Тема Батьківщини у творчості Федора Абрамова «Пряслини»
Перші два романи: «Брати й сестри» і «Дві зими й три літа», разом з романами » Шляху-Роздоріжжя» і «Будинок» становлять тетралогію «Брати й сестри», або, як назвав їхній Федір Абрамов, «роман у четиpеx книгах».
Об’єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пекашино) , ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства, починаючи з військових 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини. Більше двадцяти п’яти років створювалася тетралогія ( 1950-1978) . Більше двадцяти п’яти років не розставався автор з улюбленими героями, шукав разом з ними відповіді на болючі питання: так що ж таке, ця Росія? що ми за люди? чому ми буквально в нелюдських умовах зуміли вижити й перемогти ворога й чому в мирний час не змогли нагодувати людей, створити справді людські, гуманні відносини, засновані на братерстві, взаємодопомозі, справедливості?
Ці питання починають відкрито обговорюватися лише нині. Тетралогія «Брати й сестри», як і вся творчість Абрамова підготовляла суспільство філософськи й морально до сьогоднішніх змін. Хоча всі книги об’єднані в тетралогію, але кожна з них представляє, як підкреслював не раз автор, закінчене художнє ціле. Тому можливо розглядати кожний роман окремо.
БРАТИ Й СЕСТРИ Про задум першого роману Федір Абрамов неодноразово розповідав на зустрічах із читачами, в інтерв’ю, у передмовах. Чудом уцелев після важкого поранення під Ленінградом, після блокадного госпіталю, улітку 1942 року під час відпустки по пораненню він виявився на рідному Пинежье. На все життя запам’ятав Абрамов те літо, той подвиг, те «бій за хліб, за життя», що вели напівголодні баби, старі, підлітки. «Снаряди не рвалися, кулі не свистіли. Але були похоронки, був нестаток страшна й робота. Тяжка чоловіча робота в поле й на лузі». «Не написати «Брати й сестри» я просто не міг… Перед очами стояли картини живої, реальної дійсності, вони давили на пам’ять, вимагали слова про себе. Великий подвиг російської баби, що відкрила в 1941 році другий фронт, бути може, не менш тяжкий, чим фронт російського мужика, як я міг забути про цьому» Першим поясненняням любові, жалі й замилування російською північною селянкою став роман «Брати й сестри».
Вісім років визрівав задум роману. Скінчилася війна, Абрамов повернувся доучуватися в Ленінградський університет, закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, став працювати на кафедрі радянської літератури. Всі ці роки він думав про роман, мріяв про письменство, але борг перед сім’єю старшого брата, що потребувала допомоги, не давав можливості цілком присвятити себе літературі
Абрамов почав писати першого розділу в літні канікули 1950 року на хуторі Дорище Новгородської області при натхненній підтримці свого вірного друга художників Ф. Мельникова, що відпочивало із сім’єю на тім же хуторі. Шість років під час канікул, у вихідні дні, вечорами й навіть ночами працював Абрамов над романом. Одночасно читав лекції, писав статті
Одна зі статей «Люди колгоспного села в післявоєнній прозі» була полемічно спрямована проти лакувальних тенденцій у літературі того років, проти сусально ідеалізованого зображення села. Висновок статті — «Тільки правда прям і безстороння» — став письменницьким кредо Абрамова. Пізніше він уточнить: «… Подвиг людини, подвиг народу виміряється масштабом вчиненого, мірою жертв і страждань, які він приносить на вівтар перемоги».
Про емоційне розжарення письменницької праці Абрамова говорить запис у щоденнику 15 жовтня 1955 року: «Сьогодні всю ніч не спав, забувся в п’ятій годині… Зненацька відкрила сцена крадіжки, страждання Ведмедика, переживання й шляхетності Ведмедика. Довго вона не давалася. Ранком я вставав злий, з важкою, мутною головою. Треба було готуватися до лекції. Але ледь я сіл за стіл, як знову нахлинуло вчорашнє почуття; мені довелося залишити лекції й записувати сцену із пропажею зерна. Ведмедик виходить чудовий. Здається, у нас такого підлітка ще не було в літературі, так притім у літературі для дорослих. Дитячий мир у нас глухою стіною відгороджений від дорослого. Але ж у житті не так одна вируюча повсякденна гущавина».
Роман не відразу знайшов прихильних видавців. «Два роки його отфутболивали редакції», згадував письменник. Не прийняли його журнали «Жовтень», «Новий мир». «Брати й сестри» побачили світло в 1958 році в журналі «Нева» И отут відбулося майже чудо. Роман відразу був зустрінутий критикою доброзичливо. За 1959-1960 роки з’явилося більше тридцяти рецензій у газетах і журналах. В 1959 році він вийшов окремою книгою в Лениздате, в 1960-м в » Роман-Газеті», а в 1961-м був переведений і превосходно виданий Вчехословакии.
Були невдоволення серед земляків, які дізнавалися в деяких героях свої прикмети. Тоді Абрамов, може бути, уперше відчув, як важко говорити правду про народ самому народу, розбещеному як лакувальною літературою, так і пропагандистськи хвалебними мовленнями по ньнього адресі
Абрамов писав з Верколи Ф. Мельникову 6 червня 1950 року: «Земляки мене зустріли добре, але деякі ледь приховують досаду: їм здається, що в моїх героях виведені деякі з них, причому виведені не зовсім в утішному світлі. І даремно переконувати. До речі, знаєш, на що опирається лакувальна теорія, теорія ідеального мистецтва? На думку народне. Народ терпіти не може прози в мистецтві. Він і зараз віддасть перевагу різним небилицям тверезому оповіданню про його життя. Одна справа його реальне життя, і інша справа книга, картина. Тому гірка правда в мистецтві не для народу, вона повинна бути звернена до інтелігенції. От штуковина: щоб зробити що-небудь для народу, треба іноді йти врозріз із народом. І так у всім, навіть в економіці». Ця важка проблема буде займати Абрамова всі наступні роки. Сам письменник був упевнений: «Народ, як саме життя, суперечливий. І в народі є велике й мале, піднесене й низинне, добре й зле». «Народ жертва зла. Але він же опора зла, а виходить, і творець або, принаймні, живильний ґрунт зла», — міркує Абрамов.
