Тирсенко А. В. Андре Шенье й французька революція кінця XVIII в

Тирсенко А. В. Андре Шенье й французька революція кінця XVIII в.

«перехідним містком від Расина до Гюго», тобто від класицизму до романтизму.) вимогливістю до власних творів, тією увагою, що він приділяв теоретичним питанням поезії, обробці форми й мови.) тільки два віршованих добутки, написані на політичні сюжети, єдині з опублікованих їм самим,- ода, присвячена знаменитій клятві в залі для гри в м’яч депутатів від третього стану, і сатиричний гімн, адресований солдатам швейцарського полку Шатовье.) у романтичній традиції затвердився культ великого поета, захисника волі, що стали жертвою якобінської диктатури. Данина цієї традиції віддавав і А. С. Пушкін в оді «Андрій Шенье», навіяної «Ямбами», створеними Шенье у в’язниці Сан-Лазар чекаючи страти:

Подъялась знову втомлена сокира
І жертву нову кличе.
Співак готовий; замислена ліра
Востаннє йому співає.
Заранок страта, звичний бенкет народу;
Але ліра юного співака
Про що співає? Співає вона волю:
Не змінилася до кінця.)»Андре Шенье й Французька революція кінця XVIII в.» привернула увагу дослідників, по перевазі літературознавців, що зверталися до неї у зв’язку з вивченням його поетичної спадщини. При цьому оцінки політичної діяльності Андре Шенье в роки революції далеко не однозначні: від апологетичних, як, наприклад, у Ш. — О. Сент-Бева, що видели у своєму герої «відважного одинака», що виполняли «свій борг стосовно спільної справи» до набагато більше помірних у Жана Госсерона, що вважало Шенье щирим захисником помилкових ідей, і, нарешті, аж до різко негативних у Жерара Вальтера, для кого трагічна загибель поета була загибеллю «небезпечного політичного супротивника», якого революціонери II г. відправили на ешафот Якщо вищезгадані автори намагалися визначити місце й роль Андре Шенье в революційних подіях, то лідер французьких монархістів Шарль Моррас виходив у своїй украй апологетичній оцінці із прямого протиставлення особистості поета Революції як такий. Для нього Андре Шенье був носієм кращих традицій французької цивілізації, якого Революція — антипод і руйнівник цих традицій — прирекла на смерть И все-таки при всьому розходженні суджень більшість авторів прямо або побічно визнають, що Андре Шенье був не тільки блискучим публіцистом першого років Революції, але й одним з ідейних лідерів її ліберального крила

У центрі уваги даної стаття — діяльність Андре Шенье в роки Французької революції кінця XVIII в. і реконструкція його поглядів того часу

* * *) Революції стали позначати скинутий режим з його одіозними становими привілеями, пануванням дворянської аристократії й королівським абсолютизмом, А. Шенье вважав у корені несправедливим. За його словами, він «ніколи не мав нічого загального зі Старим порядком» і протягом довгого років був прихильний ідеалу волі.)»святої рівності» відбивають особливості формування його особистості. Виходець із сім’ї комерсанта Луи Шенье, що виконував обов’язку торговельного консула в Константинополі, де й народився в 1762 р. майбутній поет, А. Шенье не належав до привілейованих станів, хоча його рід займав видне місце в рядах третього стану. Незважаючи на недворянське походження, йому, як і двом його братам, Костянтинові й Марі-Жозефу — останній став надалі драматургом і політичним діячем, членом Конвенту під час Революції — удалося одержати утворення в аристократичному Наваррском коллеже, заснованому в XIV в. королевою Франції Жанною Наваррской,- одному із кращих навчальних закладів старої Франції. Четвертий із братів Шенье, Совер, обрав військову кар’єру.) спроба, це було поширено в той час, «одворянить» своє ім’я й називатися «кавалером де Сент-Андре» не могли зрівняти його в правах із дворянством і зробити повноправним членом вищого суспільства. Як і багато представників буржуазної еліти третього стану, що уступали аристократії лише в силу її привілеїв, Андре Шенье гостро відчував свою неповноправність. Буквально напередодні Революції, у квітні 1789 р., він з гіркотою писав: «Немає більше сил, щоб обурюватися проти штучно створеної нерівності… Важко бачити, як вами зневажають, не приймаючи вас у тім суспільстві, що вважає себе вище вас».) античних, так і сучасних йому авторів. Серед останніх варто виділити Дж. Локка, Ж. — Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Вольтера. Ці мислителі й письменники символізували «століття Освіти», а розвинені ними ідеї користувалися широкою популярністю й популярністю серед утворених шарів французького суспільства. Для Шенье головного, об’єднуючого їхнього навчання ідеєю була ідея волі — свободи особи, волі політичної. Першою й неодмінною умовою волі він уважав вільнодумство. В 1788 р. він відзначав у своїх замітках, що коли «Руссо, Монтеск’є виступали проти ексцесів тиранії королівської влади або церкви», те говорили, що їхні роботи «повні вільнодумства», і він шкодував, що «аж до сьогоднішнього дня воля не є в нас, як у древніх, чеснотою», а поняття «мислити вільно» є не що інше, як обвинувачення.) ідеї волі Шенье йшов не тільки через свій життєвий досвід і засвоєння політичних навчань тої епохи, але й, головним чином, шляхом літературних шукань.) естетику, що тяжіє до схематизму, класицизму, що вимагала від поета не вільного польоту фантазії, яскравості образів і багатства життєвих спостережень, а строгого логічного мислення. Поетичним канонам класицизму він у своїй творчості протиставив античну поетику із властивими їй ліризмом і образністю художніх форм, у які він наділяв близькі йому волелюбні ідеї просвітителів.)»романтизм», мало в умовах нараставшего в другій половині XVIII в. кризи Старого порядку у Франції виразне політичне звучання. Адже за словами Віктора Гюго, визнаного глави французького романтизму, «романтизм… є лібералізм у літературі», а «літературна воля — дочка волі політичної». І хоча висловлення Гюго датується кінцем 20-х років XIX в., воно застосовно й до кінця попереднього сторіччя, оскільки, як справедливо вважав відомий історик суспільної думки Жорж Гюсдорф, «всі елементи того, що в XIX в. називали романтизмом, можуть бути знайдені в літературі й мистецтві попереднього століття» , тому що «поява романтизму й кінець століття Освіти є не двома наступними один за іншим періодами, а взаємозалежними аспектами однієї й тої же епохи».) і потребуючого осмислення з позиції Розуму майбутнього пристрою Франції.) Ці навчання заперечували історичну традицію, до якої апелював Старий порядок, і були потужною зброєю в боротьбі з ним.) суспільства, у яке люди поєднуються з метою збереження своїх природних прав; при цьому суспільні встановлення повинні були відповідати природному праву

