У книзі В. П. Острогорского основними безсумнівно є глави «Селяни» і «Добродії». Але Лєсков, видимо свідомо, ухилився від ретельного розбору цих глав, не бажаючи вести лоскітливу розмову із приводу їхнього викривального змісту. Найпильніша увага він приділив заключній главі, присвяченої зображенню жінки в поезії Пушкіна. Висвітлення й аналіз цієї теми в Острогорского далекі від об’єктивності й повноти. Вибравши лише негативні за змістом цитати з віршів, він зробив висновок досить однобічної й одіозної властивості. Жінка в Пушкіна зображена, як він уважає, «порожній і незначної», наділеної насамперед багатьма пороками, і в очах суспільства вона є «тільки іграшкою похоті».
На думку автора книги, «гарній росіянці жінки, як образа цілком цілого й закінченого, у Пушкіна ні, та й бути не могло…» Правда, почуття міри змусило Острогорского зробити застереження: він визнає, що в Пушкіна є дві «світлі жіночі особистості» — Тетяна в «Євгенію Онєгіні» і Полина в «Рославлеве». Однак, указавши на їхні привабливі сторони, він і ці героїні поставив в один ряд з «порожніми й незначними» жінками вищого світла. На його погляд, і вони «зрештою цілком розстаються зі своїми мріями й прагненнями й стають звичайними великосвітськими дамами, дружинами паскудників-чоловіків». У свій час Бєлінський, аналізуючи роман «Євгеній Онєгін», побачив подвиг Пушкіна й у тім, що він «перший поетично відтворив, в особі Тетяни, росіянку жінку». У сприйнятті критика це тип жінки із глибокою й шляхетною натурою, багатством щиросердечних переживань і вірністю «жіночої чесноти». Острогорский ігнорував думку Бєлінського.
Розглядаючи лише зовнішню сторону розвитку сюжету, він не розкрив духовного миру героїні й навіть поставив під сумнів її моральні достоїнства, заявивши, що Тетяна «задавила в собі людські прагнення» і «стала «верною супругою» нелюбимого, але дуже видного по положенню людини».19 У такому висловленні можна навіть доглянути натяк на користолюбство й двоєдушність героїні роману Аналізуючи нарис Острогорского, Лєсков не визнає можливим прийняти його тлумачення й оцінку образа Тетяни. У письменника здавна зложилося про нього інше, незмірно більше глибоке й ґрунтовне подання. «Майже непререкаемо встановлено, — заперечує він Острогорскому, — що його (Пушкіна. — Л. Ч. ) «Тетяна» в «Онєгіні» уважається найкращим жіночим типом…»20 И в цій оцінці чутний не тільки відзвук думки Бєлінського, але й раніше висловлені судження самого Лєскова Ще на початку творчого шляху в статті «Фахівці з жіночої частини» (1867) він із замилуванням писав про «серйозних жінок», якими ніколи не убожіла наша земля, і як доказ приводив у приклад два позитивних літературних типи — некрасовскую Дар’ю й пушкінську Тетяну — по його вираженню, «два могутні типи»: «Один твердий, що як виносить усе непогоди бронза, інший ніжний, але міцний, як мармур, від якого світлі рефлекси падають однаково на мураву й на сміття, не віднімаючи свіжості в мурави й не паскудячись низинної перстью…
«21 Письменник високо оцінив «променисте світло душі» і твердість характеру Тетяни. Але далі, визначаючи суть цього характеру, він, замість точної цитати з останнього визнання Тетяни Онєгіну, увів ремінісценцію: «Я буду вірна тому, у чому я поставлена».22 Це не випадкова помилка пам’яті, а трохи інше осмислення натури героїні. Якщо майже все критики бачили моральну висоту Тетяни в тім, що в її внутрішньому конфлікті верх взяло почуття боргу перед чоловіком, то Лєсков дає більше широке тлумачення тому почуттю боргу, що пронизує все поводження пушкінської героїні. У її визнанні він убачає вірність не тільки чистоті подружніх відносин, але й боргу як найвищого морального обов’язку самодостатньої особистості перед людьми, перед вищою волею Можливо, саме із цього погляду Лєсков і в рецензії на книгу Острогорского, уважаючи Тетяну «найкращим жіночим типом», проясняє зміст такого визначення в такий спосіб: «…
у типі Тетяни ми почуваємо кращі національні риси нашій росіянці жінки й шануємо їх не по забобоні, а тому що вони гармонічні, стрункі й піднесені Тому вона нам дорога й, можна сказати, навіть священна…»23 Очевидно, що мова йде не тільки про жіночу вірність, але й об інших духовних якостях, що вселяють священне преклоніння, моральних принципах. Саме уточнюючи ці принципи, Лєсков затверджує, що героїня Пушкіна зведена поетом на «прекрасний і чистий п’єдестал, з якого їй видна в усі сторони чесна дорога, при прекрасних силах пройти її до самої мети». Ця розгорнута метафора про «прекрасний і чистий п’єдестал» і «чесній дорозі» до кінця розкриває тлумачення Лєсковим суті «татьянинского типу» як осередку честі й боргу в широкому змісті цих понять. Саме ці риси, як уважав письменник, становлять опору в моральній самосвідомості російського народу Ще одна властивість дорого Лєскову в Тетяні. У відповідь на думку Острогорского про те, що лише дружини декабристів виявилися зразком великодушних жінок пушкінської пори, письменник виразив тверду впевненість у тім, що й Тетяна здатна до «самої широкої самовідданості», до подвигу «для полегшення близьких їй у їх несчастии».
