Томашевский Б. В., Вольперт Л. И.: Вольтер.
Електронні публікації
Джерело: Література Освіти )
/Default. aspx
— псевд.; наст. прізвище й ім’я Аруе,
Арует (Arouet) Франсуа Марі, 1694 — псевдонім; теперішнє прізвище й ім’я Аруе, Арует (Arouet) Франсуа Марі, 1694, французький письменник, філософ, історик, публіцист, один з головних ідеологів і найвизначніших представників французької Освіти, що зробив потужний і глибокий вплив на літературу й суспільну думку XVIII . Т. 3. С. 531). Рясно був представлений В. у навчальній програмі Ліцею. З того раннього років В. був в оцінках і сприйнятті П. «чоловік єдиний» («Бова», 1814, ст. 30), «єдиний старий», «поет у поетах перший», що «Усіх більше перечитаний, / Усіх менш млоїть» («Городок», 1815, ст. 107, 96, 100, «розумів і моди вождь» («До вельможі», 1830, ст. 16), «велетень цієї епохи», тобто XVIII в. («Про незначність літератури росіянці», 1834; Акад. XI, 27l), «великий письменник» («Вольтер», 1836; Акад. XII, 75). Разом з тим відношення П. до В. безупинно еволюціонувало
«У бурхливій юності lt;-gt; Зачарований Вольтером» (варіант «Послання Л. Пушкіну», 1824 — Акад. II, 906), П. зачитувався його віршами, романами, трагедіями, особливо поемою «Орлеанская незаймана» («La Pucelle», опубл. 1755), у якій бачив «книжку славний, Золотий, незабутню, Катехізис дотепності» («Бова», ст. 24, «Святу Біблію Харит» («Коли стиснеш ти знову руку…», 1818, ст. 4). Свою прихильність В., з розгорнутою його характеристикою, юний П. декларував у вірші «Городок» (ст. 94, виділивши як головна особливість творчості французького письменника його універсальність: у В. знаходить П. з’єднання їдкого глузування й дотепності з мудрістю мислителя («Син Мома й Мінерви»), він цінує його як автора чудових трагедій («Суперник еврипида»), блискучої легкої поезії («сивий пустун», «ерати ніжний друг»), бурлескної «Орлеанской незайманої» і епічної поеми «Генриада» («Арьоста, Тасса онук»), дотепних філософських повістей («батько Кандида»). Проте в цей період П. навряд чи усвідомлював у всій повноті ідеологічний зміст жадібно їм добутків, що читаються, В., тим більше що пізніше «вольтер’янство», розвинене у світському суспільстві, особливо в старшому поколінні, не могло вже вражати П. ні оригінальністю, ні новизною. Поетична сторона добутків В. здавалася йому незмірно вище заключавшихся в них ідей, його залучали цікавість, дотепність, ефектність положень і іронія всіх добутків В., виняткова простота і ясність оповідання, особливо в прозі, «розсудливий склад» («lt;Про прозеgt;», 1822; Акад. XI, 18), що відрізняється насиченістю думки при точності й лаконізмі її вираження. На творчість П. у його молоді роки найдужчий вплив із всіх творів В. зробила «Орлеанская незаймана», воно відбилося в ранніх поемах «Чернець» (1813) і «Бова», потім в «Руслані й Людмилі» (соч. 1817 і пізніше в «Гавриилиаде» (1821). Захоплення «розпусної прозою» В. («До друга віршотворцеві», перша редакція, 1814 — Акад. I, 341), у першу чергу «Кандидом», виявилося, очевидно, у незбереженому романі П. «Фатам, або Розум людський» (1815); з вольтерівською традицією була, імовірно, зв’язана і його знищена недописаної віршована комедія «Філософ» (1816). Переклади П. з В. у ліцейські й перші послелицейские роки (як втім і впосл.) нечисленні: восьмивірш «Лаиса Венері, присвячуючи їй своє дзеркало» («От дзеркало моє — прийми його, Киприда!..», 1814; французький оригінал: «Sur Laicirc;s qui remit so), «Станси» («Ти мені велиш палати душою…», 1817; французький оригінал: «A Madame du Chacirc;telet»), «Сновидіння» («Недавно, спокушений чарівним сновиденьем…», 1817; французький оригінал: «A Madame la Pri). Тріолет В. «Deacute;pecirc; chez-vous, Mo) послужив, можливо, своєї традиційній і популярної у французькій поезії композицією епіграми одним зі зразків епіграми П. «Похмурих трійка є співаків…» (1815), а станси «Королеві прусскому» («Au Roi de Prusse», 1775) — зразком для вірша «Ти і я» («Ти багатий, я дуже бідний…», 1817; цитатою із сатири В. «Бідолаха» («Le pauvre diable», 1758) у перекладі И. И. Дмитрієва [«Відповідь» («Нахабність, Аристарх, таланту не заміна…»), 1806] завершується епіграма «На Каченовского» («Бессмертною рукою роздавлений Зоил…», 1818), а рядки 51 є ремінісценцією з послання В. письменникові Ж. — Ф. Сен-Ламберу (1716 («A M. de Sai). ДО В. сходило ліцейське прізвисько П. «суміш мавпи з тигром».) П. до «Фернейскому злого горланя» («Городок», ст. 