Події літа 1789 р. — політична криза абсолютистського режиму, скликання Генеральних Штатів і конституювання їх у Національне, а потім і в Установчі збори, узяття Бастилії, нарешті, прийняття Декларації прав людини й громадянина сприймалися їхніми учасниками як здійснення волі суверенного народу, що реалізує своє право на висновок суспільного договору, метою якого буде відновлення й збереження природних прав людини, оскільки, як говорилося в Декларації, «забуття прав людини й зневага до них є єдиними причинами суспільних нещасть». Природними й невід’ємними правами проголошувалися цивільні права особистості — воля, юридична рівність, власність, безпека, опір гнобленню, а також право народу бути вищим джерелом влади — народний суверенітет

Історичне значення бурхливих подій початку Революції не вкрилося від Шенье, що дав їм яскраву й глибоку характеристику, виправдуючи революційне насильство, спрямоване проти Старого порядку:

«Коли велика нації, зостарившись в оманах і ледарстві, утомлюється від довгого летаргічного сну й за допомогою справедливого й законного повстання знаходить свої права, а також руйнує порядок, що позбавляв її цих прав, то вона не може відразу ж затвердитися й прийти в спокійний стан при Новому порядку, що повинен випливати за Старим».)»Якщо ми візьмемо гору,- затверджував він,- зміниться доля Європи: люди знову знайдуть свої права, народи — узурпований у них суверенітет» і в результаті «воля пошириться й затвердиться всюди».

Воля — вища мета й головне завоювання Революції. У цьому в Шенье не було сумнівів. Разом з тим слідом за політичною думкою XVIII в. і авторами Декларації прав людини й громадянина він уважав, що воля складається в здійсненні особистістю всієї повноти її природних прав. Тому він не раз відзначав величезну значимість документа, у якому проголошувалися ці права:

«Декларація прав людину й громадянина, прийнята Національними зборами, містить всі основні істини, які є фундаментом справедливого й вільного суспільства» , «щирою базою суспільного договору».) Ці розбіжності привели до розмежування революційних сил і до виділення ліберального й демократичного напрямків у Революції. Ідейною основою цього процесу були всі ті ж раціоналістичні теорії природного права й суспільного договору, їхні різні тлумачення в суспільній думці століття Освіти.) Дюпором, — зв’язували успіх Революції з досягненням компромісу між суспільними елитами — буржуазією й ліберальною аристократією. На їхню думку, представники соціальних верхів, виховані на ідеях Освіти й владевшие власністю, були зацікавлені в суспільному прогресі й покликані затвердити «принципи 1789 р.» — права людину й громадянина, що гарантують свободу особи. Установлений Установчими зборами наприкінці 1789 р. виборчий ценз забезпечували цим соціальним шарам контроль над політичною владою, усуваючи в той же час від активної участі в політичному житті народні маси, оскільки, відповідно до ліберальної ідеології, тільки власність і компетентність були необхідними гарантіями успішного ведення суспільних справ. Ліберальні політики вважали, що Революція повинна завершитися прийняттям цензової, монархічної конституції; при цьому збереження виконавчої влади в руках Людовика XVI символізувало наступність між Старим і Новим порядками у Франції

