Теккерей У. М. Твір Фильдинга
делікатністю новітнього роману новітньої модної письменниці, і хоча ми не ризикнули б рекомендувати цю книгу юнакам і молодим дівицям, все-таки ми дуже раді появі у світло загальнодоступного видання добутків цього великого письменника. Правда, дещо в цих сторінках, повних здорового гумору, може пожолобити читача, але, на відміну від слізливо-сентиментальних романів, вони не можуть заподіяти йому шкода, тому що здебільшого перейняті гуманністю, життєвою мудрістю й щедрою любов’ю до людей.) панів. Не можна заперечувати, що Фильдинг був більшим грішником і мав пристрасть до поганого суспільства. Ми маємо серйозні підстави думати, що він винний навіть у більше тяжких злочинах, чим ті, які йому ставить Уолпол, що обвинуватив його в тім, що він сидів за одним столом із трьома ірландцями й сліпим жебраком, разом з якими він пригощався холодною бараниною й копченою грудинкою з однієї тарілки. Саме те, що письменник лигався з такою низинною компанією, і обурило критика. Якби Фильдинг їв ту ж баранину на чистій скатертині й в аристократичному суспільстві, то нам не повторювали б так часто об нього пороках
Не холодна баранина, а ця злощасна брудна скатертина й ця жахлива компанія — от що так шокувало вище світло.) ті, хто страждає надмірною бридливістю й витонченим смаком, нехай краще тримаються від нього подалі. Зате ті, хто готовий простити деяку частку брутальності, щоб побувати в суспільстві, де панує чесність, мужність і доброта, навряд чи знайдуть більше підходяще читання, і навряд чи хто-небудь із англійських письменників може соперяичать із Фильдингом у проникливості й непідробленій дотепності.) Свифтом і іншими членами знаменитого кружка гострословів, затверджував, що Гарри Фильдинг перевершив їх усіх. Він любив полювання й швидку їзду й у недовгі дні свого процвітання тримав коней і зграю собак і роз’їжджав у кареті; подібному до марнотратства він приписує в «Емілії» багато нещасть бідолахи Буту. Дев’ятнадцяти років від роду, не маючи ніяких засобів, він переїхав у Лондон і зажив у своє повне задоволення, добуваючи на їжу власним розумом. Коротаючи час те — за склянкою вина з лордами й світськими чепурунами, то в суспільстві акторів і акторок із трупи Гаррика, а те й з іншими, ще менш поважними мешканцями Ковент-Гардена, молодий Фильдинг одержав досить різнобічне виховання, чим і пояснюються багато недоліків і його самого, і його добутків.) герой лорда Честерфильда чудово ввічливий, але зате позбавлений чесності Тома Джонса або бідолахи Уилла Буту з його «плечима носія портшеза й ікрами посильного». Сухорлявий Уолпол на тонких ніжках, слабкий шлунком, вічно зміцнювальний свій організм міцним чаєм і хлібним пудингом і здатний сп’яніти від чарочки бургундського, звичайно, не може віддаватися розпусті з енергією дужого грішника шести футів ростом, завжди готового розпити полдюжини пляшок яких завгодно напоїв у якій завгодно компанії. Але й у сера Хореса є теж свої витончені грішки, яким він віддається у своїй витонченій компанії, і він здатний хихикати разом зі своїми графинями над гривуазними анекдотами й обурюватися вголос останніми новинами, розказаними Джорджем Селвином, і бути не менш зіпсованим, чим Гарри Фильдинг, бражничающий у таверні бог звістка в якому суспільстві.) оскільки вузда, що накладається на себе лицеміром, в інших випадках послужить йому на благо. Але всякий, кому траплялося в нічний час проходити по Риджент-Стрит, або побувати за лаштунками Опери, або в будь-якому театрі заглянути в цю обитель блаженства — ложі бельетажу, — звичайно, міг переконатися в тім, що «Кар’єру марнотрата» і «Кар’єру повії» ще далекі від свого завершення й що юні франти в спенсерах і макінтошах і звабних сиренах в убраннях по останній паризькій моді подвизаются в тих же ролях, що й чепуруни у завитих перуках і треуголках і чепурухи в парчі й фижмах сто років тому. Ті ж пороки існують і нині, тільки тепер про їх не прийнято говорити. Те, що робилося раніше, робиться й тепер, тільки ми не називаємо ці речі своїми іменами. От чим пояснюється, по нашому розумінню, аморальність Фильдинга. Що до Хогарта, те він уже став класиком, і ми дозволяємо йому, як і Шекспірові, такі