Перші рецензенти «Братів і сестер» відзначали мужність Абрамова, що сумели гідно розповісти про трагедію народної, про лиха й страждання, про ціну самопожертви рядових трудівників. Абрамов зумів «глянути в душу простої людини», він увів у літературу цілий пекашинский мир, представлений різноманітними характерами. Не будь наступних книг тетралогії, однаково залишилися б у пам’яті сім’я Пряслиних, Анфіса, Варвара, Марфа Репишная, Степан Андреянович.
Словом, Абрамов увійшов у літературу не як новачок, що починає письменник, а відразу як зрілий і самобутній художник. І це не випадково, тому що формувався, складався письменник Абрамов давно. Він сам підкреслював: «Письменник це доля, біографія» За плечима автора роману «Брати й сестри» була важка доля-біографія: Був трагедійний досвід сільського підлітка, що випробував лиха колективізації й напівголодного існування 1930-х років, був ранній досвід бездоглядності й братньої взаємодопомоги, був досвід ополченця-фронтовика, а потім досвід людини, навіч, на своїх земляках, на сім’ї брата столкнувшегося з післявоєнним лихоліттям, з безправним положенням селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не одержує на трудодні й платившего податки за те, чого в нього не було. Нарешті, був досвід ученого-викладача й критика-публіциста. За статтю «Люди колгоспного села в післявоєнній прозі» йому висували політичні обвинувачення. Але він відстоював свою правоту. Закінчувався роман на хвилі тих подій, які пов’язані з XX з’їздом партії, з викриттям культу особистості. Це окриляло, давало можливість говорити онаболевшем.
Абрамов прийшов у літературу не тільки з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного, але й зі своїм словом. У романі «Брати й сестри» могутньо зазвучала живаючи багатоголосе народне мовлення, засвоєна письменником з дитинства й завжди харчувала його книги. Спочатку нелегко було Абрамову затверджувати свою язикову стихію. Редакторські пуристи намагалися вирівнювати, підганяти під шаблон його слово. Але й тут він залишався непохитний
Безсумнівно, були в романі й недоліки. Їх бачив сам автор. І все збирався доробити роман, внести необхідні корективи. В особистому архіві письменника збереглися об’ємисті папки із замітками для доробки всіх чотирьох книг тетралогії, у тому числі й першій книзі. Всебічне вивчення цих матеріалів — справа майбутнього. Зараз можливо намітити лише головні напрямки творчої думки письменника, коротко зупинитися на тих замітках, які проясняють і поглиблюють соціально-філософську проблематику роману, свідчать про невтомні шукання художника
Замітки виникали в різні роки: відразу після публікації книги, в 1958 році, і в наступні роки, коли він працював над іншими книгами (1962,1965,1967, 1971-1976) , і тоді, коли була завершена тетралогія ( 1978-1981) .
Трагедія війни, єднання народу перед загальним лихом виявили в людях небачені духовні сили братерства, взаємодопомоги, жалю, здатність до великого самозречення й самопожертви. Ця думка пронизує все оповідання, визначає пафос роману. І все-таки авторові здавалося, що її слід уточнити, поглибити, зробити більше багатоскладової, многооттеночной. Для цього треба було ввести неоднозначні суперечки, сумніви, міркування героїв про життя, про військову совість, про аскетизм
Йому хотілося подумати самому й змусити читача задуматися про питання «буттєвих», що не лежать на поверхні, а уходящих коріннями в осмислення самої суті життя і її законів. З роками він усе більше зв’язував проблеми соціальні з моральними, філософським, загальнолюдськими. Здається, тому він хотів переробити початок. Відкрити роман поетично-філософською картиною журавлів, що летять, співвіднести споконвічні закони природи, яким коряться мудрі птахи, з варварством людей. «Небувале, незбагненне діялося на землі. Палали лісу. Здіймали до неба пожарища. Гриміли громи не з небес, із землі! Залізним дощем сікло й знизу й зверху й тоді падали їхніми тижнями товариші, що летіли, клин втрачав свій споконвічний, з незапам’ятних часів установлений малюнок. З годівлею було зле часто не знаходили колишніх жирувань, їм не махали із землі, як колись, не кричали хлопчиська: журавушки, куди ви?.. А вони всі летіли й летіли, корячись древньому закону, на свої древні гнездовья, у північні ліси, на болота, на життєдайні води Заполярья».
Природа, люди, війна, життя… Подібні міркування хотів увести письменник у роман. Об цьому внутрішній монолог Анфіси: «Росте трава, квіти не гірше, ніж у мирні роки, лоша скакає й радується навколо матері. А чому ж люди самі розумні із всіх істот не радуються земній радості, убивають один одного?.. Так що ж це відбувається-те? Що ж таке ми, люди? Адже й німці люди. І в них матері й батьки. І що ж це за матері, які благословляють своїх синів на вбивства? Так не може бути, не може бути… Немає таких матерів. Щось інше отут, щось інше… А що? Хто їй скаже це? Та й до кого звертатися із цим? До чи цього тепер людям?.. Тільки чи треба замислюватися зараз? Про це чи треба думати? «. Про сенс життя міркує після загибелі сина й смерті дружини Степан Андреянович: «От і життя прожите. Навіщо? До чого працювати? Ну, переможуть німця. Повернуться додому. А що в нього? Йому-Те що? И, може бути, випливало жити, для Макарівни. Єдина людина була біля нього, і того проворонив. Так навіщо ж ми живемо? Невже тільки працювати? » І відразу автор позначив перехід до наступної глави: «А життя брало своє. Пішла Макарівна, а люди працювали». Але головне питання, що хотів укрупнити Абрамов, — це питання про совість, про аскетизм, про зречення від особистого в ім’я загального. » чиМає право людин на особисте життя, якщо всі навкруги мучаються? » Питання наисложнейший. Спочатку автор відмінювався до ідеї жертовності. У подальших замітках до характерів і ситуацій, пов’язаним з Анфісою, Варварою, Лукашиним, він ускладнив проблему. Запис від 11 грудня 1966 року: » чиМожна повнокровно жити, коли навкруги лиха? От питання, що доводиться вирішувати й Лукашину, і Анфісі. Не можна. Совість та ін. Не можна жити повнокровно зараз. А коли ж жити людині? Громадянська війна, п’ятирічки, колективізація, війна… Лукашин