У передмові автор повідомляє читача, що записки ці належать перу його друга Максудова, що покінчив із собою й завещали йому їх виправити, підписати своїм ім’ям і випустити у світло. Автор попереджає, що самогубець не мав ніякого відношення до театру, так що записки ці є плодом його хворої фантазії. Оповідання ведеться від імені Максудова.
Сергій Леонтійович Максудов, співробітник газети «Вісник пароплавства», побачивши в сні рідне місто, сніг, громадянську війну, починає писати про це роман. Закінчивши, читає його своїм знайомим, які затверджують, що роман цей опублікувати йому не вдасться. Відправивши у два товстих журнали уривки з роману, Максудов одержує їх назад з резолюцією «не підходить». Переконавшись у тім, що роман поганий, Максудов вирішує, що життя його прийшов кінець. Викрав у приятеля револьвер, Максудов готується покінчити із собою, але раптом лунає стукіт у двері, і в кімнаті з’являється Рудольфи, редактор-видавець єдиного в Москві приватного журналу «Батьківщина». Рудольфи читає роман Максудова й пропонує його видати
Максудов непомітно повертає украдений револьвер, кидає службу в «Пароплавстві» і поринає в інший світ: буваючи в Рудольфи, знайомиться з письменниками й видавцями. Нарешті роман надрукований, і Максудов одержує кілька авторських екземплярів журналу. У ту ж ніч у Максудова починається грип, а коли, прохворівши десять днів, він відправляється до Рудольфи, з’ясовується, що Рудольфи тиждень назад виїхав в Америку, а весь тираж журналу зник
Максудов вертається в «Пароплавство» і вирішує складати новий роман, але не розуміє, про що ж буде цей роман. І знову один раз уночі він бачить у сні тих же людей, те ж далеке місто, сніг, бік рояля. Діставши з ящика книжку роману, Максудов, придивившись, бачить чарівну камеру, що виросла з білої сторінки, а в камері звучить рояль, рухаються люди, описані в романі. Максудов вирішує писати те, що бачить, і, почавши, розуміє, що пише п’єсу
Зненацька Максудов одержує запрошення від Ильчина, режисера Незалежного Театру — одного з видатних московських театрів. Ильчин повідомляє Максудову, що він прочитав його роман, і пропонує Максудову написати п’єсу. Максудов зізнається, що п’єсу він уже пише, і містить договір на її постановку Незалежним Театром, причому в договорі кожний пункт починається зі слів «автор не має права» або «автор зобов’язується». Максудов знайомиться з актором Бомбардовим, що показує йому портретну галерею театру з висячими в ній портретами Сари Бернар, Мольера, Шекспіра, Нерона, Грибоєдова, Гольдони й інших, перемежованими портретами акторів і співробітників театру
Через кілька днів, направляючись у театр, Максудов бачить у дверей афішу, на якій після імен Эсхила, Софокла, Лопе де Вега, Шиллера й Островського коштує: Максудов «Чорний сніг».
Бомбардов пояснює Максудову, що на чолі Незалежного Театру коштують двоє директорів: Іван Васильович, що живе на Сивцевом Вражке, і Аристарх Платонович, що подорожує зараз по Індії. У кожного з них свій кабінет і своя секретарка. Директори не розмовляють один з одним з 1885 року, розмежувавши сфери діяльності, однак це не заважає роботі театру. Секретарка Аристарха Платоновича Поліксена Торопецкая під диктування Максудова передруковує його п’єсу. Максудов зі здивуванням розглядає розвішані по стінах кабінету фотографії, на яких Аристарх Платонович відбитий у компанії те Тургенєва, те Писемского, те Толстого, те Гоголя. Під час перерв у диктуванні Максудов розгулює по будинку театру, заходячи в приміщення, де зберігаються декорації, у чайний буфет, у контору, де сидить завідувач внутрішнім порядком Пилип Пилипович. Максудов уражений проникливістю Пилипа Пилиповича, що володіє доконаним знанням людей, що розуміє, кому і який квиток дати, а кому й не дати зовсім, що влагоджує миттєво всі непорозуміння
Іван Васильович запрошує Максудова в Сивцев Вражек для читання п’єси, Бомбардов дає Максудову наставляння, як поводитися, що говорити, а головне — не заперечувати проти висловлень Івана Васильовича відносно п’єси. Максудов читає п’єсу Іванові Васильовичу, і той пропонує її ґрунтовно переробити: сестру героя необхідно перетворити в його матір, героєві варто не застрелитися, а заколотися кинджалом і т.п., — при цьому називає Максудова те Сергієм Пафнутьевичем, те Леонтієм Сергійовичем. Максудов намагається заперечувати, викликавши явне невдоволення Івана Васильовича
Бомбардов пояснює Максудову, як треба було поводитися з Іваном Васильовичем: не сперечатися, а на все відповідати «дуже вам вдячний», тому що Іванові Васильовичу ніхто ніколи не заперечує, що б він не говорив. Максудов розгублений, він уважає, що все пропало. Зненацька його запрошують на нараду старійшин театру — «основоположників» — для обговорення його п’єси. З відкликань старійшин Максудов розуміє, що п’єса їм не подобається й грати її вони не хочуть. Убитому горем Максудову Бомбардов пояснює, що, навпроти, основоположникам дуже сподобалася п’єса й вони хотіли б у ній грати, але там немає для них ролей: самому молодшому з них двадцять вісім років, а самому старшому героєві п’єси — шістдесят два роки
Кілька місяців Максудов живе одноманітним нудним життям: щодня ходить в «Вісник пароплавства», вечорами намагається складати нову п’єсу, однак нічого не записує. Нарешті він одержує повідомлення про те, що режисер Фома Стриж починає репетирувати його «Чорний сніг». Максудов вертається в театр, почуваючи, що вже не може жити без нього, як морфініст без морфію
Починаються репетиції п’єси, на яких є присутнім Іван Васильович. Максудов дуже намагається йому сподобатися: він віддає через день прасувати свій костюм, купує шість нових сорочок і вісім краваток. Але все напрасно: Максудов почуває, що з кожним днем подобається Іванові Васильовичу усе менше й менше. І Максудов розуміє, що це відбувається тому, що йому самому зовсім не подобається Іван Васильович. На репетиціях Іван Васильович пропонує акторам грати різні етюди, на думку Максудова, зовсім безглузді й не мають прямого відношення до постановки його п’єси: наприклад, вся трупа те дістає з кишень невидимі гаманці й перераховує невидимі гроші, то пише невидимий же лист, те Іван Васильович пропонує героєві проїхати на велосипеді так, щоб було видно, що він закоханий. Лиховісні підозри закрадаються в душу Максудова: справа в тому, що Іван Васильович, 55 років занимающийся режисерською роботою, винайшов широко відому й геніальну, по загальній думці, теорію, як акторові готовити свою роль, однак Максудов з жахом розуміє, що теорія ця незастосовна до його п’єсі
На цьому місці обриваються записки Сергія Леонтійовича Максудова.