вільності мовлення, яких не простили б нікому іншому.) і в суспільстві, гучне збурювання таким порушенням пристойностей змушує їх мовчати. Однак безсторонній спостерігач, що черпає лише дещицю пізнання людської природи із книг, а більшу його частину із власного життєвого досвіду, відмінно розуміє, що персонажі Фильдинга й Хогарта це те ж герої Диккенса й Крукшенка, тільки намальовані з набагато більшою силою й мистецтвом, причому нові сатирики навіть не сміють заїкнутися про те, про що їхні старші побратими говорили у весь голос.) у творах Фильдинга є чимало сторінок, присвячених зображенню чесноти, сторінок настільки мудрих і правдивих, що всякий може витягти з них корисний урок. Фильдинг дає правдиву картину життя, і коли він малює добро, воно сіяє особливим блиском по контрасту з пороком, зображеним їм настільки ж правдиво. Він намагається в міру своїх сил і можливостей розповісти вам всю правду про людську природу, і добро й зло в характерах його героїв однаково життєві. Тім Джонс грішить, і його гріхи описані з разючою точністю, але потім приходить раскаянье, прямий наслідок його падіння, і ця картина, звичайно, зворушлива й повчальна. Бут вступає на слизький шлях (між нами говорячи, я не вірю, щоб і в наш час найшлося б багато таких, хто без гріха), але як чудово його прозріння! Чи належні, що заявляють про свій намір писати портрет з натури прагнути до точності зображення? Це настільки підступне питання, що ми воліємо втриматися від висловлення своєї
думки. Може бути, варто брати приклад з того художника, що, малюючи Ганнибала, зобразив його так, щоб не видно було сліпого ока. Фильдинг брав свою натуру в чоло. Так нехай же читач, згідно своїм смакам, вибирає собі або художника, що зробить із його портрет, або того, хто обмежиться напівпортретом.) ними й навряд чи побажає перечитувати їх. Вони навіть не блищать дотепністю, хоча й дуже сценични. Фаркуер у віці Фильдинга теж насичував свої комедії жвавістю й гостротами. Фильдинг пише недбалою, розгонистою кистю, і його п’єси рішуче аморальні. Його герої — дикуни, а героїні — ми навіть не сміємо сказати, хто такі його героїні, не порушуючи існуючих у нинішнє століття пристойностей. Хогарт намалював життєвий шлях однієї з них — верней, однієї з тих, котра за професією була тим, чим ці дами є по природі. Юний Гарри Фильдинг шести футів ростом і двадцяти років від роду, завжди готовий пустити в хід кулаки або розпити бутилочку або зважитися на будь-яке молодецтво, був джиґуном і вітрогоном досить розпущеної вдачі й по всій видимості не думав ні про що, крім привільного й безтурботного життя. Багато хто його помилки й гріхи пояснюються його квітучим здоров’ям і надлишком життєвих сил. Але він був добрим малим, і важко знайти рівного йому по простоті й щирості щиросердечної, і нехай у зеніті свого дарування й у період найбільш щедрого прояву своєї товариськості він лигався з багатьма особами обоего підлоги, до яких інші на його місці повернулися б спиною (втім, ця товариськість була його чеснотою, але в наше століття ми б не ризикнули виразити свої симпатії бедняжке Долл Тершит або поважної миссис Куикли), і нехай він один час вів бурхливе й грішне життя й водився з багатьма особами легкого поводження, але серце його залишалося чистим, і коли гарна жінка зустрілася на його шляху, він зумів оцінити її по заслугах. Він женився на ній, і хоча сер Вальтер Скотт трохи зневажливо відгукнувся про роман, у якому Фильдинг вивів свою першу дружину, образ Емілії так прекрасний і її характер намальований з такою глибиною, що подібного їй, по скромній думці автора, ми не знайдемо в жодного письменника, не крім і Шекспіра. Просто дивно, як могла старовина Ричардсон, висміяний нашим безрозсудним сатириком, бути настільки осліпленим досадою й заздрістю до свого суперника, щоб не помітити високих достоїнств цього чудового роману.) помилки, навіженства й гріхи. У неї був невеликий власний стан, а він саме в той час одержав скромну спадщину від матері. Він виїхав із дружиною в село й, як випливало очікувати від ощадливого й розважливого Гарри Фильдинга, що прожили стільки років припеваючи без гроша за душею, уявив, що п’ять або шість тисяч фунтів це невичерпне багатство. Він