Твір по літературі: Сюжет і композиція роману Герой нашого часу В 1838 році Михайло Юрійович Лермонтов почав роботу над «Героєм нашого часу», опираючись на свої кавказькі враження. У процесі створення добутку «Бела» і «Тамань» були опубліковані у вигляді окремих повістей. При публікації «Фаталіста» в «Вітчизняних записках» редакція помістила повідомлення про те, що автор припускає найближчим часом видати «збори своїх повістей і надрукованих і ненадрукованих». Завершився анонс багатообіцяючими були опубліковані у вигляді окремих повістей. При публікації «Фаталіста» в «Вітчизняних записках» редакція помістила повідомлення про те, що автор припускає найближчим часом видати «збори своїх повістей і надрукованих і ненадрукованих». Завершився анонс багатообіцяючими словами: «Це буде новий, прекрасний подарунок російській літературі». Отже, читачі чекали збірник повістей і автор споконвічно, видимо, не задумував свій добуток як цілісне й зв’язне оповідання. В 1840 році роман «Герой нашого часу» побачив світло. Повести, що ввійшли в нього, мали суцільну композиційну структуру. Психологічна складність центрального образа визначила композиційну будову добутку.
Лермонтов поступово знайомить читача зі своїм героєм, усе глибше розкриваючи перед нами душу Печорина, усе сильніше нас зацікавлюючи. Композиція крім сюжету вбирає в себе й інші складові добутки. Важливим моментом у розкритті композиції «Героя нашого часу» є й те, хто розповідає про що відбувається. Зміна оповідача дозволяє Лермонтову більш глибоко й всеобъемлюще розкрити внутрішній мир героя. Ми знайомимося з Печориним в «Беле». Розповідає про героя Максим Максимич — штабс-капітан, що прослужив з ним рік на Кавказі. Максим Максимич людина добрий, але зрозуміти Печорина він не в змозі.
Єдине, що він може сказати про нього, це: «славний малий», «але з більшими чудностями». Максим Максимич і Печорин далекі один одному. Перед нами люди різних епох, різного світовідчування. Максим Максимич — старий служака, що беззаперечно виконує будь-які накази начальства, що не вміє й не бажаючий міркувати.
Інша справа Печорин. В «Беле» він потайливий, тому незрозуміло штабс-капітанові. Печорин нагадує романтичного героя. Історія його трагічної любові, розчарованість, туга вражають добродушного Максима Максимича, але розгадати душу свого підпорядкованого він не може. Читач зацікавлений, але робити висновки про характер героя ще рано.
Автор передає право розповісти про Печорине проїзного офіцера, від імені якого ведеться оповідання роману. Це людина, що явно розуміє Печорина, вони люди одного покоління, люди одного кола. Ми цілком довіряємо його судженням і тому уважно вчитуємося в його слова. Перед нами з’являється психологічний портрет героя. Докладно описуючи зовнішність, оповідач намагається зрозуміти характер Печорина. Особлива увага оповідач приділяє очам: «Вони не сміялися, коли він сміявся!..» Він хоче довідатися, що приховують вони, і тому з радістю бере в Максима Максимича записки Печорина. Ореол таємничості не зникає, хоча ми вже багато чого довідалися про героя.
Автор надає самому Печорину розповісти про себе. Роман продовжує «Журнал Печорина», його випереджає передмову оповідача. Тут ми читаємо важливі слова: «Може бути, деякі читачі захочуть довідатися мою думку про характер Печорина? Моя відповідь — заголовок цієї книги». Отже, Печорин — герой свого часу, особистість типова, особа епохи. Однак глибоко зрозуміти його допоможе тільки сповідь самого героя. «Журнал Печорина» — це свого роду «роман у романі». «Тамань», «Князівна Мері», «Фаталіст» — «історія душі людської, наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою».
Исповедальний характер щоденникових записів ріднить роман Лермонтова з його лірикою. Спрага життя, пошук щирих цінностей, сенсу людського існування часом здобуває в особистості Печорина тверді й жорстокі форми. Розчарованість, нудьга, страждання — супутники його життя й життя людей, що зв’язали з ним свою долю. Заключна глава «Фаталіст» на перший погляд здається зайвої, що випадає із закономірного розвитку роману. Але насправді в «Фаталісті»укладена найважливіша думка оповідання, до неї поступово вів нас автор. Печорин переходить від самооцінки до міркування про своє покоління. Які ж його думки?
Тут Лермонтов говорить про те, про що кричав він в «Думі», що не давало йому спокою все життя, — про гірку долю свого покоління: «… ми… жалюгідні нащадки, що скитаются по землі без переконань і гордості, без насолоди й страху… ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя, тому що знаємо його неможливість і равнодушно переходимо від сумніву до сумніву…» «Фаталіст» повертає нас у міцність, де відбулася трагедія з Белой. Коло замкнулося. «Кільцева» композиція підкреслює приреченість героя.
Печорин намагається вирішити саме складне питання: наскільки людина вільна розпоряджатися своєю долею. «И якщо точно є приречення, те навіщо ж нам дана воля, розум?» Таким чином, у романі розглядаються соціальні, моральні й філософські проблеми. Психологічно точно дається картина взаємин суспільства й особистості