повний сумнівів, але, зрештою, на питання » чиМожлива тепер любов? » він відповідає: «Можлива! Саме тепер і можлива. Не можна скасувати життя. А на фронті? Ти думаєш, у всіх пост великий? Так чи можливо це? » Анфіса думає інакше: «Кожний вирішує так, як він може. Я не засуджую. А сама не можу. Як я бабам подивлюся в очі? » Максималізм Анфіси автор хотів пояснити міцними моральними підвалинами в її старовірській сім’ї. «Раз горі в будинку, щодня небіжчики хіба може вона віддаватися радості? Хіба не злочинно це? Усе прабаби й бабки, що зберігали вірність до труни своїм чоловікам у їхньому роді, повставали проти її любові, проти пристрасті. Але й Анфісу змушував автор більше сумніватися, шукати відповіді. Анфіса терзається: любити повинна була Настя, її повинна була обдарити всіма дарунками життя, а насправді любити випало їй, Анфісі. Так хіба справедливо це? Хто, хто визначає все це, заздалегідь розраховує? Чому одна людина вмирає в молодості, а іншої живе?.. Анфіса, коли довідалася, що Настя обгоріла, калікою стала, надягла на себе вериги. Стоп. Ніякої любові! Вона стала сувора, аскетична, що називається, у ногу зі своїм часом. І думала: так і треба. У цьому її борг. Але людям це не сподобалося. Людям, виявляється, більше подобалася колишня Анфіса весела, безжурна, жадібна до життя. І саме тоді про неї із захватом говорили баби: «Ну, женка! Не падає духом. Ще й нас тягне.» А коли вона стала аскетом, зле стало й людям! І баби навіть запитують її: «Що з тобою, Анфіса? Чи не занедужала ти? Ходиш особи на тобі немає й брови не розсунеш… Страшно на тебе дивитися.» І люди не йдуть до неї. А вона адже хотіла їм добра, для них надягала на себе волосяницю
Морально аскетичне і язически життєлюбне відношення до миру приймало в романі й в інших добутках Абрамова самі багатоликі форми. Крайній аскетизм і егоїстично бездумне життєлюбство були однаково неприйнятні для письменника. Але він розумів, як важко знайти правду істину в цьому світі. Тому знову й знову зіштовхував протилежні натури, погляди, переконання, шукання в складних життєвих ситуаціях. Хотів письменник увести дорогі йому подання про старі традиції жителів півночі, що не знали навіть запорів у будинку: поставлять префікс і все. «Відкритий будинок хоч усе винеси. Дивна довірливість жителів півночі… Хатинки мисливські. Усе залишається. Скіпа. Хліб. Взаимовиручка. І Лукашин був вдячний цьому краю. Він обмився в ключових джерелах… він зміцнів, набрався сил. І не тільки фізичних, але й духовних. Він занурився в живій, джерельній воді… Він закохався в цей первозданний край».
ДВІ ЗИМИ Й ТРИ ЛІТА Роман створювався на хвилі подій, що відбувалися після XX з’їзду партії, коли з’явилася можливість відкрито обговорювати положення встране.
Замітки до роману кінця 1950-х початку 1960-х років, повість «Навколо так біля», виступ на партійних зборах Ленінградських письменників (1964) дозволяють судити про цивільну позицію Абрамова в ті роки. Він ставив самі важкі, болючі питання часу. Він говорив про тяжке становище селян, про чиновницьку сваволю, про небезпеку відродження нового культу особистості, oб уроках нашої історії, про необхідність дотримання законів, про розвиток демократії й цивільної самосвідомості
У весь голос сказати в пресі все, що мучило письменника в ті роки виявилося неможливим. За повість «Навколо так біля» він зазнав розносної критики, слова на Другому з’їзді письменників РСФСР (1965) йому не дали. У такій обстановці він виявив, мабуть, максимальна мужність, створивши роман «Дві зими й три літа». У ньому Абрамов-Художник, Абрамов-мислитель знайшов свою висоту. Якщо в першому романі очолювали любов-замилування, синовняя подяка, а всі труднощі пояснювалися війною, то в другій книзі поглибився дослідницький початок, зріс масштаб художнього збагнення конфліктів, доль, характерів. Абрамов одним з перших сміло заговорив про тяжке й безправне положення селян. Він волав до соціальної справедливості, він повідав про ті трагічно-тупикові ситуації, у яких виявилися кращі люди села совісні, працьовиті, що вистояли у війну. При цьому письменник не впадав в однобічне обличительство. Він запам’ятав поранену, але живу душу народу, що не втратив у пору лих і позбавлень любов до землі, почуття відповідальності, взаємодопомоги, жалю
Попередні замітки до роману 1958-1959 років виявляють болюче розжарення думки й почуттів письменника: «У країні дві грошових системи: рубль і трудодень. Трудодень — паличка, за нею нічого. Колгоспник одержує трудодні, але їх ніхто нікуди не брав, тому що вони нічого не коштували
Навіть у податок не брали. Напрошується дивовижний висновок: село було на положенні колонії, рабині. Як же отут можна говорити, що в нас не було експлуатації?! «.
Замітки до другого роману про післявоєнне село письменник робило ще в пору роботи над «Братами й сестрами», а думав про нього й того раніше, тому що «із самого початку були задумані чотири книги… Але, звичайно ж, це була лише загальна ідея, ідея-мрія».
Задум другої книги почав оформлятися в 1958-1959 роках. В 1960 році були зроблені докладні розробки до сюжету роману, до сюжетної лінії Михайла, а 31 грудня був складений докладний план книги. Час безпосередньої роботи над романом було позначено в одній з первісних рукописів: «грудень 1960 березень 1966».
В 1982 році Абрамов згадував: «Шість років я писав роман «Дві зими… «, шість років роздумів і зліз над безрадісним життям-буттям післявоєнного села, над бездоглядністю, над долею разутой, роздягненої й вічно голодної сім’ї Пряслиних, цим живим майбутнім Росії… Скінчив. А що робити з романом? Куди віднести? У ленінградський журнал «Нева», де в 1958 році була надрукована перша книга про Пряслиних? Але туди мені ходу немає звідти мене ще кілька років назад із тріском вигнали за надруковану на його сторінках повість «Навколо так біля». У московські журнали податися? Я відніс «Дві зими… » в «Зірку»… Редколегія «Зірки» довго тягла гуму (як пізніше з’ясувалося, її бентежила гострота роману) , довго не говорила ні так ні немає. Але, нарешті, повідомила: у нинішньому виді вона не може надрукувати роман».