Підйом масових народних виступів проти Старого порядку привів в 1790 — початку 1791 р. до зародження й політичного оформлення демократичного руху й появі іншого в порівнянні з ліберальним розуміння цілей і завдань Революції. Демократичні лідери виступали за скасування майнового цензу й уважали, що Революцію випливало робити буржуазії в сполучнику з народом, а не з аристократією й королем. Жером Петион попереджав, що «буржуазія, цей численний і заможний клас, іде на розкол з народом, вона ставить себе вище його, вона бачить себе на одному рівні із дворянством, що неї віддає і яке чекає тільки підходящого моменту, щоб неї принизити». «Народ — єдина опора волі»,- підкреслював Максиміліан Робеспьер. Демократизація Революції означала боротьбу до перемоги над аристократією й королівською владою, твердження політичної рівності й установлення демократичної республіки

Ліберали й демократи в теорії виходили з різних традицій, що зложилися в суспільно — політичній думці XVIII в. і различавшихся протилежними поглядами на суспільство й права особистості. Якщо, відповідно до ліберальної традиції, що йде від Локка, Вольтера й фізіократів, у суспільстві існують два види прав — колективні права, що виражаються в здійсненні співтовариством громадян політичної влади, і права особистості, непідвласні співтовариству й індивідуумів, що є власністю,, то демократична традиція, яскравими представниками якої були Ж. — Ж. Руссо й Г. — Б. Мабли, навпроти, передбачала «повне відчуження кожного члена асоціації на користь всієї громади», т. е. обмеження й підпорядкування прав особистості рішенням співтовариства громадян, колективного суверена. Іншими словами, ліберальна думка представляла суспільство як співіснування приватних інтересів, тоді як відповідно до демократичної традиції суспільство — це згуртована спільність громадян, де приватний інтерес підпорядкований загальному. Тому, звертаючись до ідейної спадщини Освіти при осмисленні привнесеного революційним часом нового історичного досвіду, ліберальні політики відстоювали недоторканність невід’ємних прав особистості, тобто її волю, тоді як демократи заради досягнення суспільного прогресу в ході революції вважали за можливе й навіть необхідним обмежувати свободу особи в ім’я рівності

У суперечці між прихильниками ліберального й демократичного шляхів у Революції Шенье відмінювався до ліберального вибору. Демократія пугала його можливістю виродження в тиранію, оскільки в ній були відсутні діючі гарантії прав особистості. «У тих або інших умовах,- уважав він,- народ стає чимсь начебто тирана».

Щоб уникнути негативних проявів народовладдя, Шенье пропонував «затвердити кожного громадянина в границях його прав». Разом з тим він визнавав нагальну потребу народного суверенітету, що виражається в сильній державній владі, оскільки, затверджував він, «не може бути щасливого суспільства без політичної влади й громадського порядку».

У пошуках оптимальних взаємин між державою й особистістю, або, уживаючи більше розповсюджені в ту епоху поняття, між «загальною волею» і «індивідуальною волею», Шенье дійшов висновку, що прерогативою «загальної волі» є встановлення законних меж прояву «індивідуальної волі», перед якими «індивідуальна водячи повинна зупинитися». Разом з тим держава лише встановлює границі, у рамках яких припустиме прояв «індивідуальної волі» і ні в якій мері не стискує особистість у її правах, залишаючи їй певну законом автономію. Більше того, він думав, що прояв індивідуальних устремлінь «породжує змагання, джерело тисяч благ у всякому, добре організованому суспільстві, оскільки воно заохочує кожної людини ставати кращим із кращих». Звідси й завдання держави — «примиряти різні інтереси й устремління й перешкоджати приватним амбіціям замірятися на чужі права й цивільний мир».

Слідом за ліберальною традицією у французькій суспільно-політичній думці Шенье бачив у недоторканності прав і свободи особи, в індивідуалізмі, обмеженому тільки суспільним інтересом і загальним добром, стан соціального прогресу

Ліберальні погляди Шенье обумовили його політичну орієнтацію. Улітку 1790 р. він став членом «Суспільства 1789 року». Ця політична організація була створена в травні 1790 р. помірними депутатами Установчих зборів на чолі з М. — Ж. — П. Лафайетом, О. Мирабо, Ш. — М. Талейраном, е. Сийесом. Девіз «Суспільства 1789 року» — «ні реакції, ні нового повстання»,- як і його назва, ясно виражав задум його засновників, що вважали, що Революція повинна завершитися твердженням у суспільному житті ліберальних «принципів 1789 р.» На сторінках «Газети Суспільства 1789″ року» Шенье виступив з памфлетом «Думка, висловлена французькому народу із приводу його теперішніх ворогів», що став його політичним дебютом. У памфлеті він попереджав, що суспільне благо вимагає не допустити, щоб Революція зайшла занадто далеко, оскільки її подальший розвиток загрожує поваленням тих справедливих принципів, які вона встановила. На його думку, щирими ворогами французького народу є ті, хто намагається просунути Революцію по шляху її радикалізації, оскільки цей шлях веде до обмеження прав особистості, замаху на власність і в підсумку — до розпалення соціальної ворожнечі між заможною частиною суспільства й масою простого народу. У цьому памфлеті Шенье не називав політичних супротивників. Але публіцисти демократичної орієнтації — Ж. — П. Марат, Ж. — Ж. ебер і К. Демулен відразу ж помітили у виступі Шенье схований виклик їм і їхнім однодумцям. Демулен у редактировавшейся їм газеті «Революції Франції й Брабанта» прямо писав, що для Шенье «ми є порушниками миру й кривавих людей».

