Існує й інше прочитання цього вірша. Петербурзький літературознавець і методист В. Г. Маранцман пише наступне: «Читаючи вірш <...>, ми зауважуємо, що поет істотно змінив міф, викладений давньогрецьким істориком Геродотом <...>. Пушкіна наближає ситуацію вірша до російського життя, до історичного потрясіння 14 грудня 1825 року <...>. Плавці у вірші дані у важкому опорі стихії, у напрузі подолання. Співак, «безтурботної віри полн», вільний, відкритий, довірливий, і «вихорь шумний» його не губить <...>. «Гімни колишні співаю» — це й вірність плавцям-декабристам, і вірність собі, своїй вірі в справедливість миру. Саме завдяки любові до миру, довірі до природи поет виявляється особою недоторканним…» Твердження вірності колишнім ідеалам і друзям, в ім’я цих ідеалів сЪобою, що пожертвували, звучить і в посланні «У глибині сибірських руд…» Філософське розуміння волі не веде Пушкіна від «колишніх гімнів», від колишніх ідеалів. Воно лише допомагає більш глибоко усвідомити життя. Прийшло розуміння, що Волю нікому не можна принести в дарунок, як мріялося замолоду, що воля починається з постійної духовної роботи; і ні про яку політичну волю не можна говорити, поки не знайдене духовне звільнення. Найглибше філософське осмислення волі дано у вірші 1828 року «Анчар». У першій же строфі виникає образ «вартового». Вартовий стоїть на границі, охороняє один мир від вторгнення іншого. І пустеля знаходить риси особливого миру, миру Анчара
Це мир абстрактного зла, тому що отрута Анчара виливає зовні не з помсти, а від надлишку: «Отрута каплет крізь його кору»… Зрівняєте з наступною строфою: До нього й птах не летить,И тигр нейдет… Тигр — втілення жорстокості; але це жорстокість виправдана, зрозуміла: він розриває жертву й поїдає її, але він убиває тому що голодно. Зло Анчара — саме абстрактне зло, страшне самою своєю безпричинністю
По суті, звичному людському миру протистоїть антисвіт. Вірш побудований на антитезі: перша його частина про самому «древі отрути» чітко протипоставлений друг, сюжетної, котра починається саме з підкресленого протиставлення: Але людини людина… Подивитеся, у цьому рядку навмисно прибрані станові перегородки: адже перед особою «антисвіту» і пан, і слуга насамперед — люди, які повинні б разом протистояти злу, що йде ззовні. І сила зла, сила Анчара саме в тім, що перед ним не люди, а хазяї й раби. Одного лише «владного погляду» досить рабові, щоб піти на смерть і за смертю
Ми звикли співчувати рабам і проклинати гнобителів. Є чи співчуття до раба в Пушкіна? Ні, «бедний раб», покірний погляду пануючи й умираючий «у ніг Непереможного владики» викликає скоріше презирство. Він так само огидний поетові, як і його пан, тому що смиренність раба є клеймо його духовного рабства; як і почуття вседозволеності, що керує «владикою».
Тому що духовна воля не має нічого загального ні із уседозволеністю, ні з безвільністю. Так, через духовне рабство, входить у мир людей отрута Анчара: А князь тим отрутою напиталсвои послушливие стрелии з ними загибель разослалк сусідам у далекі межі
И воля в розумінні Пушкіна знаходить абсолютну самоцінність, що перевищує по значимості все суще у світі: На світі щастя ні, але є спокій і воля.Так у вірші 1834 року «Пора, мій друг, пора!» відмовиться поет від примари щастя в ім’я вищих цінностей людського буття — спокою й волі. У вірші «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний» Пушкіна скаже про одному з найважливіших підсумків життя: …у моє жорстоке століття восславил я Свободуи милість до занепалого призивав. Воля протиставляється не рабському, а саме «жорстокому» століттю. Щира воля не приемлет жорстокості, тому що жорстокість — прояв духовної закрепощенности, ущербності. Вільна людина добра Саме тому наступний рядок — про «милість до занепалих», про милосердя, якого позбавлений «жорстоке століття».
По книзі: Монахова О. П.
, Малхазова М. В. Російська література XIX століття. Ч.1. — М.-1994. : особливості офіційно-ділового й наукового стилю, стандарти, оформлення і язикові конструкції ділових листів, особистих, адміністративно-організаційних і інших документів Наукові факти
науки, і досягнення