На відміну від «Зірки», роман в «Новому світі» був схвалений, хоча повної єдності в оцінках не було. Одні відзначали, що такого чесного, сміливого зображення села в нас не було, інші говорили, що «книга в цілому робить тяжке враження», «занадто нагнітаються лиха». У багатьох викликала сумнів композиція роману. Пропонували поставити Михайла в центрі оповідання, відійти від хронікально-літописної форми
Форму книги взяв під захист А. Дементьєв. Багато хто погодилися, що нав’язувати авторові пропоновані рецепти не коштує
28 вересня 1967 року відбулося обговорення роману в «Новому світі» у присутності Твардовского. Абрамов висловив готовність ще попрацювати над романом, але одночасно виразив незгоду з багатьма зауваженнями, у тому числі про Михайла й про мову. Не тільки Твардовский, але й багато критиків дорікали письменника за широке використання діалектизмів, місцевих слів і наречень. Абрамов завжди відстоював свою манеру листа, відстоював право на зображення багатства народного мовлення. Час підтвердив його правоту. Що іскриться, багатобарвне, вагоме слово Абрамова скоряє читача й сьогодні. Але деякі критичні зауваження, у тому числі язикові, він урахував при доробці роману
На редколегії «Нового миру» разом з високою оцінкою роману пролунали сумніву в його «прохідності» через цензуру. Було висловлене речення «подумати про кінцівку, про епілог». У результаті з’явився складений «оптимістичний привесок» «Замість епілогу», датований 20 листопада 1967 році. Він був тільки в журнальному варіанті, при першому ж перевиданні автор зняв його.
До цього часу йшли переговори про видання «Двох зим… » в » Роман-Газеті». Незважаючи на неймовірний успіх у читача, редакція відхилила роман: «Не можемо рекомендувати двохмільйонному читачеві, тому що йдуть суперечки навколо, немає єдності». Тоді «Новий мир», підкреслюючи значення роману, висунув його на здобуття Державної премії СРСР. У захист роману виступив критик Б. Панкин, що був тоді головним редактором «Комсомольської правди», де 14 вересня 1969 року в рубриці «Обговорюємо добутку, висунуті на здобуття Державної премії СРСР» з’явилася його більша стаття «Живуть Пряслини! «. Твардовский відразу відгукнувся на статтю вдячним листом критикові. Обрадуваний була й Абрамов: стаття додала йому «величезні сили» у пору мовчання й наскоків
Однак Державну премію СРСР він все-таки тоді не одержав. Пройшло більше чверті століття із часу споровши про добуток. Відійшли в минуле страшні лиха післявоєнного лихоліття. Нові лиха й трагедії нашої історії відкрилися нам. Чи не затьмарили вони сувору правду абрамовского роману? Чи витримує книга письменника зіставлення з добутками А. Платонова, Б. Пастернаку, В. Гроссмана, що пролежали під гнітом цензури десятиліття? Справжнє мистецтво не старіє. Навпроти, воно збагачується, оживає згодом, відкриваючи ті потаєні глибини, які нерідко вислизали від сучасників, приголомшених правдою, що б’є, верхнього шару. Проза Абрамова ще чекає глибоких досліджень і прочитань
В одній із заміток («Психологія керівника району») письменник пояснює, чому в кожному районі обов’язково з’являлися показові колгоспи, з їхньою допомогою намагалися теоретично виправдати, на що здатно колгоспний лад, і практично захистити себе: «Не зрячи хліби їли».
«Окремі працівники району навіть розуміють, що в нинішніх умовах можна мати тільки один показовий колгосп. Це роз’ясняють Лукашину: ти захотів підняти колгосп, підйом якого не запланований райцентром. Всупереч всім і вся».
Вставав перед Абрамовим питання про героя часу. Виступаючи проти плакатної фігури бездумного ентузіаста, він хотів увести думаючого героя, початківця самостійно мислити. Таким діл дружин був стати Лукашин.
«Нинішній герой людин суперечливий, рефлектирующий, що сумнівається, початківець думати, звільнятися від тяжкого вантажу догм, які насаджувалися в ньому протягом багатьох лет. Та і як може бути інакше? Мій Лукашин думаюча людина. Він-Те і є герой сучасності. Герой ще не та людина, що вміє тільки розмахувати кувалдою. Але думаюча людина поки приречена».
Найбільше глибоко проблема думаючої людини пролунає в cледующих книгах — » Шляху-Роздоріжжя» і «Будинок». Але й у романі «Дві зими й три літа» вона порушена. Лукашин змушує людей думати про свої права й самостійність, коли повертає коваля Іллю Нетесова з лісу, коли сам відправляється в ліс і залишає керівником Михайла Пряслина, коли починає сперечатися з Подрезовим, з Ганичевим. Починають міркувати про життя й сперечатися один з одним Михайло, Егорша, Євсей Мошкин, Ілля Нетесів, Петро Житов.
Не все задумане міг реалізувати письменник сповна. Він розумів, які цензурні й редакторські перешкоди встануть на його шляху. Поряд із заострением соціальних проблем Абрамов багато думав про особисті відносини людей про сім’ю, любов, дружбу, взаємодопомозі, взаєморозумінні. Він навмисно йшов від прямолінійності у відносинах Михайла й Егорши, Анфіси й Варвари, Варвари й Михайла
Збирався письменник розповісти докладніше, як прибігав Михайло з далекої косовиці за шість кілометрів на побачення з Варварою, як вертався назад і думав: «Ніхто, звичайно, не їздив із Синельги на побачення. Ну й що? Хіба був у Синельге такий хлопець, як він, Ведмедик? А Варвара? Була така гарна, така жарка молодка? «.
Численні авторські начерки-додавання свідчать про величезну творчу роботу художника, про його постійне прагнення «докопатися до істини», зрозуміти «що таке людина», що заважає нам жити по-людськи, розумно, радісно, справедливо. Він розсовував обрії нашого мислення, учив думати над складними проблемами століття соціальними, філософськими, психологічними
Романи » Шляху-Роздоріжжя» і «Будинок» завершують тетралогію «Брати й сестри». Створювалися вони в 1968-1978 роки, у тяжкий застійний період, що прийшов на зміну хрущовської «відлиги». Але Абрамов залишався вірний собі, продовжував боротися за волю, людське достоїнство, за необхідність корінних змін у країні й у першу чергу в селі. Він удивлявся в минуле й сьогодення, шукав відповіді на самі болючі питання. У чому причина наших лих? Куди ми йдемо? Що робити, щоб вивести країну з тупика? Чи залишилися здорові сили в країні, у житті, у народі?