95; «Руслан і Людмила», пісня IV, ст. 9 у першому виданні 1820 — Акад. IV, 279) і поклало початок подальшої безупинно розвивався відповідно до еволюції суспільних і естетических поглядів П. переоцінці різних аспектів творчості французького письменника. Важливу роль у цьому процесі зіграв відмову П. від класицизму, представником якого був У. До середини 1820-х драматургія В. втратила у великій мері для П. колишнє своє значення. Відзначаючи в чернетці листа (П. А. В’яземському?) від 5 липня 1824, що «століття романтизму не настала ще для Франції», воно навів як приклад обплутаного «старими мережами Аристотеля» поета К. Делавиня, що у них виявився, будучи «учнем трагіка Вольтера, а не природи» (Акад. XIII, 102). Та обставина, що В. як трагік шанується французами рівним Расину, представлялося П. в 1832 («lt;Початок статті про В. Гюгоgt;») переконливе підтвердження «незначності або несправедливості» їх «літературних аксіом». Там же В. згадується в числі тих «кращих письменників», «славнейших представників» Франції, які «довели, як почуття витонченого було для них lt;французів. — Л. В.gt; чужо й незрозуміло» (Акад. XI, 219), а в одному з варіантів ця думка пояснювалася вказівкою, що «Вольтер крім Расина й Горация, здається, не зрозумів жодного поета, судив про мистецтва як дитя» (Там же. С. 453). Не приймав тепер П. і публіцистичної манери В., внаслідок якої його добутки ставали лише за
собом проведення його ідей і втрачали свій інтерес при зміні їхніх обставин, що викликали. У творчій спадщині В. особливу цінність здобувають для П. ті добутки, які «носять на собі lt;…gt; клеймо» романтичної поезії. Знаходячи його у віршованих казках і «Орлеанской незайманій» («Про поезію класичної й романтичної», 1825; Акад. XI, 38), він в 1825 пробував перекладати «кращу», як він тоді продовжував уважати (лист до А. А. Бестужева від кінця травня , поему В. («Початок I пісні Незайманої «) і віршовану новелу («Коротше дні, а ночі частці…») «Що подобається дамам» («Ce qui plaicirc;t au dames», 1763), що є вільним перекладанням оповідання Д. Чосера; з якихось причин в обох випадках накидання були залишені на перших рядках.) до неприйняття цинізму «Орлеанской незайманої». Сумарна характеристика художньої творчості В., як вона зложилася в сприйнятті П. до цього часу, багато в чому полемічна стосовно аналогічної характеристики двадцятилітньої давнини в «Городкові», хоча, очевидно, вимушено загострена убік осуду в передбаченні цензурних утруднень, дана в статті «Про незначність літератури росіянці», грудень 1833 . Вона, однак, коректується в написаній біля того ж часу (1834 чистової редакції «Подорожі з Москви в Петербург» згадуванням В. серед тих письменників, які доводять, що «щира краса не зблякне ніколи», і «читані будуть, доколе не винищиться рід людський» (Акад. XI, 262).)»великому письменникові» («Вольтер», 1836; Акад. XII, 75) залишалися незмінними. Розсипані рясно в добутках і листах П. вольтерівські цитати й ремінісценції свідчать про те, що весь комплекс творів В. перебував увесь час у його поле найближчої уваги й активному використанні. Багато добутків «оракула Франції» («Бова», ст. 255) він знав чи ледве не напам’ять і у всякому разі в дрібних подробицях, так що коли в 1828 В’яземський попросив його вказати джерело однієї цитати, воно його негайно назвав (лист В’яземського від 26 липня 1828 і відповідний лист П. від 1 вересня 1828 — Акад. XIV, 23, 26). В. він згадував і до нього звертався по самих різних приводах: про філософські й літературні суперечки XVIII в., у яких брав участь В., йому нагадує «авторська пиха, lt;…gt; літературні плітки й інтриги» П. А. Катенина (лист до В’яземського біля (не пізніше) 21 квітня 1820 — Акад. XIII, 15); туга в Михайлівськім по «шуму і юрбі» приводить на розум висловлення В. про село («lt;З автобіографічних записокgt;», 19 листопада 1824 — Акад. ХП, 304); міркуючи про царювання Катерини II, він заперечує думку про неї В. і визнає його відповідальним за сформоване в Європі помилкове, з його погляду, подання про її діяльність і особистість («lt;Замітки по російської історії XVIII векаgt;», 1822 — Акад. XI, 16; з В. він полемізує щодо причини посилання Овідія (чистовий автограф вірша «До Овідія», 1821 — Акад. II, 728; примітки до окремого видання першої гл. «Євгенія Онєгіна», 1825 — Акад. VI, 653); порівнюючи в «Графі Нулине» (1825) скрадливого до спальні господарки героя з котом, що підстерігає миша й