У квітні 1791 р. у черговому памфлеті «Про дух партій» Шенье знову із тривогою вказував, що Революція може привести до розколу націй на ворогуючі групи й стать прологом громадянської війни. Звертаючись до депутатів Установчих зборів, він ще більш наполегливо, ніж в 1790 р., призвав їх уважати Революцію кінченої, зміцнити громадський порядок, установити сильну владу й прийняти конституцію, що розроблялася з осені 1789 р., оскільки, попереджав він, «якщо діяти так, начебто б Революція ще не кінчена, вона не окончится ніколи».

Питання про долю Революції — продовжити її або зупинитися на досягнутому — виник у загальнонаціональному масштабі влітку 1791 р. у зв’язку з гострою політичною кризою. Приводом до нього послужила втеча короля і його сім’ї з Парижа з метою очолити контрреволюційні сили й завершившееся арешт утікачів у Варення. Навколо долі короля й, ширше, долі монархії розігралися політичні страсті. Ліберальні депутати Установчих зборів оголосили його особистість недоторканної й наполягали на збереженні за ним трону, убачаючи в цьому стан політичної стабільності

Демократично настроєні депутати виступали за заміну Людовика XVI на троні. Пролунали й радикальні заклики до встановлення республіки. 16 червня ліберальні депутати, що одержали перемогу в Установчих зборах по питанню про короля, ідейними лідерами яких були А. Барнав, А. Дюпор і А. Ламет, заснували на противагу Якобінському клубу, де верх взяли демократично настроєні депутати на чолі з М. Робеспьером, клуб у монастирі фельянов, що одержав звідси найменування «Клуб фельянов». Розстріл 17 червня на Марсовому полі республіканської маніфестації частинами Національної гвардії на чолі з Лафайетом привів до остаточного розколу в таборі Революції. Тепер його ліберальне крило орієнтувалося на фельянов, а демократичне — на якобінців. Своєрідним установчим маніфестом «Клубу фельянов» і програмою ліберального руху стало мовлення, вимовлена в Установчих зборах Барнавом:

«Сьогодні, добродії, ви повинні відчути, що спільний нтерес полягає в тім, щоб Революція зупинилася. Ще один крок по шляху до волі означав би знищення королівської влади, по шляху до рівності — знищення власності».

Основні риси післяреволюційного порядку повинна була закріпити конституція. Пізніше народилося й гасло фельянов: «Конституція, вся конституція, нічого, крім конституції».

Зусилля ліберальних політиків завершити Революцію, не допустивши її ексцесів, перегукувалися з ідеями Шенье, які він невпинно розвивав з 1790 р. у своїх памфлетах і які, по влучному зауваженню історика Жоржа Мишона, «уже були основою програми фельянов». Тому не випадково, коли наприкінці літа 1791 р. в «Клуб фельянов» влилися члени «Суспільства, що саморозпустилося, 1789 року», серед них був і Шенье. Його ім’я значилося в опублікованому 4 жовтня того ж року списку фельянов «.

«Клуб фельянов» походив скоріше на салон епохи Старого порядку, чим на політичне суспільство. Доступ у нього був обмежений високими членськими внесками (106 ліврів у рік) і відкритий тільки для представників соціальної еліти, а устав забороняв активну політичну діяльність. І все-таки роль клубу в історії Французької революції була велика — він став лабораторією ліберальної думки

Оскільки протоколи засідань Клубу не велися, збереглося тільки одне свідчення сучасника про участь у них Шенье. Яскравий його портрет — портрет активного учасника клубних зборів — залишив у своїх мемуарах сучасник Революції і її історик Ш. Лакретель, що також брав участь у них:

«Одна людина дуже мене зацікавив як проявом свого великого таланта, так і своєю видатною особистістю. Це був А. Шенье… З його вуст виходили найенергійніші й красномовні судження. Його вигляд, що запам’ятовується: атлетичне додавання, невисокий ріст, смаглява особа, що горять очі — надавав його словам додаткову силу».

Лакретель шкодував, що Шенье не був депутатом Національних зборів, де міг би висунутися як блискучий оратор) він був провідним журналістом ліберальної орієнтації. Його ораторське дарування знайшло відбиття й у його статтях. Їхню основу найчастіше становили мовлення, вимовлені їм у клубі фельянов. При цьому його політичні ідеї користувалися у фельянов такою популярністю, що, за словами історика французької преси А. Атена, програму фельянов «потрібно шукати в статтях Андре Шенье».