завів коней, карету й зграю гончих і широко розкрив двері свого будинку для кращого суспільства округи. Коли він розтратив свій невеликий капітал і побачив, що йому не залишається іншого вибору, як працювати, він повернувся в Лондон, прийнявся з жорстокістю вивчати право й знову узявся за перо. Він жив, ні на мінуту не втрачаючи бадьорості духу, і любив свою бідну Емілію так само ніжно, як колись. Можна пошкодувати, що він жив невідповідно до своїх достатків, що він не народився лордом або, щонайменше, ощадливим біржовим маклером, але тоді ми б не мали «Джозефа ендрюса», і, уже звичайно, після того як він розорився, Емілія продовжувала його любити так само віддано, як якби він був богаче самого Ротшильда.) обставини, і хоча він придбав солідні знання в області юриспруденції -і володів гострим розумом, глибоким знанням людської душі й, як говорять, ораторським талантом, що могло б послужити йому більшу службу, все-таки потрібно визнати, що без посидющий і впорядкований способи життя всі ці якості не могли йому забезпечити успіху в судовій кар’єрі, і Фильдинг так і не став ні лорд-канцлером, ні навіть суддею. Розповідають, що, придя додому після вечірніх узливань, він обв’язував голову мокрими серветками й сідав штудировать пандекти як самий справдешній і зовсім тверезий студент. Це цілком імовірно, але адже є більше надійні способи зберігати ясність розуму, якими автор «Тома Джойса», очевидно, зневажав. До цього часу він уже підірвав своє здоров’я й придбав дурні звички, позбутися від яких у нього не вистачало сили духу, і розплатою за його гріхи столичного марнотратника життя й розпуста сільського джентльмена була подагра й багато інших недуг.) словом, брався за будь-які літературні вироби, аби тільки прокормити сім’ю. Ця безладна праця літературного поденника, що змушує письменника ро
змінюватися по дріб’язках і витрачати свої сили на дрібниці, тільки для того, щоб оплатити рахунок невблаганного м’ясника, загубив не один талант із часів Фильдинга, і щастя для нього й для всього миру, що ще в ту пору, коли його здатності були в повному розквіті, йому вдалося одержати посаду, що позбавила його від турботи про хліб насущному, дозволила йому зібрати все — сили свого видатного розуму й створити найбільшу сатиру й два самих монументальних романи з усіх, коли-або написаних англійською мовою.) Фильдинг писав заради шматка хліба, його стиль, характери й сюжети носили печатка недбалості й поспіху. Та і як могло бути інакше? На вулиці його чекав судовий виконавець містер Снап із приписанням про арешт, а будинку дружина й діти сиділи без шматка хліба. Нехай ще багато дір у його статті або п’єсі, їх потрібно збути з рук і як можна скоріше. Воістину він надходив би безчесно, якщо б затримував рукопису, коли його сім’я була позбавлена самого необхідного. Але як тільки він вирвався з пазурів принизливого нестатку, його стиль зовсім перетворив: з неохайного й відчайдушного літературного поденника він перетворився в один із самих ретельних і вимогливих художників в історії нашої літератури
Доктор Биттн дав високу оцінку «Тому Джонсу». Якщо залишити осторонь; питання про моральність і розглядати роман як твір мистецтва, не можна заперечувати, що це дивне створення людського генія. У ньому немає жодного, нехай самого незначного, епізоду, що не сприяв би розвитку дії, не випливав би з попередні й не становив би невід’ємної частини єдиного цілого. Таке чудове «провидіння» художника (так попрощається нам це слово), якість, який не знайдеш ні в якому іншому літературному творі. Можна викинути добру половину з » Дов-Кихота», можна доповнити, змінити, перекроїти кожної з романів Вальтера Скотта, і вони від цього нітрохи не постраждають. Родерик Рандам і йому, потрібні герої проходять через цілий ряд халеп, по закінченні яких запрошують музикантів і грають весілля
Але в «Історії Тома Джонса» всі події нерозривно зв’язані один з одним, від першої до останньої сторінки, і просто діву даєшся, з яким мистецтвом автор побудував заздалегідь весь кістяк роману у своєму мозку, щоб потім перенести його на папір
