ТЕМА ЛЮБОВІ В ПРОЗІ А. И. КУПРИНА Куприн А. І

ТЕМА ЛЮБОВІ В ПРОЗІ А. И. КУПРИНА І серце знову горить і любить — тому, Що не любити воно не може А, С. Пушкін Творчість Олександра Івановича Куприна тісно пов’язане із традиціями російського реалізму. У своїй творчості письменник опиралася на досягнення трьох своїх кумирів: Пушкіна, Лева Толстого й Чехова. Головний напрямок творчого пошуку Куприна виражено в наступній фразі: «Потрібно писати не про те, як люди зубожіли духом і опошлели, а про торжество людини, про силу й владу його». Тематика добутків цього письменника надзвичайно різноманітна. Але є в Куприна одна заповітна тема. Це тема любові — одна з найвищих цінностей у житті А. И.

Куприна, тому у своїх повістях «Гранатовий браслет» і «Олеся» він торкати цю животрепетну для всіх часів тему. Ці добутки поєднують загальні риси, сама головна з яких — трагічність доль головних героїв. Здається, що в жодному із прочитаних мною літературних творів тема любові не звучить так, як у Куприна. У його повістях любов безкорислива, самовіддана, не прагнучої нагороди, любов, для якої зробити будь-який подвиг, піти на мучення зовсім не праця, а радість Повість «Гранатовий браслет» — це підтвердження того, що письменник шукає в реальному житті людей, «одержимих» високим почуттям любові, здатних піднятися над навколишніми, над вульгарністю й бездуховністю, готових віддати всі, не вимагаючи нічого натомість. Письменник оспівує піднесену любов, протиставляючи її ненависті, ворожнечі, недовірі, антипатії, байдужості. Вустами генерала Аносова він говорить, що це почуття не повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні, тим більше, ґрунтуватися на вигоді й користі: «Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися».

Любов, по Куприну, повинна ґрунтуватися на піднесених почуттях, на взаємоповага, чесності й правдивості. Вона повинна прагнути кидеалу. Саме такий була любов Желткова. Дрібний чиновник, самотній і боязкий мрійник, закохується в молоду світську даму, представницю так званого вищого стану. Багато років триває безмовна й безнадійна любов.

Листа закоханого служать предметом глузувань і знущань із боку членів сімейства Шийних і Булат-Тугановских. Не сприймає їх всерйоз і княгиня Віра Миколаївна — адресат цих любовних одкровень. А присланий невідомим закоханим подарунок — Гранатовий браслет — викликає буру обурення. Близькі княгині люди вважають бідного телеграфіста ненормальним, маніяком. І тільки все той же генерал Аносов догадується про щирі мотиви настільки ризикованих учинків невідомого закоханого: «А — почім знати? Може бути, твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше нездатні чоловіки».

А наш герой тільки й живе цими нагадуваннями про себе: листами від Г. С. Ж., гранатовим браслетом.

Це підтримує в його душі надію, дає йому сили переносити страждання любові. Любові жагучий, спопеляючої, котру він готовий віднести із собою в могилу. Смерть не страшить героя. Любов сильніше смерті. Він вдячний тої, котра викликала в його серце це прекрасне почуття, що підняло його, маленького людини, над величезним суєтним миром, миром несправедливості й злості. Саме тому, ідучи з життя, він дякує їй, благословляє свою кохану: «Так святиться ім’я Твоє». Чи могла бути така любов у дійсності? Гранатовий браслет — це чистий вимисел або Куприн зумів знайти в житті сюжет, що відповідає його авторській ідеї?

Відомо, що письменник завжди намагався знаходити в реальному світі сюжети й образи для своїх добутків. В основу повести покладені дійсні факти із сімейної хроніки князів Туган-Барановських. Письменник розглядає любов як глибоке морально-психологічне почуття. Повість «Олеся» побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох мировоззрений. Ці люди такі різні: Олеся — «цільна, самобутня, вільна натура, її розум, одночасно ясним і обкутаний непохитним посереднім марновірством, детски-безневинний, але й не позбавлений лукавого кокетства гарної жінки», а Іван Тимофійович — «людин хоча добрий, але тільки слабкий».

Вони належать до різних соціальних шарів: він — освічена людина, письменник, що приїхав у Полісся «спостерігати вдачі», а вона — «ведьмака», неосвічена дівчина, що виросла в лісі. Але, незважаючи на ці розходження, вони полюбили один одного. Однак їхня любов була різною: Івана Тимофійовича залучили краса, ніжність, жіночність, наївність Олеси, а вона, навпроти, усвідомлювала всі його недоліки й знала, що їхня любов приречена, але, незважаючи, на це, любила його всією своєю палкою душею так, як тільки здатна любити жінка. Її любов викликає замилування, тому що Олеся заради улюбленого була готова на всі, на будь-яку жертву. Адже заради Івана Тимофійовича вона пішла в церкву, хоча знала, що це закінчиться для неї трагічно. А от любов Порошина я не вважаю такий же чистої й великодушної. Він знав, що може трапитися нещастя, якщо Олеся піде в церкву, але не зробив нічого, щоб зупинити неї: «Раптом раптово жах передчуття охопив мене. Мені нестримно схотілося побігти слідом за Олесей, наздогнати її й просити, благати, навіть вимагати, якщо потрібно, щоб вона не йшла в церкву.

Але я стримав свій несподіваний порив…». Іван Тимофійович, хоча й любив Олесю, але в той же час боявся цієї любові. Саме цей острах перешкодив йому женитися на ній: «Одна лише обставина лякала й зупиняла мене: я не смів навіть уявляти собі, яка буде Олеся, одягнена в людське плаття, що розмовляє у вітальні із дружинами моїх товаришів по службі, викинута із цієї чарівної рамки старого лісу». Трагедія любові Олеси й Івана Тимофійовича — це трагедія людей, які «виламалися» зі свого соціального середовища.

Трагична доля самої Олеси, адже вона різко відрізнялася від перебродських селян, насамперед своєю чистою, відкритою душею, багатством внутрішнього миру. Саме це породило ненависть до Олесеві черствих, обмежених людей. Адже, як відомо, люди завжди прагнуть знищити того, кого вони не розуміють, хто від них відрізняється. Тому Олеся змушена розстатися з улюбленим і бігти з рідного лісу. Нитка червоного намиста це остання данина щедрого серця Олеси, на згадку «про її ніжну, великодушну любов». У любові героїв Куприна тисячі відтінків, і в кожному її прояві — свій сум, свій злам, свої пахощі. Навіть, незважаючи на трагічну розв’язку герої щасливі, тому що вважають, що їхнє життя, що освітило, любов — це справжнє, прекрасне почуття.