Тема самітності в романі А. Пушкіна «Євгеній Онєгін» Поетів і письменників за всіх часів цікавили люди, яких можна було б назвати «чужими для всіх». Є щось заворожливе й приваблююче в людині, здатному протиставити себе суспільству. Звичайно, образи таких людей згодом перетерплювали в російській літературі значні зміни. Спочатку це були романтичні герої, натури жагучі, що бунтують. Вони не виносили залежності, не завжди розуміючи, що їхня несвобода — у них самих, у їхньому душі. Пізніше з’являються добутки реалістичні, у яких письменники досліджують проблему взаємин особистості й суспільства на більше високому рівні.
Тепер їх цікавить уже не особистість, що прагне бути вільної від суспільства; предмет дослідження художників — вплив суспільства на особистостей. Так виникає й безсмертний образ Євгенія Онєгіна Наприкінці роману герой приходить до жахаючого висновку: він все життя був «чужий для всіх…». У чому причина цього? Відповідь -сам роман. З перших його сторінок Пушкін аналізує процес формування особистості Онєгіна. Герой одержує типове для свого часу виховання під керівництвом іноземного гувернера, він віддалений від національного середовища, недарма навіть російську природу він знає лише по прогулянках у Літньому саду. Онєгін у досконалості вивчив «науку страсті ніжної», але вона поступово заміняє в ньому здатність глибоко почувати. Описуючи життя Онєгіна в Петербурзі, Пушкін уживає слова «лицемірити», «здаватися».
Так, дійсно, Євгеній дуже рано зрозумів різницю між умінням здаватися й бути насправді. Якби герой Пушкіна був людиною порожнім, можливо, вона залишився б задоволений тим, що провів своє життя в театрах, клубах і на балах, але Онєгін — людин мислячий, його швидко перестають задовольняти світські перемоги й «вседенні насолоди». «Нудячись щиросердечною порожнечею», він намагається знайти розвагу в читанні, але не знаходить у книгах того, що могло б відкрити йому сенс життя. З волі долі Онєгін виявляється в селі, однак і ці зміни також нічого не міняють у нього життя «Хто жив і мислив, той не може в душі не нехтувати людей» — до такого гіркого висновку приводить нас Пушкін. Звичайно, лихо не в тім, що Онєгін мислить, а в тім, що він живе в такий час, коли мисляча людина неминуче приречена на самітність. Йому нецікаво те, чим живуть люди посередні, але й знайти застосування своїм силам він не може, та й не завжди знає навіщо. Як результат — повна самітність героя.
Втім, самотній Онєгін не тільки тому, що розчарувався у світлі, але й тому, що поступово втратив можливість бачити щирий зміст у дружбі, любові, близькості людських душ Історія дружби Онєгіна й Ленского приводить нас до висновку, що ці два чоловіки дійсно були лише «від робити нема чого друзі». «Ми почитаємо всіх нулями, а одиницями себе», — підкреслює автор. Дружба Онєгіна заснована на егоїзмі, тому він з такою легкістю дозволяє собі жартувати над почуттями Ленского. Результат — дуель і передчасна смерть юного романтика Тетяна зовсім точно знаходить слово, що визначає Онєгіна, — «пародія». Дійсно, Євгеній замінив щире на вигадане, життєве на літературне. Захоплений думкою про свою перевагу над людьми, Онєгін не зміг навіть відрізнити щиру любов Тетяни від звичної йому гри в «ніжну пристрасть».
Недосвідчена дівчина одержує сувору одповідь, а Онєгін навіть не обертає уваги на цей нічого не значущий для нього епізод. Взагалі його мало що торкає, життя його йде розмірено, у ній немає місця страстям, є лише холодні міркування. Убивство Ленского стає тим переломним моментом, після якого Онєгін уперше усвідомлює всю неправильність свого життя Довгі роки подорожі по Росії міняють героя. В останній главі ми бачимо іншого Онєгіна. Він знову знайшов здатність почувати, але його любов до Тетяни виникла занадто пізно.
Його колишнє життя представляється йому строкатими картинками, у яких немає нічого важливого, крім убитого Ленского й Тетяни, що сидить у вікна сільського будинку. Автор розстається зі своїм героєм у важку для нього мінуту, і відкритий фінал роману дозволяє нам сподіватися, що душу Онєгіна ще воскресне, а Бєлінський, приміром, взагалі думав, що Онєгін міг згодом* примкнути до декабристів. Втім, на мій погляд, не це головне. Набагато важливіше не подальша доля Онєгіна, а той шлях, що пройшов герой у романі, і той час, що цей шлях визначало.
Дивно, але всі читачі співчувають пушкінському героєві. Причина цього, як мені здається, у тім, що ми розуміємо: Онєгін став «чужим для всіх» тому, що був вище багатьох людей, що оточували його, але це, у свою чергу, привело героя до того, що й люди стали для нього чужими. Онєгін відгородив себе від посередності, але закрив свою душу й для щирих почуттів. «Я думав: вільність і спокій заміна щастю», — зізнається Онєгін Тетяні, починаючи усвідомлювати, що щире щастя полягає в прагненні знайти родинну душу Трагедія Онєгіна — це трагедія самотньої людини, але не романтичного героя, що біжить від людей, а людини, якому тісно у світі помилкових страстей, одноманітних розваг і порожнього времяпрепровождения. І роман Пушкіна засуджує не Онєгіна, а те суспільство, що змусило героя прожити саме таке життя.