Улітку й восени 1791 р. Шенье співробітничав у що издавались Панкуком «Монитере» — провідному друкованому виданні епохи, де публікувалися звіти про роботу національних зборів і статті на політичні теми. «Монитер» завжди дотримувався домінуючої в той або інший момент політичної орієнтації. Тому, коли з початком роботи Законодавчих зборів у жовтні 1791 р. у ньому оформилася численна фракція депутатів-якобінців, Панкук закрив для Шенье свою газету.)»Паризькій газеті» — одному із центральних видань, що имели значний по тимі часам тираж в 12 тис. екземплярів. У листопаді її редагування перейшло отпроякобински настроєного М. — Ж. — А. Кондорсе в руки фельянов — Р. де Сен-Жан д’ Анжели й колишнього королівського цензора, академіка Ж. — Б. — А. Сюара. Останній, що добре знав Шенье, залучив його до участі вгазете.

У політичних статтях другої половини 1791 р. і весни-літа 1792 г. Шенье знову звернувся до теми, що стала лейтмотивом всієї його публіцистики: як завершити Революцію, не допустивши її «ексцесів» і затвердити у французькому суспільстві права людину й громадянина. Він чітко усвідомлював, що без цивільної згоди й соціального миру, які повинні прийти на зміну «занадто тривалої Революції» , Новий порядок у Франції не знайде стабільності. Надії на відновлення національної єдності й зміцнення Нового порядку Шенье, як і всі ліберали-фельяни, зв’язував із прийнятої Установчими зборами 3 вересня 1791 р. першою французькою конституцією

У цьому документі були втілені найважливіші положення ліберальної ідеології. Конституція гарантувала цивільні права й свободу особи, закріплювала принципи народного суверенітету й поділу влади при збереженні інституту монархії, уводила виборчий ценз, що забезпечував власникам контроль над політичною владою

Прийнятий конституційний акт Шенье назвав «блискучим оформленням соціальної організації». У викладені в ньому принципах він убачав реалізацію своєї мрії про «царство закону», коли «громадський порядок стоїть на стражі майна й особистості».

Конституція, на його думку, виключала повернення до минулого, до станової неповноправності Старого порядку. «Рівність у правах,- відзначав він,- це набагато більше, ніж простий конституційний закон… і не у владі навіть Національних зборів відродити ці одіозні розходження, що спочивають на народженні й привілеях». Разом з тим прийняття конституції він уважав завершальним актом Революції, що перешкоджає її розвитку по шляху до анархії. Нарешті, конституція закріпила соціальні підсумки Революції, у ході якої на зміну аристократії до влади прийшов новий правлячий клас — клас буржуазних власників

«Варто було б помітити,- звертався Шенье до своїх читачів зі сторінок «Паризької газети»,- що цей клас, що позначають словом буржуазія і який перебуває на рівному видаленні як від пороків надмірного багатства, так і від пороків убогості, між марнотратністю розкоші й крайньою нуждою, становить в основному масу теперішнього народу… що цей клас самий мудрий, самий помірний, самий активний, йому найбільше властиво всі те гарне, що має на увазі чесний промисел, що коли цей клас чим-небудь незадоволений, необхідно засудити відкриті пороки в законах і в уряді».

Під пером Шенье клас буржуазних власників з’являється надійною опорою конституції й Нового порядку. «Це для нього,- писав Шенье, ототожнюючи справу Революції з інтересами цього класу,- насамперед була зроблена Революція, саме він може неї підтримати своєю сміливістю, терпінням, працею». Шенье вдалося вловити, перебуваючи в гущавині революційних подій, їхній соціальний зміст і зрозуміти, що великі завоювання Революції — воля, цивільна рівність, гарантії приватної власності — хоча й відбивають загальнонаціональні інтереси, все-таки в першу чергу відповідають насущним потребам і запитам класу буржуазних власників. Адже твердження цих революційних принципів сприяло розкріпаченню економічних інтересів і дало потужний імпульс розвитку ринкової економіки й вільного підприємництва. Тому, завершення Революції й збереження її підсумків він зв’язував з активними політичними діями цього класу, спрямованими на зміцнення конституційного порядку, що в той же час, на його думку, відповідало б і загальнонаціональним інтересам. Знову й знову він звертався зі сторінок «Паризької газети» до французів із закликом об’єднатися «в ім’я справедливості, власності, законів»:

«Французькі громадяни, всі ви, хто хоче, щоб ваша батьківщина була вільна й щаслива, щоб ваше житло було безпечно, щоб ваша власність була недоторканна… об’єднаємося».