А тепер кілька слів про нашій улюблену «Емілії», що ми перечитали від дошки до дошки в прекрасному виданні містера Роско. «Що стосується капітана Буту, пані, — писала старовина Ричардсон однієї зі своїх шанувальниць, — те він уже віджило своє століття. Коротше кажучи, роман застарів так, ніби він був написаний сорок років тому». Але в дійсності людська природа анітрошки не змінилася із часів Ричардсона, і якщо й тепер є такі ж розпусники й розпусниці, які були сто років тому, тобто й тепер заздрі критики, які були й у ті часи. Як охоче вони пророкують падіння людини і як неохоче миряться з його піднесенням! Коштує письменникові створити видатний добуток, як вони починають його паплюжити, і якщо він досягне висот у своїй області, те всі його колишні товариші ополчаються на нього. Вони не простять йому успіху. А хіба не разумней було б, якщо б наші джентльмени пера, дотримуючись приклада французьких літераторів, набули esprit de corps {Почуття солідарності (франц.).}, заявили, що їхня професія не менш почесна, чим будь-яка інша, і, перейнявшись свідомістю своєї моці, замість того щоб охаивать кожного зі своїх побратимів, що домоглися слави, всіма силами допомагали б йому. Положення письменників незабаром змінилося б, якби шляхетна ідея такого об’єднання була перетворена в життя. Однак ми дуже відхилилися від нашого предмета, і хоча Ричардсон харчував гостру ворожість до Фильдингу, це ще не дає нам підстав повторювати побиту істину про те, що літератори заздрі
Отже, незважаючи на пророцтва Ричардсона, роман, що нібито з’явився на світло мертвонародженим, живий сто років через і, як я думаю, буде жити доти, поки існує англійська мова. Сам Фильдинг дав ключ до розуміння свого добутку, вклавши у вуста доктора Гаррисона наступні слова: «По природі людин не буває порочний; йому властиві доброзичливість, милосердя й жаль, прагнення до пошани й заохочення й відраза до ганьби й безчестя. Дурне виховання, дурні звичаї, дурні звички розбещують людську природу й штовхають людини на шлях пороку». Роман Фильдинга — це ілюстрація наведених положень. Вдача й звички в бідолахи Буту дійсно дурні, але хто може заперечувати наявність доброзичливості й жалю до людей у душі цієї простої й доброї людини? Навіть його пороки, якщо можна так виразитися, мужні пороки. У жодному з героїв Фильдинга немає нічого хворобливих і слізливого, немає істеричних криків самобичування, настільки характерних для псевдовисоконравственних романів сентиментального напрямку. Немає й спроб знайти помилкові виправдання своїм героям, як це робить, нехай безсвідомо, Шеридан, у захист блискучих негідників — персонажів своїх комедій. У чесних і відкритих книгах Фильдинга порок ніколи не видається за чесноту. Письменник не боїться називати речі своїми іменами, і порок у нього незмінно буває покараний. Але помилуйтеся, до чого приводить така чесність! Яка-небудь над міру соромлива дама з жахом відкине убік Фильдинга, але без зазору совісті вцепится в «Джека Шеппарда» ейнсворта. Хоча герой ейнсворта негідник і це прекрасно відомо авторові, у нього не вистачає сміливості зобразити його негідником, і він намагається тримати його негідництво в тіні, щоб не ображати почуття пристойності своїх читачів. Тому його добуток вийшов безглуздим, штучним і незрівнянно більше аморальним, чим усе, що написано Фильдингом. «Джек Шеппард» книга аморальна саме тому, що дійсність у ній прикрашена. Спартанці показували своїм дітям п’яних рабів, лише переконавшись у тім, що ці раби дійсно п’яні. Удаване сп’яніння, що не виходить за рамки пристойностей, але зухвалий сміх, скоріше здатний підштовхнути парубка до пияцтва, чим віджахнути його, і деякі недавно, що з’явилися романи, можуть набути таку ж дію
