Трагедія Григорія Мелехова в романі М. Шолохова «Тихий Дон» На пологому піщаному лівобережжі, над Доном, лежить станиця Вешенська… вся в зависипці желтопесков… Там, де Дон, вигинаясь, іде від станції до Базакам, рукавом у зарості тополь відходить озеро, шириною з Дон у мілководдя. Наприкінці озера Кінчається й станиця… Тут, серед знайомої з дитинства природи рідного донського степу, оспіваний їм, серед людей, яким він присвятили свої книги, постійно жив і працював Михайло Шолохов.
Звідси, із привільного Дону родом і головним героєм роману Шолохова «Тихий Дон» — Григорій Мелехов Григорій — молодий козак, молодець, людина з більшої букви: сильний, сміливий, люблячий, теперішній чоловік. Такими якостями наділив свого героя Шолохов. У той же самий час Григорій Мелехов — людин не без слабостей, тому на підтвердження його безрозсудна пристрасть до замужньої жінки — Ксенії, що він не має сил побороти. Але, на мій погляд, слабості, сумніви героя не саме головне. Саме своїм умінням виживати, вирішувати проблеми, приборкувати страсті, велика людина.
А ще — несовершенность, одна з головних рис теперішньої людини. Потрібно віддати належне Михайлу Шолохову — він створив воістину тонкий образ недосконалого, але сильного й доброго Григорія, в особі якого відбилися всі шукання, борошна, сумніви й суми російського народу того заколотного часу Здавна жили козаки привільно на Доні: займали землю, сіяли хліб, воювали з татарами й турками, були надійною опорою російським царям, боролися за них і за державу. Кінець цього життя описує в перших книгах «Тихого Дону» Шолохов. Веселої, радісної, повну праці й приємних турбот життя козаків перериває перша світова війна. І з нею безповоротно валить віковий уклад. Хмурі вітри задули над Донськими степами.
І все-таки воювати — справа для козаків звичне, зовсім інша справа революція… У лютому одна тисяча дев’ятсот сімнадцятого року цар, якому вони присягали, виявився низвергнутим. Відбувся розкол. Перед людьми встала незнайома досі проблема вибору: чию сторону прийняти, кому вірити. Головний герой роману «Тихий Дон» Григорій Мелехов мучається тими ж сумнівами, що й інше козацтво. Спочатку йому здається прав Изварин, що говорить: «Нам необхідно своє, і, насамперед, рятування козаків від всіх опікунів…
Позбав, Боже, від друзів, а з ворогами ми й самі попораємося». Але після зустрічі з іншим героєм роману Подтелковим відмінюється Григорій до червоних, воює на їхній стороні, хоча душею ще ніяк не пристане до якогось берега. Після поранення під станицею Глибокої їде він у свій рідний хутір. І там ще більше терзають його сумніву: «Там, за, усе було плутано, суперечливо.
Важко намацувалася вірна стежка; як у топленням гаті, вибилася під ногами ґрунт, стежка дробилася, і не було впевненості — по чи тої, по якій треба, іде». Не знайшов свого місця Мелехов серед тих, хто хотів установити далекий донцам порядок. І от уже він разом з іншими односільчанами вступає битися з Подтелковим. Трагично малює письменник полон загону Подтелкова. Зустрічаються раптом однокашники, куми, просто люди, що вірять в один Бога, які раніше могли називати один одного земляками. Радісні вигуки, спогади. А назавтра полонених козаків ставлять до стіни…
Розливається кривава ріка по донській землі. У смертельній бійці брат іде на брата, син на батька. Забуто доблесть і честь, традиції, закони, валить життя, налагоджувана століттями. І от уже Григорій, раніше внутрішньо противившийся кровопролиттю, легко сам вирішує чужу врахувати І почався час, коли мінялася владу, а вчорашні переможці, не встигши стратити супротивників, стають переможеними й переслідуваними. Жорстокі всі, навіть жінки. Згадаємо дуже сильну сцену, коли Дар’я вбиває Котлярова, уважаючи його вбивцею свого чоловіка Петра Григорій стає одним з великих воєначальників повстанців, але щось уже ламається в його душі від багаторічного військового вбивства: він забуває про сім’ю, всі безразличнее стає ксебе. Повстання розгромлене.
І знову доля робить із Мелеховим переворот. Його насильно мобілізують у Червону армію… На тлі цих метань Григорій переживає трагедію також і в особистому житті, червоною смугою через яку проходять невдалий шлюб, заборонна любов, низка смертей рідних і улюблених людей Із чорної випаленої пожежами степом порівнює Шолохов життя Григорія наприкінці його шляху. Сильна, смілива людина стала легкою тріскою в бурхливому океані історичних змін. От вона Толстовська незначність особистості в історії.
Але як би не був великий трагізм що відбувається, надію вселяє остання символічна картина — батько й син, а навкруги «весело зеленіє моріг, тріпотять над нею в блакитному небі незліченні жайворонки, пасуться на кормовій зеленці пролітні гусаки, і в’ють гнізда осілі на літо стрепета».