислитель він був оригінальний — але, не «запозичаючи», він ішов по відомому, перевіреному шляху. І на лету підхоплював те, що полегшувало шлях — кліше. Він користувався готовим набором метафор і епітетів по необхідності — як розділовими знаками, які теж давно придумав хто те інший
При читанні всього Лермонтова видно, яка для нього різниця — писати вірші або писатися
У першому випадку він треба нормі, етикету, традиції, порядку речей. Якщо він поет — письменник віршів — то доречні й навіть обов’язковим і «могили холодні», і «пустелі безвідрадні», і вивернута світська поза: «Я перестав читати, щоб не мислити», і перекручення у віршах: «Я жити хочу! хочу суму любові й счастию на зло». Письменникові віршів можна й потрібно бути утомливо й брехливо розчарованим, називати себе «гнаний миром мандрівник» — це красиво. А ким гнаний, куди, отчого? — неважливо (як і в знаменитому «Вітрилі»). Коли ж Лермонтов не пише вірші, а просто пише — тобто виражає свою думку — весь хід його мислення й стиль сугубо прозаїчний. Поезія є втілення цільної свідомості, проза — розірваного. Або по іншому: класичного — і сучасного. У Пушкіна думка була віршем, а стих — думкою. Зовсім інше в Лермонтова: у його кращих віршах іде безперервний бій думки й вірша. Перемозі думки й зобов’язані такі лермонтовские шедеври як «Дума», «Батьківщина», «Валерик», «Три пальми».
У цих речах — як би вбраних у поетичну форму есе й новелах — рима й розмір здаються необов’язковими й навіть випадковими. Майже рудиментарними явищами, начебто волосся на груди або вміння ворушити вухами