на неї що кидається (ст. 250 треба, поряд з основним своїм джерелом — Шекспіром (див. с. 380), також і В., що вжив подібне порівняння в «Орлеанской незайманій» (пісня XII) стосовно до Монрозу; цитатою з тої ж поеми характеризує в «Арапі Петра Великого» (1827) французьке суспільство (Акад. VIII, 4); у жартівливому віршованому листі до С. А. Соболевського від 9 листопада 1826 переінакшує прізвище тверского власника готелю Гальяни, уживаючи нескромне італійське слово «Кольони», узяте з XI гл. «Кандида» (Акад. XIII, 302; III, 34); і мн. ін. Якщо в 1822 сам П. відчував себе «хрещеником Вольтера» («Мій друг, уже три дні…», первісні начерки; Акад. II, 744), те в 1830 У. Л. Пушкін, прочитавши вірш «До вельможі», відчув, що автором «не забутий lt;-gt; вигадливий Вольтер» і що він має його «дотепність і смак» (лист А. С. Пушкіну від середини червня .)»Вольтер перший пішов по новій дорозі — і вніс світильник філософії в темні архіви історії» (Акад. XIII, 102). «Історія Карла XII» («Histoire de Charles XII», 1731) і «Історія Російської імперії при Петрові Великому» («Histoire de lrsquo;Empire de Russie sous Pierre le Gra) служили П. одним з основних джерел «Полтави»: до них у тім або іншому ступені сходять характеристики Петра I і Карла XII, принцип висвітлення подій зіставленням їхніх учасників-антиподів, історична оцінка Полтавського бою в передмові. Задумавши нарис про Французьку революцію (1831), П. склав для вступного огляду, що передбачався, історії Франції із часу завоювання франками Галлії короткий конспект «Досвіду про вдачі» («Essai sur les moeurs et lrsquo;esprit des ) («lt;Про Французький революцииgt;», виписки — Акад. XI, 442. На праці В. опирався П. в «Історії Пугачова» і особливо в «Історії Петра»; для вивчення матеріалів, якими розташовував В., працюючи над твором про
Карла XII і історії Росії, він одержав у лютому 1832 дозвіл Миколи I «розглянути бібліотеку, що перебуває в Ермітажі, Вольтера» (Акад. XV, 15).)»толпою», про власне положення при дворі, спогаду про змушену відмову в 1828 від авторства «Гавриилиади» і ретроспективна оцінка цього вчинку, подібного до зречення французького письменника від «Орлеанской незайманої», викликали загострений інтерес до особистих властивостей і життєвого поводження В. Однієї із причин, чому саме В. залучав у цьому змісті увага П., було, видимо, і та обставина, що з ним його неодноразово порівнювали друзі і знайомі (П. А. Катенин, М. Ф. Орлів, П. Л. Яковлев, В. И. Туманский, Н. М. Мов), що пророкували йому зіграти в Росії ту ж роль (див., наприклад, лист Туманского від 12 квітня 1827 — Акад. XIII, 327). Різку оцінку викликали в П. відносини великого просвітителя з монархами, особливо із Фрідріхом II, його готовність виносити від них приниження, його боягузтво. Комплекс етичних питань у зв’язку з оценкою В. був порушений П., поряд з іншими, у рец. («Вольтер», 1836) на книгу «Невидана переписка Вольтера із Фрідріхом II, президентом де Броссом і іншими особами» (Correspo) і в пастише «Останній зі свойственников Иоанни дrsquo;Арк» (1837). «Вольтер, в усі плин довгого свого життя, ніколи не вмів зберегти свого власного достоїнства», його «лаври lt;…gt; були окроплені брудом. lt;…gt; Він не мав самоповаги й не почував необхідності в повазі людей. lt;…gt; Навіщо йому було промінювати свою незалежність на норовливі милості государя, йому далекого, що не мало ніякого права його до того примусити?..» — писав П. у рец. (Акад. XII, 80). Подання П. про особистість В., його заздрості до щасливих суперників, наклало, можливо, відбиток на характер Сальери в «Моцарте й Сальери». Висловлено припущення, відповідно до якого вимовлені нібито П. на смертному одрі для передачі паную слова: «жаль, що вмираю, весь його б був» — є ремінісценцією рядка («Jrsquo;aurai veacute;cu pour lui; je lui mourrai fidegrave;le») зі стансів В. «Королеві прусскому».); Томашевский Б. В. 1) Пушкін і французька література // ЛН. Т. 31/32. С. 38; 2) Пушкін і історія Французької революції // Томашевский. П. і Франція. С. 201 З розвідок про Пушкіна: 2. «Переможені труднощі» // Брешемо. ПК. 1972. С. 104 Пушкін і Бомарше: (Замітки) // ПІМ. Т. 7. С. 211 «До вельможі» // Ст-Ния П. 1820Vatsouro V. U); Лотман Ю. М. «Суміш мавпи з тигром» // Брешемо. ПК. 1976. С. 110; Вершинина Н. Л. До питання про джерела поеми «Граф Нулин» // Проблеми сучасного пушкінознавства. Л., 1981. С. 96. М., 1995 (по указ.).
Б. В. Томашевский, Л. И. Вольперт