У тривожній політичній обстановці кінця 1791 р., чреватої соціальними й політичними конфліктами, поглибленням національного розколу й початком іноземної військової інтервенції й громадянської війни, Шенье наполегливо й послідовно шукав шляхи до громадської згоди.) із країни, указуючи при цьому, що «переслідування не сприяють зміні переконань, вони породжують тільки мучеників» . Громадський порядок і гарантії прав особистості, за його переконанням, створять сприятливі умови для їхнього повернення й тільки стосовно непримиренних емігрантів, що обосновались у Кобленце під егадой Прусского й Австрійського дворів і що готовили збройне вторгнення на територію революційної Франції, він допускав застосування репресивних мерла

З тих же позицій Шенье намагався дозволити й питання про церковний розкол. Ще в 1790 р. Установчі збори прийняли закон про цивільний пристрій духівництва, що стало приводом до загальнонаціонального розмежування по конфесіональній ознаці на прихильників і супротивників цивільного культу. У Законодавчих зборах якобінська ліва зажадала переслідувань неподчинившихся закону про цивільний пристрій церкви священнослужителів. Фельяни, навпроти, пропонували оголосити волю вибору між двома релігійними культами. Шенье пішов далі своїх політичних однодумців. На противагу спробам якобінців насадити державний релігійний культ, що істотно обмежував свободу особи, він запропонував зробити релігію приватною справою, шляхом відділення церкви від держави з одночасним проголошенням рівності всіх культів

«Національна асамблея,- писав він,- надасть кожному повну волю випливати тої релігії, що йому більше підійде… кожний буде оплачувати той релігійний культ, який він захоче випливати, і не буде оплачувати ніякий інший… необхідно видати закон, відповідно до якого ніякий цивільний акт не буде торкатися церковної організації».

Далеко, що йде ідея, Шенье про відділення церкви від держави не знайшла достатньої для її здійснення підтримки під час Революції й була здійснена майже сторіччя через, в 1905 г.

Спроби Шенье, як і лібералів у цілому, знайти шляхи до національного примирення на базі конституції 1791 р. в умовах усилившейся з початку 1792 р. політичної поляризації французького суспільства, не приводили до успіху. Під тиском якобінців, що йдуть на чолі демократичних сил, перевагу одержав твердий політичний курс, що відкидає всякі компроміси. Тим самим ставилася під сумнів і саму ліберальну конституцію, що припускала компроміс із королем і дворянською аристократією. Точка зору якобінців в остаточному підсумку узяла гору з питань про емігрантів, чиї майна піддалися секвестру, і об непринявшем цивільний пристрій церкви духівництві, що підлягало переслідуванню по законі

Тому з початку 1792 р. Шенье обрушив вогонь критики, вкладаючи в неї всю силу свого дарування, на якобінців, убачаючи в їхній діяльності погрозу новому конституційному порядку

До початку 1792 р. якобінці повністю оправилися від розколу з фельянами. Відродження якобінської організації було безпосередньо пов’язане з новим підйомом народного руху, викликаного економічною кризою, інфляцією й ростом цін на продовольство. У русі взяли участь міські трудові шари, за яких закріпилося в ту епоху назва «санкюлоти»,- ремісники, робітники, крамарі, дрібні підприємці. У їхніх вимогах з’єднувалися гасла політичної демократії й соціальної рівності — егалітаризму. Вони виступали проти всевладдя соціальних елит — «аристократії багатства», за скасування виборчого цензу й за таксацію цін на продовольство

Зима й весна 1792 р. були відзначені масовою участю санкюлотів у діяльності політичних клубів, включаючи і Якобінський клуб. Опираючись на народну підтримку, якобінцям удалося створити потужну політичну організацію, що складалася із центрального клубу в Парижу й мережі дочірніх суспільств у провінції. Їхня організація придбала «мобілізаційний» характер, тобто була розрахована на активні політичні дії в масштабах всієї країни, масову народну підтримку й орієнтована на продовження Революції

На ці нові риси якобінської організації із тривогою вказував Шенье в цікавому, почасти художньому описі політичної практики численних якобінських клубів:

«Ці суспільства, тримаючись за руки, утворять щось начебто електричного кола, що обплутує Францію. Їхня невгамовна активність прирекла уряд на безсилля… Привласнивши собі атрибути публічної влади, вони те перетворюються в трибунал і припиняють дії місцевої влади, то прямо дають їм приписання».

Він відкрито обвинувачував якобінців у тім, що вони, називаючи себе «друзями конституції», на ділі ж «виявили себе тільки в явних і таємних атаках» на неї й, опираючись на силу організації, справжнього «держави в державі», прагнули встановити свою владу над Францією.)»Моніторі» з’явилися дві статті його молодшого брата Марі-Жозефа Шенье, що примкнув під час Революції кякобинцам.

Різні політичні пристрасті братів Шенье не відбилися на їх особистих дружніх відносинах. Марі-жозеф навіть спеціально обмовляв всю делікатність публічної дискусії з людиною, з яким він зв’язаний «кревними й дружніми узами» і якого завжди вважав «громадянином, гідним поваги».

Газетна полеміка між Андре й Марі-Жозефом Шенье щодо політичної практики якобинизма виявила, по суті, зіткнення між двома різними пониманиями Революції — між ліберальною революцією власників і невід’ємних прав людини в Андре Шенье й демократичною, народною революцією в Марі-Жозефа.