Він досліджував складні соціально-історичні, політичні, моральні й психологічні проблеми, поводження народу й отдельной особистості
Малюючи драми й трагедії народного життя, показуючи, як під впливом сформованих умов руйнувалися, спотворювалися людські долі й характери, він одночасно виявляв ті здорові сили націй, ті неминущі моральні підвалини, які допомагають людині завжди, при будь-яких умовах залишатися людиною. Слова Лізи Пряслиной: «Краще вуж зовсім на світі не жити, чим без совісті» виражають глибинний зміст всіх творів Федора Абрамова.
У пору роботи над романами створювалися й кращі повісті й оповідання письменника: «Дерев’яні коні», «Пелагія», «Алька», «Поїздка в минуле», «Баби», «Про що плачуть коня». Це був час розквіту дарування художника, коли набирала силу його соціально-філософська думка, його особистість, що піддавалася багатьом випробуванням. Він витримав сутичку згодом, хоча перемога давалася нелегко. Вибір шляху й поводження супроводжувався чималими сумнівами, борошнами, роздираннями
Становлення особистості Абрамова, художника й громадянина, предмет майбутніх досліджень. Та й романи » Шляху-Роздоріжжя» і «Будинок», кращі повісті й оповідання письменника залишилися багато в чому ще непрочитаними, неосмисленими. Абрамов випереджав час, ставив уже в ті роки такі питання й проблеми, про які всерйоз заговорили тільки сьогодні.
Глибина проблематики й характерів у книгах Абрамова зв’язана не тільки з достовірним знанням життя російського села, соціально-економічного й політичного стану країни, але в не меншому ступені з особистим поводженням художника, з його позицією, з його реакцією на обстановку в країні, на проблеми економічного, політичного, літературного життя
Про це свідчать щоденникові записи письменника. Їхня публікація справа майбутнього. Зараз важливо підкреслити, що думка й душа його відгукувалися на всі сложнейшие питання часу. Його тривожили події в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, пізніше введення наших військ в Афганістан. Він захоплювався виступом академіка А. Д. Сахарова («найглибший аналіз сучасного стану людства») , йому близький був заклик ученого «перебороти роз’єднаність».
Він не перестає обурюватися нашою безгосподарністю, бюрократизмом, бездумним плануванням, безглуздим вкладенням величезних засобів у сільське господарство, рабською покірністю трудівників, самовдоволенням чиновників, безталанням правлячих кіл («Скрізь сірість, бездарність, байдужість», «Нами править посередність. Та й чи взагалі можлива яскрава особистість у правлячих інстанціях? «) .
Будь-які прояви безладдя змушували його думати про всю країну. «І так по всій Росії. Рік у рік. Так що ж це таке? Так, німці нас не розбили, а бюрократизм, може бути, і розіб’є». «Невже безладдя в крові в російської людини? » Трагічно переживаючи спад суспільної самосвідомості, відзначаючи загальну утому й розчарування, Абрамов одночасно жадібно стежить за будь-яким проявом волелюбності, духовного здоров’я, соціальної й моральної активності будь це окремі події, книги, розмови, учинки рядових або видатних особистостей. Тоді з’являються в іншої, радісні, інтонації: «Процес, початий XX з’їздом, не зупинити». «Живаючи вода скрізь. Не тільки в селі, але й у місті».
Глибина збагнення часу й вічності доводиться й перевіряється поводженням художника його книгами, словом, цивільною позицією. Письменник, як і всі інші люди, піддається випробуванню на людяність, на дійсність соціальної й гуманної самосвідомості. У такі мінути відбувається або твердження, перемога духу або руйнування його. У такій складній ситуації виявився Абрамов, як і інші діячі культури, у пору розгрому «Нового миру», у пору виключення Солженицина зі Сполучника письменників
Поводження Абрамова того років, його болісні сумніви й рішучі дії збагатили його як художника, обумовили соціально-моральну, духовну атмосферу його книг, те світло людяності, що робить добутку довговічними
ШЛЯХИ-РОЗДОРІЖЖЯ «Шляху-роздоріжжя» мабуть, самий соціально гострий роман Абрамова. І не в чи тім причина, що в критику він не знайшов належного осмислення? Навіть доброзичливі автори не стільки розкривали глибину змісту книги, скільки «захищали», «рятували» роман від разносно-проработочних статей і рецензій
Працюючи над романом, письменник ставив і розгадував ті болючі питання життя села, країни й народу, які не вирішені ще й сьогодні. Чому панує вбогість і безгосподарність? Чому й через шість років після війни із села «вигрібали все до зернятка»? Чому селянин, що добуває хліб, що годує країну, сам залишається без хліба й молока? Хто справжній хазяїн у стані? Народ і влада. Партія й народ. Економіка. Політика. Людина. Методи господарювання й методи керівництва. Совість, борг, відповідальність, самосвідомість і фанатизм, демагогія, пристосовництво, цинізм. Трагедія народу, країни, особистості. От коло пекучих і найважливіших проблем, поставлених вромане.
Звичайно, не все сказано у весь голос. Із властивою вимогливістю до себе Абрамов сам помітив: всієї правди мені сказати не вдалося. Але хто сказав всю правду? До збагнення її ми ледь підходимо сьогодні, дотепер не можемо вирішити питання про землю, про власність, про волю й демократію, про причини наших лих. Якою же мужністю треба було володіти тоді, двадцять, тридцять років тому, коли в ході були ідеї про нашім самому передовому, кращому у світі суспільстві й людині. Тоді Абрамов ударив у дзвін правди, початків будити нашу самосвідомість
Безпосередньо писати роман Абрамов почав 4 жовтня 1969 року. Відразу зробив запис: «У мене сьогодні великий день, (почав перші сторінки нового роману. І радісно, і страшнувато: чи вийде? Чи вистачить сил зробити те, що задумав? Чи не мерзну? А мерзнути можна: дещо, можливо, прийде сказати вперше. Уперше в нашій літературі. У всякому разі, Підрізів і вся його лінія заново». Були вже й варіанти назви «Осінні багаття». «Хлібне світло». За назвою «Багаття осінні» роман було представлено навесні 1972 року в «Новий мир» і у видавництво «Сучасник». Остаточна назва » Шляху-Роздоріжжя» народилося лише в серпні 1972 року
Робота над романом ішла важко, багато борошн було пов’язане з фігурами Лукашина й Подрезова особливо. Не раз виникали сумніву, побоювання. «Дуже страшно писати, тому що увесь час почуваєш себе бунтарем. Увесь час видавлювання із себе раба. Але інакше не можна. Письменник повинен бути спереду у всім».