Не тільки образ Емілії вражає в цьому романі, її краса й наївна свідомість своїх чарів, так тонко обкреслені письменником, її щиросердечна чистота й лагідність, що залучають до неї серця читачів настільки, що вона здається їм не персонажем роману, а живою жінкою, рідним і близькою людиною, начебто дружини або матері, про чесноти й чарівність якої навіть незручно говорити на людях. Є й інші персонажі, нехай і не настільки привабливі, але не менш життєві і яскраві. Яка чудова фігура ця мисс Метьюс! Яким марнославством пронизані всі вчинки цієї безсоромної й палкої особи! Треба визнати, що всі фарби цього портрета накладені кистю великого майстра. З неменшим мистецтвом змальований характер флегматичної миссис Джеймс. «Невже це моя Дженни?» — викликує бідна Емілія, кинувшись назустріч своїй колишній приятельці й побачивши перед собою пихату й дихаючим холодом матрону, виряджену по останній моді, у криноліні неосяжної ширини. На що миссис Джеймс ответствует: «Пані, мені здається, я поводжуся відповідно до гарного тону». І слідом за тим виражає подив, що чималі люди можуть жити так високо — на четвертому поверсі. «Що може бути восхитительней видовища, чим чотири онера на одній руці!» — викликує вона, уперше в житті відкинувши свою флегматичність. «Хіба що три тузи в покері». Яка тонка іронія протягає в цих портретах. Адже в кожного з нас серед наших знайомих найдеться й мисс Метьюс — втілення бурхливого темпераменту, і миссис Джеймс — втілення байдужості й плоскої самовпевненості. А містер Джеймс, цей добродушний малий, темпераментний і безпринципний! А Бут, з його разючими ідеями щодо християнської релігії й самоправності, яке дивне знання людей виявляє автор в окресленні цих характерів, який повчальний урок може витягти кожного, хто потурбується помізкувати над всім цим! Однак нинішній читач романів найменше схильний до такого роду міркуванням. Він віддає перевагу книгам, які якнайменше змушують думати. Більше того, цілком імовірно, що, прочитавши цей роман і виявивши в ньому свої портрети, мисс Метьюс і миссис Джеймс оголосять їхніми злісними вигадництвами автора
Але от що особливо важливо підкреслити: незвичайна майстерність, з яким письменник малює те гарне, що є у виведені їм далеко не позитивних героях. Це щедрість Джеймса, добродушність його наївної дружини, проблиски добрих почуттів у мисс Метьюс; і навіть старовина Бат, у халаті своєї сестри декокт, що готовить для неї, і впрямь приваблива фігура, і хоча ми сміємося над ним, ми не можемо не любити його. До цього сміху завжди домішується деяка частка ніжності, і сам автор любить віддаватися таким змішаним почуттям і вміє викликати їх у своїх читачів. Щораз, оповідаючи про яку-небудь добру справу, чесний Фильдинг загоряється душею. Деяких письменників обвинувачують у тім, що вони втрачають почуття міри, описуючи лиходіїв. Наш же автор малює їх з філософською незворушністю. Навпроти, він схильний захоплюватися, описуючи позитивних героїв. Вам здається, що ви бачите сльози на його мужній особі, і він не намагається приховувати, що жаль до людей не чужо його великому й чистому серцю. Можливо, це недолік, з погляду мистецтва, але недолік дуже привабливий
Читача, що цікавиться подробицями життя Фильдинга, ми відсилаємо до його біографії, написаної містером Роско. Життя Фильдинга, більше чим який-небудь із його романів, служить втіленням ідеї, що пронизує його «Емілію». Ніхто не розплачувався настільки дорогою ціною за свої пороки й нерозсудливості. Втративши стан, він пізнав всю гіркоту потреби й униженья; втративши здоров’я, він став жертвою фізичних страждань, і ця кара за його гріхи тяжіла над ним все життя й звела його передчасно в могилу. Але навіть коли нестаток, горе й недуга надломили його організм, його гордий і вільний дух восторжествував над ними, а тверезий і чесний розум допоміг йому перебороти всі негоди й зберегти філософську незворушність. Ніжна прихильність до своєї сім’ї підтримувала його до кінця, і, хоча всіх його праць ледь вистачало, щоб прокормити себе й своїх близьких, після його смерті залишився відданий друг, що настільки високо цінував його, що він прийняв на себе турботу про сім’ю покійного й відгородив її від нестатку. Це що-небудь так виходить, — бути зв’язаним узами дружби з такою людиною, як Ральф Аллен, і Фильдинг, ще коли обоє вони були живі, спорудив пам’ятник на честь свого друга, пам’ятник більше міцний, чим будь-який монумент із бронзи або мармуру, вивівши його у своєму романі під ім’ям сквайра Олворти. «Є такий день, — писав Фильдинг в одній із присвят Аллену, — про настання якого жодна людина в королівстві не може подумати без здригання, крім вас одного, сер, це день вашої смерті». Важко придумати більше тонке визнання заслуг, і Фильдинг був не з тих людей, хто марнує хвалу лицемірно.