У цьому випадку рецензія Лєскова перегукується з відомим мовленням Ф. М. Достоєвського про Пушкіна (8 червня 1880 року). Зосередивши основну увагу на аналізі драматичного конфлікту в душі героїні, Достоєвський спеціально розвив думку про жертовність такої натури, готовності поступитися своїм щастям заради щастя інших.25 Висловлюючи переконаність у моральній силі героїні, у її здатності перебороти страждання, Достоєвський і в цій думці стикається з Лєсковим. І той і інший письменники переконані, що образ Тетяни неперевершений у його поетичній досконалості. Правда, Достоєвський ставить поруч із ним образ Лізи Калитиной, Лєсков же думає, що це «найкращий жіночий тип», і всі інші позитивні жіночі образи в російській літературі є його видозмінами або перифразами По сукупності недоліків книги Острогорского Лєсков зробив висновок про її непридатність для звертання в народних школах. Однак цінність цієї рецензії зовсім не вичерпується її утилітарним результатом.
Критичний розгляд нарису Острогорского дало Лєскову привід висловити оригінальні й немаловажні судження про творчість Пушкіна, що представляють жвавий інтерес і для нашого часу В Особи(ий) отд(їв) Ученого Кому(итета) М(инистерс)тва Народн(ого) Освіти Члена Лєскова думка про брошуру Пам’яті Пушкіна. 6 червня 1880 р. Нариси пушкінської Русі. Віктора Острогорского. Спб., Друкарня Стасюлевича.
86 стор. в 16 частку л. Ц. 50 кіп Г-Н Острогорский має на увазі представити в цій книжечці: як розумів і зображував Пушкіна російську природу й сучасних йому російських людей. Спочатку в нього йде передмова, потім «природа», «селяни», «добродії» і нарешті «російська жінка». Така думка, на мою думку, становить завдання досить цікаве й небезкорисну, але виконання її в г-на Острогорского, на жаль, вийшло далеко небездоганним Промахи й недоліки починаються із самої передмови, якому бракує мірності й спокою тону, що становлять необхідна умова книг, призначуваних для дитячого читання. У г-на Острогорского, навпаки, багато роздратування стосовно жорстокості російських вдач і до превратностям особистої долі покійного поета й тому є деякі безпідставні перебільшення Із цих останніх він і починає «Шостого червня цього (1880) року, — говорить м. Острогорский, — відбулася подія нечуване: відкрився пам’ятник письменникові-художниковіові, який трупу назад тому 43 року щоб уникнути якихось зовсім безпідставно й легковажно передбачуваних безладь і хвилювань із боку публіки таємно вночі відвезли з Петербурга для поховання у Святогорском монастирі». В-1-Х, цей лоскітливий спогад трохи політичної властивості зовсім недоречно в книзі для дитячого читання; а по-друге, отут є й неправда — постановка пам’ятника » письменникові-художникові» в 1880 році не була справою «нечуваним» на Русі, тому що давно вже був поставлений пам’ятник Ломоносову в Холмогорах і Верб(ану) Анд(реевичу) Крилову в Літньому саду Впетербурге. Відразу несправедливим здається докір, що Пушкіна «не вміли навіть уберегти від смерті від руки якогось чужестранного пройдисвіта». Суспільство тодішнє аж ніяк не винувато ні в ревнощах Пушкіна, ні в поривчивости його до дуелей, з яких одна припинила його дороге життя. «Уберегти» людини від підозрілості до репутації його дружини — є справа неможливе для суспільства, а попередити дуель можна було тільки мірами поліцейськими, які поет всезвичайно прийняв би за нове для себе образа. Незрозуміло — у чому отут гріх невміння? «Через постановку пам’ятника» (стор. 3) м. Острогорский хоче «поставитися до Пушкіна як до явища історичному», а на 80 стор. є результат цього досвіду. Звіряючись із описанною Пушкіним «современною поетові русскою жизнию», м. Острогорский знаходить, що «картина вийшла дуже сумна». І дійсно, вона виходить цілком невеселою в підборі, який зроблений у м. Острогорского; але вона й насправді не могла б вийти иною навіть при меншому згущенні тіней. Час Пушкіна був час по перевазі важке, коли Русь, по вираженню Хомякова, була «усякої мерзенності повна»; але при тім угрупованні фактів, яку зустрічаємо в м. Острогорского, «картина вийшла сугубо сумна»: Думка жахлива тут душу затьмарює: Серед квітучих нив і гір