У березні 1970 року була закінчена перша частина роману, у вересні друга, у січні 1971 третя. Але це був лише перший варіант. Як завжди, Абрамов почав редагувати рукопис, переписувати й доробляти багато глав. Працював ще цілий рік. 12 березня записав у щоденнику: «Ура, скінчив роман. Вірніше, зробив сцену Підрізів у багаття. А взагалі-те роботи ще безліч». Але похмурі думки не залишали його, «і взагалі смутно: кінчаю роман, 4-літню роботу, може бути, краще, що я зробив, а не надрукують. Буде лежати в столі».
За попередньою домовленістю роман повинен був бути представлений в «Новий мир» у березні 1972 року. Але Абрамов просить відстрочку, ще раз редагує книгу. Обговорення роману на редколегії «Нового миру» відбулося 30 травня. Роман був схвалений, але, як припускав автор, було, висловлено багато редакторски-цензурних зауважень, особливо до третьої частини. З деякими зауваженнями письменник погодився. Він сам ще не був задоволений сценою районної наради, йому хотілося поглибити й розширити взаємини Подрезова й Зарудного
Весь серпень і майже весь вересень він жив у Комарово, напружено працював над романом. 19 вересня завершив остаточну редакцію книги, наступного дня записав у щоденнику: «Я зробив подвиг. Так, так! За півтора місяця з невеликим переорав цілий роман. Одну чверть книги приблизно переписав заново, одну чверть перелопатив. А скільки вставок, уточнень, вичерков! Загалом, зробив роботу, що я звичайно роблю за півроку, за рік. А назва нове? Це що-небудь коштує? » Шляхи-Роздоріжжя». Це саме те, що треба. У дусі поетики інших назв, відповідає задуму книги й плюс підводить читача до четвертого до «Будинку. » Куди ж краще! » Запис 31 серпня 1970 року виражає, мабуть, саму суть позиції Абрамова. «У Солженицина рядовий людина тільки жертва існуючого режиму. А насправді він і опора його. У цьому вся складність. Саме тільки висвітлення нашої людини із цих двох сторін дозволить художникові уникнути однобічності в зображенні життя». Ця проблема народ як жертва і як опора існуючої несправедливості одна з найважливіших у романі й прозі письменника протягом багатьох літ
Не раз визначав Абрамов головний зміст своєї творчості. «Головна й, може бути, єдина моя ціль як письменника збільшити добро на землі».
«Самопожертва як вищий прояв російської краси. Ця традиція в нашій літературі обірвалася на Чехові. Якоюсь мірою вона була підхоплена Буніним і начисто втрачена в радянській літературі. Не мені чи призначено відродити її? У всякому разі, мій улюблений герой — герой довгий, герой, здатний пожертвувати собою заради ближнього» Наполегливіше всього думка Абрамова билася над характерами Подрезова й Зарудного. Він прагнув прояснити зміст їхніх зіткнень і споровши, їхніх поглядів на життя, на людей і методи роботи. Він увів нові деталі в першу частину роману (у п’яту й дев’яту глави) . Не все наметившееся в начерках удалося використовувати вромане.
До речі сказати, конфлікт Подрезова й Зарудного у свідомості Абрамова виходив далеко за межі тимчасових рамок роману. Їхній конфлікт це, по суті, конфлікт усього післявоєнного часу аж до наших днів. На обмеженому матеріалі Абрамов не міг розкрити всю глибину, що відкрилася йому, і масштаб протиріч у методах і способах керівництва й ведення господарства. Він зумів лише поставити проблеми, які вимагали невідкладного обговорення й рішення
У зіткненні Подрезова й Зарудного, а також у суперечках Подрезова, Лукашина й Анфіси звучать найважливіші теми, що становлять суть роману, його глибинний нерв. Суперечка йде про способи ведення господарства, про відношення до народу й людини, про вичерпаність народного ентузіазму, про причини тяжкого становища в країні, про війна і її наслідки, про згубність вольового керівництва, штурмівщини, «виконанні плану за всяку ціну», бездумного виконання наказів зверху, про трагедію сліпого фанатизму, і трагедії низових і районних керівників, їхній силі й слабості
Підрізів фігура безсумнівно трагічна. На відміну від бюрократичного прошарку, Підрізів не втратив кореневого зв’язку з народом, не користувався привілеями, жив так само аскетично, як трудовий люд. Він був переконаним і безкорисливим виконавцем волі партії й Держави. Не провина, а лихо його в сліпій вірі в правоту верхів, у сліпій вірі в Сталіна. А звідси деякий догматизм мислення, беззаперечне підпорядкування вказівкам зверху. Але в межах району й області він був сміливий, ініціативний і навіть іноді критичний. У чорновому начерку письменник підкреслює сміливість, але й обмеженість Подрезова в порівнянні із Зарудним. Він Підрізів теж хазяїн. Але розмовляти запросто з Москвою ні, це йому й у голову не приходило. В області так, в області може підняти шум, з першим секретарем посперечатися, але далі ні, далі… Так він просто й уявити собі не міг, що до Москви можна за чимсь звертатися
Трагізм і сила особистості Подрезова проявляються в кульмінаційній сцені «суду»-наради, у прозрінні героя, у переосмисленні життя. «Усвідомлення себе людиною» от головний мотив прозріння Подрезова. «Підрізів усвідомлює, що він просто людина, незалежно від того, чи секретар він. І він уперше зрозумів, що він щось виходить, а не пост. А раніше йшов на ризик як секретар райкому. Партія вимагала, партійний борг. Усвідомлення себе як особистості». У цьому ж ключі повинен був виступати на захист Подрезова Зарудний, оцінюючи його людські якості. «Він не жандарм, як ми думали. А людина. Кинув путівку. Приїхав. Ні, я не підніму руку на Подрезова. Треба по-новому працювати. Ми поважали пост, а не людини. А треба навпаки».
На прикладі Подрезова Абрамов зачіпав одну із серйозних проблем нашого буття: людина й пост, людина й займана посада, людина й влада. Чи завжди людина залишається самим собою, займаючи високий пост?