Мужність, життєрадісність, любов до людей ніколи не залишали Фильдинга, і до самої смертної години він невпинно працював на своїх дітей. Але після його кончини лише завдяки великодушності одного з його шанувальників-іноземців, французького консула в Лісабоні пана де Мейронне, на його могилі був установлений пристойний надгробок. Там він лежить, «від лихоманки життя відсипаючись». Немає більше ні томлячих душу турбот, ні настирливих кредиторів, ні болісних болів, ні диких нічних оргій, ні розкатів веселого сміху. Турботу про його дружину й дочок взяв на себе його відданий друг. Видно, він і впрямь позбувся від турбот і сумів, і так хочеться вірити в те, що його змучена, але шляхетна душа знайшла нарешті очищення й спокій
. Стаття була поміщена в газеті «Таймс» 2 вересня 1840 року
Гаррик Девид ( 1717-1779) — знаменитий англійський актор і театральний діяч. Прославився виконанням ролей Гамлета, Ричарда III, короля Ліра.)»Кар’єру марнотрата», «Кар’єру повії», «Модний шлюб».
Честерфильд Пилип Дормер, граф ( 1694-1773) — автор відомих «Листів синові», опублікованих в 1774 г.
Фаркуер Джордж ( 1678-1707) — англійський драматург
Долл Тершит — весела дівиця в історичній хроніці Шекспіра «Генріх IV». Миссис Куикли — трактирниця в тій же п’єсі й у комедії «Виндзорские пустухи».
Ричардсон Семюел ( 1689-1761) — англійський романіст сентиментальної школи
Емілія — героїня однойменного, останнього роману Фильдинга, опублікованого в 1752 р.
Родерик Рендом — головний герой однойменного роману англійського письменника Тобиаса Смоллета ( 1721-1771).
Капітан Бут — чоловік Емілії.) дитинства — Емілію. Фильдинг несправедливий до неї, називаючи її «втіленням байдужості й плоскої самовпевненості». Адже вона намагається допомогти, що перебуває в тяжкому положенні після звільнення з в’язниці чоловікові Емілії («Емілія», т. 2, кн. 5, гл. 5).) докторові Гаррисону, що на місці Биллам Буту він викликав би кредитора, що посадив Буту у в’язницю, на дуель і перерізував би йому ковтку (т. 3, кн. 9, гл. 3). Коли добряга Джеймс виходив пораненого під Гибралтаром капітана Буту, останній говорить: «Його поводження доводить істинність моєї теорії про те, що діями будь-якої людини керують тільки його страсті. Неможливо припустити, щоб Боб Джеймс надходив з міркувань релігії або моралі, тому що він відкрито насміхається над релігією, і над мораллю» (т. 1, кн. 3, гл. 5).
Там він лежить, «від лихоманки життя відсипаючись» — слова Макбета про умерщвленном них королі Дункане (Шекспір, «Макбет», буд. 3, сц. 2).
Коментарі Я. Рецкера