Марі-Жозеф Шенье після трагічної загибелі Андре Шенье відійшов від політичної дея — тельности, умер в 1811 г.

А. Шенье вбачав у діяльності якобінців, у їхньому прагненні знайти політичну опору в масовому народному русі, погрозу влади власників і конституції, що цю владу узаконила. Зі сторінок «Паризької газети» він обвинувачував якобінців, часом емоційно різко, у розпаленні соціальної ворожнечі, що веде до підриву національної єдності. У якобінських клубах, писав він, «щодня проголошуються думки й навіть принципи, які загрожують будь-якому стану й будь-якій власності», там «будь-яка багата людина сливет ворогом суспільства». Більше того, він затверджував, що політична практика якобінців веде до відчуження народного суверенітету від «доброго народу», тобто людей заможних, саме і являющихся «сьогоденням французьким народом», щирим носієм «національної волі» на користь народних низів, людей без власності, які «не зацікавлені ні в якому політичному керуванні».

На доводи Андре Марі-Жозеф справедливо заперечував на сторінках «Монітора», що «принципи якобінців зовсім не загрожують власності» і, навіть більше того, якобінці переконані, що без власності немає й волі. Разом з тим Марі-Жозеф підкреслював, що принципи політичної рівності й народного суверенітету є для якобінців не вузькими поняттями, як для ліберальних політиків, що поширювали їх тільки на власників, а гарантіями політичних прав кожного громадянина, поза залежністю від того, чи є він чи власником ні. Тим самим Марі-Жозеф послідовно відстоював політичні права санкюлотів, яких він на відміну від свого брата й слідом за якобінцями вважав «частиною теперішнього народу», поряд ссобственниками.

Газетна кампанія Шенье проти якобінців придбала найбільш гострий і драматичний характер під час політичної кризи літа 1792 р., у ході якого він, як і всі фельяни, уживав розпачливі зусилля з метою запобігти виходу Революції за рамки конституційної законності, поваги до природних прав людини й власності

Настання кризи було прискорено оголошенням 20 квітня Францією війни Австрійської імперії, а потім і Пруссії, які виношували плани військової інтервенції. Воєнні дії відразу ж прийняли несприятливий зворот для французьких армій, погано підготовлених до того ж ослаблених еміграцією офіцерів-дворян. Реально, що позначилася погроза, Революції з боку австрійських і прусских військ, збройних формувань емігрантів і їхніх прихильників у Франції, що бачили у військовому втручанні єдиний засіб відновити Старий порядок у всій повноті, викликала стихійну мобілізацію французьких патріотів. В умовах відкритого протистояння революційних сил зовнішньої й внутрішньої контрреволюції якобінці вимагали вживання діючих заходів суспільного порятунку, що йдуть врозріз із конституційним режимом, — розпуску конституційної королівської гвардії, прихильність якої Новому порядку була більш ніж сумнівної, створення табору з 20 тис. збройних представників департаментів під Парижем, введення надзвичайного стану — оголошення батьківщини вопасности.

Ці змушені міри, в остаточному підсумку прийняті під тиском якобінців, уже означали певні обмеження конституційної законності й особистих прав громадян, диктуемие загальнонаціональними інтересами. 29 липня Робеспьер сформулював у Якобінському клубі нове, демократичне по суті розуміння конституціоналізму: «Треба врятувати державу яким би те не було способом, антиконституційно лише те, що веде його до загибелі».

У тривожні дні літа 1792 р. якобінці, вирішуючи завдання національної оборони, очолили масовий революційний рух і фактично відкинули ліберальну конституцію

Для Шенье так само, як і для всіх ортодоксальних прихильників конституції 1791 р., були неприйнятні ні позиції, зайняті якобінцями, ні плани контрреволюції. Шенье відносив себе до тих щирим патріотам, яким однаковою мірою ненависна «тиранія Бастилії й тиранія клубів». Війна в його поданні була продовженням з боку австрійців, пруссаків і емігрантів «старої війни дворян і королів проти народу» і тому справедливої з боку Франції. Разом з тим він не допускав ніяких надзвичайних обмежень конституційного режиму й відразу ж відкинув міри суспільного порятунку, запропоновані якобінцями. Він уважав, що дії якобінців остаточно розкрили їхню політичну особу «тиранів, які гнітять в ім’я рівності, які роздирають батьківщину в ім’я патріотизму і які зневажають ногами всі, права людини, цитуючи при цьому Декларацію прав».