Зіткнення Подрезова й Зарудного по господарських питаннях пов’язані із проблемою людяності. На відміну від Подрезова, що усе ще готовий виконувати план за всяку ціну, Зарудний вимагає уваги до людей, створення нормальних життєвих умов. У глибині душі Підрізів навіть погоджується з ним. Але отут виникає психологічний конфлікт. «Не керувати ім. Треба йти на приводу, а до цього Підрізів не звичний. З корінників у підпряжні. А отут виходило так. Визнати правоту Зарудного визнати свою поразку… відмовитися від всіх звичних методів роботи. Виходить, починати жити заново. А зможе? » На жаль, ця соціально-психологічна проблема взаємин керівників різного рангу й рівня, необхідність перегляду застарілих норм поводження ледь намічена в романі. Але важливість її для доль країни передчував письменник
Особливо пригнічували Абрамова всі зміни, пов’язані з положенням справ у селі. У романі прямо говорилося про злочинне відношення до селян, у яких «вигрібали все до зернятка», як у період воєнного комунізму коли панувала продразверстка. Всі згадування про «вигребаловке», продразверстке, воєнному комунізмі, про Непе, що ввів Ленін, щоб нагодувати країну, були викреслені. Були вилучені такі зовсім безневинні, на сьогоднішній погляд, фрази: «коли все село в розор прийшла», «як, скажи, в іншій державі живуть», «за все своє життя рідкий день досита їли» і т.п. На вимогу цензури були переписані й зм’якшені суперечки-діалоги Лукашина й Подрезова, Петра Житова, Анфіси. Перші читацькі відгуки (усні й у листах) були захопленими. По телефоні й у листі високо відгукнувся про роман Борис Можаев. «Так не писали п’ятдесят років. Нічого подібного в нашій літературі не було за п’ятдесят років. Пряслини на рівні Ростових в «Війні й світі». Це не тільки твоя перемога, але й перемога всієї нашої літератури. Міцно ти сколотив роман, міцно. Це річ не проста чистий голубець! як проказував Пушкін… Він гарний і в соціальному (у змісті тверезості й нещадності) і в моральному змісті. Пряслини дані по-толстовски. Це щира перлина, час нанизає її на одну нитку з такими літературними перлинами, як Наташа Ростова, Платон Каратаев, Василь Теркин, Іван Денисович. Поздоровляю».
Сам Абрамов не раз у пресі й на читацьких конференціях говорив про проблематику роману, про прототипи, про окремих персонажів. «Мене найбільше хвилюють морально-філософські проблеми, глибинні соціальні процеси, життєві колізії, у яких зіштовхуються носії різних моральних початків». Але й в одній людині нерідко протиборствують різні початки: борг і совість, закон і людяність, інтереси державні й особисті. Письменник застерігав від однозначного, однобічного розуміння таких складних фігур, як Підрізів, Ганичев, Eгорша.
Він підкреслював, що вони породження часу, складна, суперечливого, всю несправедливість і жорстокість якого ми осягаємо тільки сьогодні.
Роман » Шляху-Роздоріжжя» був переведений у ГДР, Чехословаччини, Польщі, Фінляндії. В 1975 році був виданий у Франції за назвою «Хроніка села Пекашина» з великою вступною статтею, де глибше, ніж у нашій критиці, розкривалася масштабність зображення, соціальна гострота й художня своєрідність книги
БУДИНОК «Будинок» — останній, завершальний роман тетралогії. Письменник надавав йому велике значення, уважав, що тільки четверта книга дасть «необхідну філософію» всій епопеї. Автор сміло переносить події з минулого в сучасність l972 рік, через двадцять років після арешту Лукашина. Багато чого змінилося в Пекашине. Відбудувалися будинку, техніка прийшла на поля, колгоспи замінилися радгоспами. Краще, заможніше стали жити люди: нові меблі, мотоцикли, моторки…
Але Абрамов далекий від заспокоєності. Його страшить мниме благополуччя, що ґрунтується на величезних дотаціях від держави. Його страшить безгосподарність, пристосовництво, демагогія, цинізм, втрата ідеалів, байдужість людей, які жити сталі краще, а працювати гірше.
Чому радгосп законно став планово-збитковим підприємством? Чому поля заростають чагарником? Чому нещадно вирубують лісу? Чому міліють ріки? Чому працівник перетворюється в незацікавленого роботягу, механічно виконуючої навіть безглузді вказівки зверху? Чому панує «паперова бормотуха» на зборах? Чому демагог Таборский і його «зграя» панують у Пекашине? Чому кращий працівник Михайло Пряспин стає чи ледве не зайвою людиною в Пекашине? Чому на очах всього села гине кращий будинок Ставрова? Чому, нарешті, гине Ліза краща людина, людина совісті, доброго й мудрого серця?
Питання можна задавати й далі. «Будинок» книга довговічна: вона викличе ще багато міркувань і тлумачень. Абрамов поставив у романі болісні проблеми й питання, замовчування й недозволенність яких привели країну до найглибшої кризи
Біль і думи автора про Росію, народ, землі, людині пронизують всю книгу, волають до розуму й серця читача. Письменник упевнений: вигляд країни, землі й господарства залежить не тільки від політиків, філософів, учених, керівників, але й від рівня свідомості, поводження й психології мільйонів, кожного з нас, від всієї соціально-моральної й побутової атмосфери повсякденності, в остаточному підсумку від того, як працюють, про що думають, до чого прагнуть, що вимагають, відкидають і схвалюють мільйони самих різних людей
Побутова повсякденність, радості, турботи, тривоги, трагедії пекашинцев, рядових сільських жителів зводяться письменником у розряд загальнонародних
Слідом за Л. Толстим, Чеховим, Буніним Абрамов досліджує взаємозалежність народного буття, рівня життя людей і стан їхніх розумів і серць, їх щоденного поводження
«Будинок» волає до розвитку нашої самосвідомості історичного, соціального, духовного. Не випадково в роман включені глави «З житія Євдокії-Великомучениці», що змушують осмислювати наше багатостраждальне минуле революцію, комуни, п’ятирічки, репресії
чиМожна творити Будинок-Країну фанатичним подвижництвом, не піклуючись про благоустрій окремих людей? Але відразу виникає інший питання
чиМожна творити особисте благополуччя, малий будинок, свій будинок-долю у відриві від загальних соціальних проблем Будинку-Країни й усього загальнолюдського Будинку?
Так, навколо будинку воєдино зливаються проблеми філософські, психологічні, історичні, побутові, економічні. У цьому змісті «Будинок» книга епохальна, вивідна нас на рішення сучасних загальнолюдських проблем. Це книга про пошуки нової свідомості, нових шляхів у розвитку країни, людини й людства. «Будинок» порушує питання про необхідність тверезо й безкомпромісно осмислити нашу історію, наші соціальні, економічні, духовні орієнтири й цінності. По суті, Абрамов почав розмову про те, про що всенародно заговорили через десять із зайвим років. Багато років тому Абрамов переконував і доводив, що нам потрібні не тільки соціально-економічні реформи, але й підйом загальної культури, відродження цивільного й духовно-морального потенціалу народу
Загальний задум четвертої книги складався давно, відразу по закінченні роману «Брати й сестри» і початком роботи над «Двома зимами… «. Збереглося чимало заміток, зроблених у середині шістдесятих років про Калині Івановичі, Євдокії, Лізі, Михайлові, Пете Житове. Першого розділу роману були написані в червні липні 1973 року, тоді ж зроблено багато заміток до інших глав. Однак робота над «Будинком» ішла з більшими перервами. Відволікали інші задуми, справи й обов’язки
Багато сил і часу, наприклад, в 1973-1974 роках віддав Абрамов спектаклю «Дерев’яні коні» у театрі на Таганку. У ці ж роки він працював над повістями «Поїздка в минуле» і «Мамониха», написав оповідання «Михей і Иринья», «Олешина хата».
13 лютого 1978 року «Будинок» був остаточно завершений. У березні письменник відвіз його в «Новий мир». І знову почалися важкі місяці боротьби за публікацію…
Роман в «Новому світі» прочитали дуже швидко. Зав. відділом прози Д. В. Тевекелян 28 березня зателефонувала й повідомила, що «Будинок» оцінюють як «значне явище», планують на восьмий або дев’ятий номер. Але відразу додала, що труднощів буде чимало. 16 травня Тевекелян приїхала в Ленінград з величезною кількістю редакторски-цензурних зауважень
Почали працювати, підшукувати підходящі варіанти змін. Федір Олександрович нервував, обурювався, умовляв, але в чомусь доводилося йти на поступки, щоб «Будинок» побачив світло. Редактор пропонувала зм’якшити різкі вираження, зняти узагальнюючі характеристики, прямі запитання, деталі, що викликають небажані асоціації. Цензура не дозволяла впрямую говорити про культ особистості, про каторжну роботу селян, про закупівлю хліба в Америці, про податки. Коли Тевекелян запропонувала зняти питання «Як дійшли до життя такий? «, Абрамов помітив: «Я люблю ставити питання». Редактор відразу відповіла: «А я люблю, щоб рукопису друкували».
«Новий мир» з романом «Будинок» вийшов 5 грудня. Автор відразу став перегортати журнал, читати окремі шматки й, що дуже рідко бувало, залишився задоволений своїм дітищем: «Невже це я? Невже це вийшло з-під мого пера? Сильно, дуже сильно. Не добре хвалити себе, знаю, але, їй-богу ж, дух захоплює. А ввечері… я навіть розревівся. Неймовірна силища це житіє Євдокії… Але з’явилося й побоювання: а чи не зведуть зміст роману до разоблачительству? От чого боюся».
«Будинок» коштує в ряді пророчих і застережливих книг російської літератури. Роман чекає ще всебічного дослідження й осмислення
18 травня. ерфурт Кінцівка Михайло дивиться на Лізу в лікарні, на її ока. Де, де він бачив такі очі? На іконі. І хоча він невіруючий, але перед цією іконою він устав би на коліна. Коли були такі очі в людей? У війну. У Лізи вони збереглися й після війни. Як же він не зрозумів цього? Треба було тільки вміти читати ока, і було б усе в порядку. А його обліпила цвіль. І от ці очі змили пил, бруд, ситість. Спасибі тобі, сестра! І він знову відчув себе легенею, живим. Він знав, як йому тепер жити
Скільки мінут треба, щоб від палати пройти до ґанку? П’ять, дві? А йому здавалося не приймальню, не коридор він пройшов, а ціле життя. Життя від смерті батька, коли вони із сестрою взяли будинок на себе, до сьогоднішнього дня. Заново пройшов по життю. І за ці п’ять мінут він став сивим. І це побачили брати й сестри. І він сам почував, що за ці п’ять мінут посивів. Він дивився на братів, дивився на сонце, на двері, що вела в лікарню (закрилися за ним) , потім звалився на коліна: Хлопці, молитеся за сестру. Якщо хто й допоможе їй зараз, то тільки наша молитва. І слідом за ним усі впали на коліна. До чорта ситість, будинок. Поверніть минуле. Поверніть згоду в душі, братерство. Зробіть мене знову таким, щоб я ніс всі борошна й турботи за братів, за сестер. Зробіть мене людиною
Поверніть мені голод плоті, але велику радість духу. Дайте пережити перший виїзд із сім’єю на Синельгу, дайте Варвару, дайте мені довірливі синовние й братні посмішки братів, сестер. Дайте мені страждання. Страждання за колгосп, за країну
Ситий я, господи, набите черево хлібом. Хліба духовного дай. Радостей духу дай. У стару хату, на мохи, на сосну, але щоб чисто духом я був, щоб, лягаючи, міг сказати: я людиною прожив цей день
Дайте мені, сам не знаю чого, але дайте. Крила дайте. Дайте все почати спочатку.
Байдуже небо. Байдуже сонце. Heт їм справи до піщини, до крапельки живої плоті. І тільки на особах братів співчуття й відгук
Тільки вони в сльозах. Плакали. Глянув на сонце. Що йому до нього? У нього своя робота, свої турботи, ім’я яким всесвіт. І тільки в очах братів велике співчуття».
Цей запис звучить воістину як заповіт письменника, що завжди застерігав людей про небезпеку втрати духовного здоров’я в погоні за матеріальним благополуччям
Тема «чистого життя» повинна була в повний голос зазвучати в підсумковому романі Абрамова «Чиста книга», що остались незакінченим
Всі міркування письменника над кінцівкою «Будинку» показують, що він хотів фіналом підбити підсумок всієї тетралогії, ще раз сказати про самому головний, про необхідність братнього єднання людей, взаємодопомоги, моральної чистоти