Відмежовуючись як від якобінців, так і від прихильників повернення до Старого порядку, Шенье влітку 1792 р. уже не харчував ілюзій щодо міцності конституційного порядку, оскільки в строкатому політичному спектрі тої епохи більше не бачив вагомої альтернативи антиконституційним силам

Його ідея про єдність дій власників у захист конституції так і не здійснилася, і він з гіркотою повинен був констатувати безрадісний для себе факт, що «добрий народ не поєднується» і що для спільних дій «чесним громадянам не вистачає сміливості», Позбавлена підтримки власницьких шарів французького суспільства, припинила існування ліберальна «партія» фельянов, залишившись у пам’яті сучасників і наступних поколінь, згідно яркою характеристиці, даної їй Ф. — Р. Шатобрианом, — «однієї з тих окостенілих партій, які завжди гинуть, що роздираються партією прогресу, що захоплює їх уперед, і партією реакціонерів, що тягнуть їх назад». В одній зі своїх останніх статей Шенье змушений був відверто визнати, що тепер «великі нації… змушена робити вибір між Кобленцем і якобінцями». Сам же він, як і більшість колишніх фельянов, відмовився від неприйнятного для нього в кожному разі вибору. Повстання 10 серпня 1792 р., ознаменоване скиненням монархії й перемогою демократичного руху на чолі з якобінцями, поклало кінець його активної публіцистичної діяльності

Крах ліберального політичного курсу, якого дотримувався Шенье, викликали його глибоке розчарування в суспільних справах. В одному із приватних листів від 28 ок бря 1792 р. він піддав критичному перегляду своя участь у Революції. «Що я зробив у Революції?» — запитував він себе й відразу відповідав: «Віддяку Богові нічого… Революції ніколи не були підходящим часом для людей чесних і принципових». І все-таки йому ще раз довелося взяти участь у великій політиці наприкінці 1792 р. під час процесу над Людовиком XVI, знову як журналіст

У грудні 1792 р. колишній король був відданий суду Конвенту за обвинуваченням у державній зраді. Суд над ним мав велике політичне значення. Це був суд над людиною, що символізував як Старий порядок, так і компромісний ліберальний порядок конституційної монархії 1789-1792 гг., скинутий 10 серпня 1792 р. У випадку осуду колишнього короля знімалися останні легітимні перешкоди на шляху демократичної республіки

Шенье не міг упустити можливість дати ще один бій своїм політичним супротивникам, коли на карту знову була поставлена доля Революції. Він опублікував наприкінці грудня 1792 р. два листи в журналі «Французький Меркурій», де доводив, що Конвент не має права судити короля, вопервих, у силу того, що цей інститут не має функції судової влади, по-друге, відповідно до конституції 1791 р. король навіть у випадку зради не міг бути судимо, а тільки усунутий від влади, нарешті, якщо, як затверджувалося в обвинуваченні, король ніколи щиро не приймав Новий порядок, те і якобінці зі своєї сторони вели постійну боротьбу проти конституції, його що узаконювала, і зрештою відновили проти короля народ і Законодавчі збори

Але удача не супроводжувала Шенье й таємним прихильникам короля, що организовали його захист, що вели в Конвенті Мальзерб, Тронше й де Сез. Конвент визнав Людовика XVI винним у державній зраді й присудив до страти, що і була зроблена 21 січня 1793 р..

Надалі доля Шенье зложилася трагічно. Його ім’я було гарно відомо якобінцям як непримиренно до них настроєного журналіста й уже значилося в складені ними в липні 1792 р. проскрипційних списках. Він змушений був ховатися. Тому що в Парижу із установленням якобінської республіки 21 вересня 1792 р. залишатися було небезпечно, він знайшов притулок у Версалі, де й залишався до весни 1794 р. Випадково довідавшись про переслідування свого друга, журналіста маркіза Пасторі, з яким разом співробітничав в «Паризькій газеті», він покинув свій притулок і прийшов у Пасси, де жив Пасторі й у нього в будинку був арештований як підозріла особа.)»Ямби», що стали його політичним заповітом. В «Ямбах» він у гротесковій формі зобразив народовладдя, що виродилося в тиранію й привело до Великого терору:

Самодержавному їсти хочеться народу,
Набиті під тюремний звід,
Чекають тисячі голів худоби йому на догоду,
Як я, зійти на ешафот

Відродження Франції він, як і в часи активної журналістської діяльності, зв’язував зі ствердженням влади закону й із правами людини

ПРО, знайте, блискавки з моєї блискають ліри
За батьківщину, не за себе
І хльостають скажено бичі моєї сатири,
Лише справедливість возлюбя.
Нехай ізвиваються й гідри, і пітони,
Залізом їх, вогнем тавруй,
Їх винищивши вщент, спорудивши знову закони,
Ми знову станемо все людьми.)»тюремній змові». Його смертний вирок був наведений у виконання 25 липня 1794 р. Поет був гільйотинований за два дні до падіння Робеспьера й завершення політики терору

«Революції мають людей для всіх своїх етапів,- писав Шатобриан. — Одні з них ідуть із цими революціями до кінця, інші починають, але не доводять до завершення».) до кінця Революції, ідеї, з якими він зв’язав своє життя — прав людини, конституційного правління, розуміння середнього класу як гаранта вільного суспільства, були розвинені ліберальною думкою XIX в. і стали надбанням сучасної цивілізації

—і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і

У цій публікації, розрахованої на масового читача, ми не відтворили літературні посилання на важкодоступні джерела. — V. V.

—і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і —і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і